Його називають "людиною-оркестром": кінодокументаліст, оперний режисер, авторитетний британський музичний критик. Його ім'я пов'язане з творчістю Джона Леннона, Ігоря Стравінського, Боба Ділана. Його фільми про Шостаковича, Шопена та Стравінського викликали надзвичайний резонанс не тільки в Європі, а й в усьому світі. Це Тоні Палмер. Його фільм 2010 р. – "Леонард Коен: птах на дроті" розкриває сенсаційні сторінки великого європейського турне 1972 р., яке Леонард Коен здійснив по 20 містах. Ця стрічка – авторське враження від творчості Коена, а також від того, що трапилося під час турне.
Отже, про Леонарда Коена, Боба Ділана та про музику в кінодокументі – в інтерв'ю Тоні Палмера для DT.UA.
- Леонард Коен відомий українцям як автор хіта "Алілуя ("Hallelujah"). Його ж ставлять поряд із Бобом Діланом, Томом Вейтсом та Джонні Кешом як музикантів, котрі... не мають голосу. "Низький, тремтячий монотонний голос, який незбагненним чином набирає сили, навіть коли стихає", - так характеризували голос співця музичні оглядачі. А що скажете ви?
-1972 р., коли ми знімали фільм, Леонард Коен перебував на піку можливостей. Він казав, що в нього жахливий голос, - я ж вважав його голос дуже гарним, цікавим. Цей голос мав абсолютне вираження через його поезію. Ми мусимо усвідомити - Леонард Коен передусім поет, а не співак. Він поет, що співав.
Усі поети цілковито, хоч і по-різному, занурені в себе. Це щось унікальне. Коен навіть думав припинити музикування. Співання одних і тих самих творів знову й знову не давало йому радості.
Саме тоді компанія звукозапису ще й не поновила з ним контракту, тобто Коеном-співаком узагалі не цікавилися. Три його перші платівки LP не продавалися, тож він думав розпочати все заново - писати поезію для поетичних збірників.
- Коли переглядав його виступи у вашому фільмі, склалося враження, що Коен обмінюється енергією зі своїми слухачами…
- Його концерти перетворювались на суспільні заходи, в яких аудиторія відігравала таку ж важливу роль, як він - для аудиторії. Коли йому здавалося, що контакт не виник, - він вважав виступ змарнованим часом. У моєму фільмі можна побачити, як виникає отой дух спільноти. Є епізод, котрий це демонструє. В Єрусалимі він погрожував скасувати виступ, його продюсер відповів: "Леонарде, коли ти сказав мені скасувати концерт, я вийшов на сцену й оголосив, що Коен не хоче повертатися. Присутні відповіли: "До біса, ми будемо співати самі, ми знаємо слова, тож нехай він повернеться і послухає, як співаємо ми". Це, як на мене, ідеальне свідчення духовного єднання з його аудиторією, і в нього воно було завжди, аж до кінця кар'єри, до кінця життя. Наголошу: він поет, який співав, а не співак, який часом писав поезію. Слова його пісень набагато важливіші за мелодії, які роблять їх пам'ятними.
- Ви любите повторювати, що будь-яке мистецтво політичне. Це стосується і Коена?
- Він не хотів, щоб мій фільм зобразив його як автора милих сентиментальних любовних пісень про "Маріанну", "Сюзанну", "Готель Челсі" чи щось таке. Він настійливо переконував, що його поезія політично заточена. Вона про світ, у якому ми живемо. Я маю на увазі пісні на кшталт "Історія Ісаака" або "Пісня партизана", "Речі як ці". Він наполягав, що зображає світ таким, яким той є; як цей світ реагував на нього та як він його сприймав. І коли пісні стали популярними, це послання трохи втратило виразність, бо слухачів найбільше цікавили "Любий любий любий" чи "Маріанна" або "Сюзанна". Це, звісно, чудові любовні пісні, які розповідають про його тодішні почуття.
- Леонард Коен не був у захваті від власної популярності. Якщо мої пісні популярні, то це ще не означає, що вони хороші, вважав він. Тоді в чому таємниця його популярності?
