Тіна Кароль: "Я знаю, що можна інакше"

Сім рекордних аншлагових концертів у Києві (скоро); подорож по житті як по цвяхах (часто); свої і чужі в пересувному театрі шоу-бізнесу (зараз і завжди). Навіть цих тем достатньо для розмови з Тіною Кароль - у форматі "інтерв'ю без ремарок".

У 2005-му, а це, друзі, вже 12 років тому, вона повернулася з Юрмали з важливим призовим місцем і "зіркою імені Алли" (яка вища за Гран-прі). І, пам'ятаю, сиділа на Хрещатику в "Шато-де-фльор", чітко, як по зошиту, відповідаючи на різні мої запитання у стані постпереможної впевненості. Мовляв, питайте-питайте, я вам скоро ще й не таке покажу.

З тієї давньої розмови мені вкарбувалася в пам'ять одна фраза, яку нібито сказала Тіні після Юрмальського фестивалю сама Алла: "Всіх треба мочити, дівчинко!"

Мочити не мочити (не конче у вбиральнях), однак рухатися вперед треба. І цей шлях нашої артистки - за 12 років - цікавий і складний. Пірнув у Вікіпедію (напередодні розмови): сили небесні, тільки титулу "жінка-космонавт" їй бракує, а так усе в порядку: найкраща співачка різних років, переможниця всіх хіт-парадів, улюблениця священнослужителів, політиків, олігархів. І, як це завжди буває в складних творчих долях, не дуже щаслива людина (як мені здається здаля).

2014-й, жорстко переформатувавши життя країни, жорстоко вторгся і в її життя. Непоправна втрата. Згодом - багато пісень, йому присвячених. І теперішнє її життя ніби публічної, але самотньої зірки. Не черниці, звісно, та якоїсь підкреслено відокремленої від різних катаклізмів, коли одних забороняють, інших доганяють, третіх труять, четвертих облизують. Тому що такий цей жанр - шоу-бізнес.

Запитую в неї: "Хвилини радості, щасливі дні, у чому вони для тебе - тут і зараз?" Відповідає: "Природно, в синові. Він навчається в Лондоні, живе в чудових людей!" І ще ці її щасливі дні - в її самотності, коли театрально засмикне штори в приміському особняку, потім про щось подовгу думає, мріє, згадує, творить. Каже: "Сьогодні - мій час. І я повністю в цей час включена".

- А як розшифрувати твою цю фразу - "мій час"?

- Є ж час, коли розкидають каміння, а є - коли його збирають. Отож я зараз, у цьому часі, щось пожинаю.

- У цей час жнивування (на різних концертних майданчиках) залишається час, щоб приділити достатньо уваги маленькому синові?

- Маленькому?! Йому вже 9 років. Він часто спілкується зі мною по телефону, по скайпу. Каже: "У мене все гаразд!" Розповідає, коли йде "спатки", коли в школу, інформує, що зібрав свої речі напередодні уроків.

- Який у нього розпорядок в Англії?

- Школа до 5-ї вечора. Він виїжджає туди ще о 7-й ранку. А там і навчання, й ігри. Все англійською.

- Рідну українську мову не забуває?

- Ні, звичайно! Він живе в українській родині. Відвідує український клуб. Він навіть танцює гопак!

Директор школи глибоко цікавиться історією України. Свого часу він приїхав до Слов'янська і взяв звідти в Англію двох українських діток. Тепер вони навчаються в тій самій школі, що й мій син.

Цей чоловік не українець, британець. Багато речей, важливих речей, він робить виключно за власний кошт.

- Ось ти кажеш про період "збору врожаю". А як сама змінилася за 12 років після успіху в Юрмалі? Період немаленький. Що до тебе самої за цей час прийшло? А що - пішло?

- У моєму житті було два "обнуління", дві зміни. Два дна, дві мілини. Одна мілина - після продюсера Олега Чорного. Коли нуль грошей, нуль емоцій, нуль сил, така-сяка популярність. І, власне кажучи, самої особистості - нуль (у повноцінному значенні).

І ось я зустріла Женю. І, як у комп'ютерній грі, в мене "поповнилося" життя. Воно обновилося.

Не буду розписувати - як…

Але після втрати Жені - знову нуль.

Мало хто знає, що в нас до всього були ще й великі проблеми з одним банком… Гроші в комірці, її обікрали.

