ТИРАНИ Й КАРИКАТУРА

У світовій історії існували й існують міріади тиранчиків, тиранів і великих тиранів, незмінним супутником яких за всіх часів було мистецтво карикатури. Таємно чи явно карикатуристи ненавиділи тиранів, бо сам склад розуму карикатуристів передбачає критичне ставлення до дійсності. А справжня критика має право на існування лише тоді, коли в критика гуманна життєва позиція. Така точка відліку завжди протилежна тиранії. Навіть художники-конформісти, змушені у своїх карикатурах вихваляти тиранів, потайки не любили їх. У свою чергу, тирани ненавиділи всіх карикатуристів, навіть своїх «кишенькових», адже вони в будь-який момент могли стати «кишеньковими» карикатуристами ворогів. А ворогів у справжнього тирана ніколи не бракує.

Схема стосунків між тиранами й карикатуристами була приблизно однаковою за всіх часів. Найдостойнішою «поживою» для карикатуристів були особистості великих тиранів, таких, приміром, як Наполеон, Гітлер, Сталін... Аналізуючи карикатури на великих тиранів і політичну обстановку в світі за їхнього правління, стає зрозуміло, що тиран, як правило, тримає при собі зграю «кишенькових» карикатуристів, котрі вихваляють його. Час від часу тиран нацьковує таких карикатуристів на своїх ворогів, внутрішніх і зовнішніх. «Кишенькові» карикатуристи починають наввипередки вправлятися в хитромудрій критиці ворогів тирана. Своїх карикатуристів тиран, з одного боку, заохочує, «підгодовує», з іншого — тримає їх у страху. В’язниць і таборів у тиранів завжди вистачало.

Однак у світовій культурі більше відомі карикатури й карикатуристи, які висміювали великих тиранів. Доморослих карикатуристів, що наважувалися піднімати на сміх тиранів, останні завжди прагнули знищити. Для цього існувала армія таємної поліції, добре розвинена, гідна свого господаря. Закордонних карикатуристів, котрих тирани не могли покарати, вони ненавиділи. Наполеон, приміром, посилав ноти уряду Англії з вимогами приструнчити місцевих карикатуристів, укладаючи Ам’єнський мир, вимагав засуджувати карикатуристів, які критикували його, прирівнювати їх до вбивць і фальшивомонетників. Гітлер склав список радянських карикатуристів, яких обіцяв повісити, взявши Москву.

Ставлення вільнодумних карикатуристів до тиранів не цілком однозначне. Крім критики ненависних для них рис характеру тиранів, їхніх ницих учинків, їхньої антилюдської політики, карикатуристи мають патологічний потяг до особистостей тиранів. І що значніша, вагоміша така особистість, то сильніший потяг до неї карикатуриста. Бо тиран — найкращий у світі об’єкт для сатири. Бо в особі тирана гніздиться Зло з великої літери. І карикатуристу хочеться поборотися з великим Злом, як Дон Кіхоту — з Велетнем.

Уже на одній із перших папірусних карикатур, що дійшли до нас, зображено Рамзеса Третього в образі жадібного Лева. Об’єктом карикатуристів ставало й багато інших тиранів. Їх зображували на стінах будинків і храмів, на кухонному посуді та начинні, у книжках і в листівках... У ХIХ столітті саме завдяки особистості Наполеона зародилася й почала розвиватися політична карикатура в сучасному значенні цього слова. До цього великого тирана не було байдужих. Його або безмірно любили, або безмірно ненавиділи. Карикатуристи Англії, Росії, Німеччини, Іспанії оголосили йому сатиричну війну. І в цій війні вони перемогли. Наполеон відповідав на критику не так сатирою, як примітивним наклепом через свій «Вісник».

Розквіт тиранії припадає на ХХ століття. З’явилося відразу кілька великих тиранів, десятки справжніх тиранів і незліченна кількість тиранчиків. Латинська й Центральна Америка, Європа, Азія — регіони, де виникали та зникали осередки тиранії. Мистецтво карикатури посіло важливе місце в громадському житті. Особливо сприяли розвитку мистецтва карикатури великі тирани ХХ століття. З цього погляду цікавими видаються два великих тирани — Сталін і Гітлер. Сталін оточив себе великою групою «кишенькових» карикатуристів, які у своїх нехитрих малюнках його вихваляли. Коли Гітлер ще нібито не був ворогом Сталіна, але не був і другом, радянські карикатуристи його або злегка похвалювали, або просто не чіпали. А коли Гітлер напав на Сталіна, радянські карикатуристи накинулися на нього з усією своєю отруйною силою. На плакатах, у листівках, у газетах і часописах було випущено тисячі простуватих карикатур із зображенням ненависного поганця Гітлера та безстрашного богатиря Сталіна. Ці самі карикатуристи по смерті Сталіна, коли їм дозволили, почали нещадно його критикувати.

Німецькі карикатуристи Гітлера дружно ненавиділи і коли він ще не був повноправним Великим Тираном, критикували його несамовито. Потім він їх або знищив, або вигнав за межі рейху. Німецькі карикатуристи продовжували критикувати Гітлера, перебуваючи в еміграції.

Такі самі стосунки карикатуристів і тиранів складались і в інших країнах у ХХ столітті. Карикатуристи нагадували ос, які постійно кружляли над тиранами. Приручених тирани нацьковували на своїх ворогів, інші оси, або дикі, волелюбні, або приручені ворогами, намагалися вжалити тирана.

Завжди настає час падіння тирана. Рушиться побудована ним імперія. Нові правителі дозволяють говорити про повалену тиранію правду. І тут усі карикатуристи — і конформісти, і вільнодумні — одностайні. Часто в таких випадках карикатуристів тягне до узагальнення. Так після падіння комуністичних режимів у Східній Європі з’явилися сотні карикатур про руйнування пам’ятників.

Зовсім не так, як тирани, до карикатуристів ставляться демократичні правителі. Останні критиків зовсім не бояться, вони їх люблять. Будь-яку карикатуру на власну персону демократичні правителі вітають як додаткову непряму рекламу. Бо між демократичним правителем і його народом немає внутрішніх суперечностей. Так американські президенти останніх десятиліть урочисто приймали в Білому домі авторів, які малювали карикатури на них і які їм сподобалися.

Таким чином, між тиранами й карикатуристами завжди існував внутрішній зв’язок. По тому як ставляться правителі до карикатур, можна оцінити ступінь тиранії.

З цього погляду цікаво проаналізувати ставлення до мистецтва карикатури й правителів посткомуністичних країн. Явні тирани Мілошевич і Лукашенко мистецтво карикатури, ясна річ, не полюбляють. Єльцин, побачивши на карикатурі свій червоний ніс, міг тільки посміятися. Можна лише здогадуватися, наскільки не подобаються карикатури пану Путіну.

У нашій країні правитель карикатуру не вітає. Як і заведено при нормальній тиранії, у нас існують «кишенькові» й вільнодумні карикатуристи. У жодній із проурядових газет ніколи й ніяк не може з’явитися критична карикатура на діючого правителя. Критичні карикатури на правителя можуть опублікувати лише опозиційні видання, які зазнають, звісно, гонінь. Персонально карикатуристів поки що не переслідують, якщо не вважати викликів у суди за дріб’язковими позовами дрібних тиранчиків, але й не заохочуються ніяк. Судячи зі ставлення до мистецтва карикатури, наш правитель — уже не тиранчик, але ще й не великий тиран.

Тиранчики, тирани, великі тирани приходять і відходять. А мистецтво карикатури існуватиме навіть тоді, коли на планеті не залишиться й маленького куточка, навіть нужничка для тиранії.