- На це запитання дуже легко відповісти. Будь-яке велике мистецтво комунікує дуже простим способом. Здатність митця виразити те, що його турбує, нагадує ефект від падіння краплі води, від якої відходить щораз більше кіл на водній поверхні. Думаю, люди поступово усвідомили, що за цими, на позір, простими піснями прихований витончений, глибокий зміст. Чим більше людина над цим замислювалася, то більше їй хотілося слухати знову, отримати більше інформації, переживань. Я вважаю його чудовим взірцем великого поета, чиї твори резонують у часі, що минає. Однією з найвідоміших стала його пісня "Алілуя". Коли вона вийшла у запису на LP, то продавалася так погано, що ніхто не хотів її потім перевидавати. Але чим більше люди замислювалися над словами твору, тим більше хотіли чути цю пісню, вона все більше й більше резонувала в них.
- Що ви можете сказати про ставлення Леонарда Коена до релігій, духовності?
- Релігійне і духовне повідомлення - різні. Коли ми перебували в Тель-Авіві та Єрусалимі, він згадував, що є іудеєм. Я не вкладаю в ці слова якийсь конфесійний смисл. Гадаю, це лише частина набагато глибшого усвідомлення духовної природи людської сутності. Його вражав духовний вимір людської сутності. Його персональні пошуки вищого включали буддизм, - адже у цьому віровченні йдеться про намагання осягнути духовну природу людини.
Маю кумедний спогад, який стосується юдейства. Коли ми були в Єрусалимі, один єврейський репортер запитав його: "Чи ви практикуєте?" Більшість людей потрактує запитання так: "Чи ви практикуючий єврей, і чи ви ходите до синагоги?" Леонард відповів: "Так, постійно", - маючи на увазі практикування в музиці. Це не було насмішкою, це означало лише те, що він насправді відчував. Є фотографії, на яких він бар-міцва (статус, коли 13-літніх хлопців приймали в доросле юдейське об'єднання). Єврейство виступало частиною духовного характеру Леонарда Коена. Але коли ви прочитаєте всі 84 версії "Алілуя", а їх було саме стільки, то побачите, що він просто використовує слово "Алілуя" (дослівно з івриту - "хваліть Бога") як вішак, на якому висять решта думок про духовну сутність людської істоти. Ось що його хвилювало: не католицизм, протестантизм чи юдаїзм, а щось більше.
- Боб Ділан отримав Нобелівську премію з літератури, а чи міг би отримати її Леонард Коен?
- Леонард не цікавився преміями. Коли фільм "Птах на дроті" здобув одну з найважливіших нагород документального кіно, я написав йому, чи не хотів би він приїхати й отримати приз. Він відповів: "Ні, це ти поїдь і отримай його. Передай мої найкращі вітання, бо я ненавиджу такі церемонії і на милю до них не наближуся".
Що ж до Боба Ділана, то я серйозно працював над тим, аби він отримав премію. Впродовж 25-ти років я писав до Нобелівського інституту, що вони випустили з уваги одного з найбільших поетів другої половини ХХ століття. Я втішений, що Боб Ділан отримав Нобелівську премію. Поет, який співає, Леонард здобув чимало нагород. Жаль, що йому не дісталася Нобелівська премія, він заслуговував на неї.
- 2016 р. відбулася світова прем'єра вашого фільму "Бітлз" і друга світова війна", матеріал якого ви повернули з небуття. Але не менш цікава історія фільму про Леонарда Коена, його повернення через 40 років.
-Зняти фільм мене попросив Марті Мачат, багатолітній менеджер Коена: він боявся, що Леонард ніколи не вирушить у турне після цього. Витрати він узяв на себе. Коен "здався", бо сподівався, що це доступ до ширшої аудиторії. Кажу "здався", оскільки він був не в захваті, почувши мою вимогу дозволяти знімати все, що я вважаю потрібним для фільму. Дуже неохоче він погодився.
Я вирішив, що записувати всі 20 концертів безглуздо, відтак запис музики домовилися провести чотири або п'ять разів, попередньо узгодивши їх. Я розумів, що поезія - це ключ до його розуміння, тому запропонував зняти, як він читає деякі вірші. Йому так сподобалась ідея, що він навіть написав вірш для мене від руки на форзаці моєї збірки "Енергія рабів".
Фільм цінний не тільки тим, що в ньому є виконання 17-ти його найкращих пісень у розквіті сил, - там є реальне відчуття колотнеч і труднощів життя в дорозі. Я знаю лише кілька інших фільмів, де залаштункове сум'яття так яскраво вплетене в канву картини. Коен не звертав уваги на присутність камери. Усе це відбувалося 1972 р., з неоковирними кольоровими плівками, які потребували багато світла, щоб дати пристойну картинку. Із сучасними цифровими технологіями ми були б практично непомітними, проте я сумніваюся, що зараз би нам дозволили таке зняти.