І весь цей жах відбувався, коли Женя вже, фактично, відходив.

І знову - нуль. Нуль грошей, нуль емоцій, нуль сил, нуль особистості.

Це той випадок, коли нікому не скажеш: "Ах, так, я вже пройшла цей шлях. Я знаю, як рухатися далі".

Єдиний мій янгол-рятівник - син, Веня. І я розуміла, що без нього жодного сенсу в житті немає взагалі.

- Інстинкт материнства чи інстинкт артистизму - який із них у тобі розвинений сильніше?

- Я ж "текуча субстанція". Я можу "перетікати", можу змінюватися. На сцені - я артистка, а вдома - я вдома. Я - Водолій. Тому мене взагалі складно впіймати за хвіст.

- Великі зірки естради кажуть, що сцена їх лікує. А інших зірок, дрібніших, ця сцена іноді калічить, відповідно, глядача вона теж калічить, якщо потрапляє на їхні концерти. Що є сцена для тебе?

- Сцена - дисципліна. Передусім це твій зовнішній вигляд, вокальний тонус, творча форма.

Повторюся, для мене творчість на сцені - як процес самодисципліни. І якщо я вже вийшла, то мушу бути готовою до стрибка, мушу бути в тонусі.

Вдома такого немає. Вдома я багато в чому податлива. Саме вдома належу до категорії людей, котрими легко можна керувати. Тобто тут я абсолютно ведена.

- Деякі великі зірки естради кажуть, що їхні найкращі пісні народжуються у хвилини розчарувань, втрат, потрясінь. В інших, інакших, інакше й пісні народжуються. Драматичний життєвий досвід неодмінно має стати основою того драматизму, який згодом закладається в текст, у мелодію? У фабулу концерту? Чи це паралельні світи? Тобто "я" на сцені - це "інша".

- Особисті емоційні відбитки, безперечно, відгукуються у творчості. Але ці відбитки пов'язані не тільки з трагедіями. Бувають же закоханість, гнів, пристрасть. Усе що завгодно.

- У теперішньому сумбурному й мережевому світі шоу-бізу фактор хіта для артиста в концерті обов'язковий? Чи сам артист може бути хітом, тобто популярним образом, виконуючи за заявками навіть телефонну книжку?

- Важливий тембр, важлива вібрація (голосу). Люди на це реагують. Можна бути не тільки співаком, а й читцем, - і слухач миттєво вловлює твій тембр, частоту.

Власне, твій тембр - це твій хіт.

І потім, якщо ти добрий музикант, то решта похідне: музика, композиція, пластика.

Але в моєму випадку першочергове - і музика, і тембр, і вібрація.

- Кілька місяців ти їздиш різними містах України з концертами на підтримку нового альбому "Інтонації". Для цього альбому була обов'язкова гонитва за хітами? Передбачалося придбання кимось заздалегідь прорахованих хітів?

- Усе разюче змінилося останнім часом. Ми живемо на стику різних поколінь. Сьогодні немає непорушних законів прорахованого хіта. Є музика, яку люди самі завантажили у свій телефон, а є музика, яка звучить із телевізора. Це дві абсолютно різні аудиторії. Ось такий перехідний період.

Тому постійно й виникають несподівані музичні інтернет-проекти, які збирають колосальну аудиторію слухачів. Часом набагато більшу, ніж артисти в телевізорі з зоряним статусом.

Вкладення в інтернет-артиста інколи мінімальні. Артистові ж телевізійному потрібні костюми, декорації. А тут вийшов у трениках - і мільйон переглядів.

Я інколи щось по самій собі перевіряю, думаючи, що для однієї аудиторії я роблю одне, а для іншої - інше.

Єдине, чого не роблю, то це не потакаю своїй же аудиторії.

- А як утримати цю аудиторію хоча б років 10, щоб вона не відвернулася, не перейшла через дорогу до артистки-конкурентки?

- Хоч би як смішно й банально це звучало, головне - у щирості. Навіть не в репертуарі.

- Що для артиста щирість? Як казав доктор Хаус, усі брешуть. А в драматичному театрі, наприклад, багато хто за рахунок награшу століттями живе!

- Щирість у концерті, в пісні - це коли самому подобається те, що ти робиш. Коли отримуєш від цього задоволення, коли на зводі, коли вокальний екстаз. Тоді це однозначно знайде відгук. Тоді і твій тембр інакше звучить. Інакше звучить усе твоє тіло.

- Ось ти приїздиш у рамках туру в маленьке містечко. Виходиш на сцену. А вони сидять як укопані, хай не в кожухах, але в пуховиках (бо холодно), і дивляться на тебе, як дерев'яні. А їх же треба розігріти, обманути. Що робити?

- Вони не мертві й не дерев'яні. Вони скуті емоційно. Насправді зараз як ніколи в нас різна країна. Раніше такого не було. На Сході глядачі більше скуті емоційно. Розгублені. Вони перебувають у якомусь емоційному страху, неначе бояться проявити свою радість. Аж до того, що я кажу: "Люди, можна всміхатися й аплодувати! А ще - можна вставати зі своїх місць і робити все, що хочете! Адже сьогодні ми тут із вами живемо!" Я цю фразу недарма кажу на кожному концерті, бо хочу, щоб вони жили - сьогодні й тут. Бо саме життя - радість.

На Сході України я була в найрізноманітніших і найвіддаленіших точках української території. І для мене справа честі зустріти їх - такими, якими вони є, а потім перетворити на щасливих людей.

- Перетворити на союзників? На шанувальників? На кого?

- Я ж кажу - на щасливих людей. Не треба їм бути моїми союзниками, шанувальниками. Просто будь щасливим дві години й десять хвилин, доки триває концерт.

- Концерт закінчується. Двері зачиняються. Щастя закінчується?

- Сподіваюся, це їх надихне. І трохи попустить.

Та є й приклад слухача Центральної України. Вони ніби чекають, що зараз хтось вийде й почне їх веселити, розважати! Але я ж не клоун. І в цьому випадку я глядача, навпаки, дисципліную, не потураю.

- Тим часом на Західній Україні слухач-глядач більш вимогливий, гоноровий?

- Ні, не те. Швидше, вибагливий. У цьому є щось естетське. І з ними треба співати за їхніми ж нотами. Мені чомусь на Заході найлегше виступати. Я залишаюся такою, якою є, - арт-об'єктом.

- Як визначаєш жанр свого нинішнього концерту, якщо судити його за законами драми, мелодрами? Можливо, ліричної сповіді?

- Жанр? Портрет. Портрет жінки.

- Але портрет не завмерлий? І це явно не портрет Доріана Грея, коли згодом починаються жахи?

- Такий портрет - монолог. Він розкриває характер, біографію. Світогляд і світовідчуття.

- Нові пісні саме це відбивають?

- А в мене немає випадкових пісень. Нові пісні інтегровані між хітами. І глядач не встигає скучити. Я це роблю свідомо. Бо немає нічого гіршого, коли даєш новий альбом, а потім тільки хіти.

Те, що роблю я, складніше. Проте пісенні блоки в концерті розставлені так, що точно знаю, в який момент для глядача-слухача настає катарсис, а в який - тільки споглядання, в якій пісні - пристрасть, а в якій - зворушливість. Я це розумію, я не ховаю цього. Це і є щирість.

- Ми говоримо про різних глядачів у різних областях України. І ось ти дивишся в зал. Серед них не всі купили дорогі квитки. Дехто скоро виїде з країни на заробітки. Тобто співаєш для людей, котрі переживають черговий перехідний період…

- Ми не найбільш нещасна країна. Але ми любимо себе жаліти. Такий менталітет. І з якимись проявами цього менталітету ми мусимо боротися.

Ми наші найкращі традиції можемо забувати, зраджувати. У нас немає відчуття, що завтра буде краще, що завтра зможемо подолати те, що долаємо вже століттями.

Проте, повторюся, ми не найбільш нещасні. Реальні нещастя я бачила, коли була з місією в Іраку 2005-го. Це жерсть. Люди жили в будинках без стін. Однак вони жили.

- Коли закінчиться ця війна?

- Наша? Це нескладне запитання. Закінчиться, коли перестануть торгуватися. Крім усіх чинників, це ще й певні торги, як на найвищому, так і на найнижчому рівнях. Але все це неможливо зупинити самим бажанням. Зате своїм бажанням кожен із нас може зробити добрий внесок у те, щоб людям, котрі нас оточують, завтра стало краще й легше.

- Діти, яких перевіз зі Слов'янська до Лондона твій добрий британський знайомий, - про що говорять саме ці діти вже "там"?