З бюджетом близько 35 тис. фунтів стерлінгів та групою з чотирьох осіб зйомки відбулись, як і планувалося. Через місяць був готовий чорновий варіант. Його переглянули на BBC й купили з ходу. Мачат повернув три чверті своїх витрат за один присід. На жаль, Коен назвав фільм "занадто конфронтаційним", його турбувало, що у стрічці він виглядає "вичерпаним і використаним". Останнє, безперечно, правда, а щодо першого - гадаю, він не мав рації.
- А як виникла друга версія фільму, котру, як відомо, зробили без вас і котра зазнала провалу?
- Мачат попросив у мене вихідні чорнові матеріали, аби "вони подивилися, що можна зробити". Тоді я не знав про дану їм асистентом режисера обіцянку зробити набагато краще, ніж у мене. Коли спливли 9 місяців і сотні тисяч доларів по тому (тепер - з Коенових заощаджень), вийшла друга версія фільму. Мені розповіли, що його показали представникам BBC, які з ходу відкинули "це безглуздя"….
Друга версія мала тільки один короткий показ у театрі "Рейнбов" на півночі Лондона 5 липня 1974 р., через два роки після того, як я виконав оригінальну версію. Мене не запросили на показ, я побачив її лише недавно. Якби побачив тоді, наполягав би вилучити моє ім'я з титрів. Хоч вона містила 50% мого оригінального фільму, структура була зруйнована, музичне редагування неймовірно грубе, і сама суть фільму згубилася. Я прочитав, що Коен давав фільму хід, дивлячись на нього крізь пальці…Здається, я розумію, чому.
І після цього фільм зник... Я втнув дурницю, не скопіювавши оригінальної версії для себе. Тим часом у біографіях Коена писали різні нісенітниці про історію фільму. До речі, жоден із цих біографів ніколи не додумався порадитися зі мною.
І раптом 2009 р. на складі в Голлівуді виявили 294 рулони плівки, більшість - в іржавих банках, які інколи доводилося відкривати молотком. Їх повернули нинішньому власникові, що ним є син Мачата Стів, такими крученими шляхами, про які можна було б зняти ще один фільм. Ці банки потім відправили мені з менеджером Френка Заппи. Я гадав, що нічого вже не вдасться врятувати, там не було негативів (досі втрачені), деякі плівки - чорно-білі, чимало їх розрізані на шматки або подряпані. Та коли я нарешті відкрив одну коробку і знайшов велику частину оригінального звуку, то зрозумів: є надія скласти докупи цю головоломку!
Повною мірою використовуючи новітні цифрові технології, по шматочках, повільно й ретельно ми склали докупи майже 3000 фрагментів. Це тривало місяці, довше, ніж оригінальні зйомки, і коштувало дорожче. І хоча нова версія не стала вершиною досконалості, вона дуже близька до оригіналу. Насправді картинка непогана, а звук - просто чудовий. Деякі записи творів набагато зворушливіші. За духом фільм виявився дуже близьким до оригіналу.
- А який смисл ви вкладали в оригінал? У чому послання нової версії вашого фільму?
- Щодо справжньої мети фільму, то так, - пісні в ньому незабутні, поезія виняткова, її повернули, бо в другій версії фільму вона була видалена невідомими особами. Але тут ще й є особистість. Коен не хотів показувати в оригінальному фільмі сцену бунту в Тель-Авіві. Я ж хотів її включити у фільм, бо це показувало владу Коена над аудиторією, не з допомогою крику, а простою присутністю. Це навіть не влада, а, мабуть, позірна доброта. І глибоке переконання, що поет з відчуттям відповідальності має звертатися до світових проблем, політичних проблем.
У цьому він є істинним кровним братом Боба Ділана, Так, його пісні - як і в Ділана - пронизані особистими деталями, але, як справжнє мистецтво, вони перевершують їх і стають універсальними. Просто подивіться на тексти пісень. Приміром, "Історія Ісаака" починається словами про батька: "Коли мені було дев'ять років". Батько Коена помер, коли йому було всього дев'ять. Та вірш чи пісня не про це. Йдеться про тих, "хто міг би пожертвувати єдиним нащадком заради інших", як каже Коен у фільмі. Ця віра, тверда й безкомпромісна, - серцевина мого фільму.
Показ фільму Тоні Палмера про Леонарда Коена запланований у листопаді 2017-го під час всеукраїнського фестивалю співаної поезії в Луцьку.