- У їхніх очах - біль. Чи покине він їх? Ні, не покине. Наших прабабусь такий біль не покинув після того, як вони пережили війну. Мені здається, що "звідти" вийдуть сильні діти, які зроблять багато добра для країни. Хоча багатьом уже й набридло сподіватися.

- У зв'язку з дітьми, знаю, ти робиш не публічні, але важливі доброчинні речі.

-Так, підтримуємо онкохворих. І робимо все можливе - виключно від моїх можливостей.

- Із чого все почалося?

-Почалося після смерті Жені. Бо я особисто зіштовхнулася з проблемами вітчизняної медицини. І побачила, що в наших хворих немає, практично, нічого, аж до нормального до них ставлення. Коли в лікарняній палаті вікна затулені ковдрами - ось це вже на межі фолу. Де перебуваємо? Чому так? За що так?

Невже ми себе настільки не поважаємо, що дозволяємо коїтися такому жахові? Це мене й підштовхнуло діяти.

У мене є фонд, який займається виключно питаннями доброчинності. І є молоді люди, які розвозять медикаменти, контактують із різними клініками.

- Які міста і які лікарні вам вдалося підтримати за останній час?

-Уже практично двічі покриті всі міста України. Пам'ятаю, ще перед війною потрібна була допомога в Донецьку. А це ж один із найбагатших регіонів України. І ми туди посилали холодильник для зберігання крові. Бо мами біля своїх грудей носили пробірочки з кров'ю своїх дітей… Ось це мене і вразило.

Тепер як усе відбувається? Звертаємося безпосередньо до головлікаря, запитуємо, що потрібно. І діємо без посередників.

- Де знаходиш кошти? Це ж чималі гроші.

-Ну, власне, на це вся країна скидається. На цю справу жодного разу не просили грошей у жодної людини - ні в багатої, ні в бідної. Це гроші, зароблені на концертах. Виступила, отримала гонорар, отримали гонорар музиканти, залишилося на освіту дитині. А те, що ще залишилося, - на допомогу іншим дітям. Це тільки дитячі клініки.

- Ось ця ковдра, якою забите старе вікно такої ж старої онкоклініки, - це образ твій, художній?

- Ні. Я зіштовхувалася з цим безпосередньо. Ще в Ялті, ще до війни. Це був 2013-й. Жені стало зле. І там захотіли зразу робити операцію. А я запитую: "Та як же ви її робитимете в таких диких умовах?"

І він болісно добирався до Києва, щоб лягти на обстеження. Приїхав сюди, а тут у всіх свята, нікого немає. А він тане на очах. І нічого не можна зробити. Що це? Як пояснити?

Тому допомога дітям - усвідомлена.

- Сама буваєш у них?

- Ні. Особисто не приїжджаю. Мені це нереально складно.

- Душевно складно? Чи, може, не хочеш, аби думали, наче піаришся на соціальних темах?

-Мені по-різному складно. Передусім - душевно. Пригадую, одного разу у Фейсбуку піднялася хвиля, щоб я зустрілася з дівчинкою, якій поставили смертельний діагноз.

Мене багато людей просили до неї приїхати, аж до високих чинів із Кабміну.

Я приїхала у військове містечко, де вона жила. Я знала чудово результат цієї зустрічі. Але зустрілася. Згодом реально душевно хворіла.

Дивитися в очі батькам і "зображати", ніби завтра все буде добре, - це не моя стихія.

Повторюся, було важко. Це не сентиментальність, це реальність.

- Змінимо тему?

-Змінимо.

- Згадуючи Юрмалу, твій успіх, який став важливим чинником для подальшої кар'єри, чи справді Алла сказала, що "всіх треба мочити"?

-О Боже…

- Але це ж не "інструкція", а вочевидь іронічна фраза, що випурхнула з вуст великої співачки.

- Видно, кепська пам'ять у мене? І на хороше, і на погане. (Сміється. - І це єдина ремарка в цьому інтерв'ю. - О.В.). На будь-які слова, сказані іншими людьми, пам'ять у мене коротка…

- Так це ж технологія шоу-бізнесу - мочити, і жодних сумнівів. Багато хто живе за цим принципом, не дозволяючи нікому займати своє місце.

-Формула "мочити" - абсолютно стара й давно не працює.

- А років 10 тому?

-Тоді так. Тоді - кілька радіостанцій, два рейтингових канали. Тепер - сотні сайтів, сотні блогів, тисячі інстаграм. Дій!

Тепер насправді одночасно і легко, і складно. Легко, бо можеш без перешкод зайти в цей "світ". Але в ньому потім дуже складно втриматися.

- Так було завжди.

-Але тепер особливо складно. Змінилися комунікації. І "мочити" вже нікого не треба. Треба робити свою справу найкраще.

- Деякі артисти перетворюють на системність публічне життя в мережах - із дітками, наприклад. Ти б могла використовувати образ дитини як об'єкт для піару?

-А як це?

- Щодня ставити в Інстаграм фотографію Вені - ось він їсть, ось він п'є чай, ось із кимсь б'ється. І це побічно підтримує інтерес до його мами.

-Ну, знаєш, мені поки що є чим крити. І є що сказати. І така карта, сподіваюся, не знадобитися.

- Тобто ти забобонна? І якомога рідше показуєш фото дитини - подалі від чужих очей, менше публічності.

-Ну, ось правда, таких думок на Заході немає! А в нас - менталітет. І ми схильні до містики, забобонів, вигадок, до жінок-провісниць.

Ми прагнемо перекласти свою відповідальність на містицизм. Але я до цього не схильна. Немає на мені ні шпильок, ні червоних ниток.

Я, взагалі, вважаю, що в здоровому мозку для таких речей місця немає. Але у хворому суспільстві - є все що завгодно.

- Той перший успіх - випадковість чи закономірність?

-Я вважаю закономірністю. Успіх має бути підготовленим. І я не дуже вірю у випадковості. Ти маєш вийти на сцену й усім своїм виглядом сказати: "Я тут не випадково!"

І, взагалі, людина з цією фразою має навіть прокидатися: "Я не випадково сьогодні встала, я не випадково це зробила". Щоб уже ввечері заснути зі спокійною душею й бути задоволеною собою.

- Чи можна говорити, що в твоєму теперішньому світі залишилися "люди з минулого" й вони зрозуміло де живуть - у РФ. І багато їх, до речі, благоволили тобі, підтримували. Чи залишаються з ними якісь контакти - природно, поза політичними форматами?

-Жодних "політичних" контактів у мене з ними немає й не було взагалі. Будь-який діалог, якщо такий навіть передбачається, лише творчий. Ні з ким не втрачена нитка, але нікому на очі і в душу не лізу.

Ну й немає такого, щоб "розпивала чаї".

Я, взагалі, веду доволі аскетичний спосіб життя. І мені реально бракує часу, щоб нависати над кимось, зустрічатися з кимось.

- Чи можливі у твоєму новому репертуарі композиції, скажімо, Віктора Дробиша, автора незабутніх "Часиков"?

-Одна з його композицій є в моєму новому альбомі - "Внезапно". Ця пісня зроблена з ним у співавторстві. Потім я запитувала, як ми будемо оформляти наші права, що робити. Він сказав, що взагалі нічого не треба. У нього така ж безумна любов до мистецтва, як і в мене.

Я, до речі, недавно прочитала одну фразу свого давнього знайомого, який в інтерв'ю сказав, що, за великим рахунком, творчість - це не політика, якщо така творчість не пропаганда. Це актор Діма Тубальцев. Він служив в АТО. І до всього - це мій колишній хлопець. Ми зустрічалися. У цьому ж інтерв'ю він сказав, що наш роман тривав рік, але насправді наш роман тривав довше… А в нього тільки рік! Так буває.

- Знаменита пісня Дробиша "Я все еще люблю" відпрацювала свій хітовий потенціал?

-Для композитора - ні. І він жалкує, що я не можу до нього приїхати. Для нього ця пісня якраз і не відпрацювала свого. Він чекає. І, сподіваюся, дочекається мене.

- Ти якось зондуєш ґрунт нових авторів? Ось багато говорять про юнака з Миколаєва на прізвище Малахов, який за чотири години пише хіт. І написав цих "хітів" тисячі. І артисти це навіть купують - і в них, і в нас.

-Мало хто назве свою композицію хітом! Сьогодні пісень на продаж лежить неймовірна кількість. Їх дуже багато. Тому що пише ледь не кожен.

- Пишуть переважно графомани?

-Ну чому ж? Люди пишуть і вчаться.

- Як із цього всього баласту вгадати своє?

-Відчути. І не брехати собі.

- У тебе, до речі, немає жодної пісні хорошого хлопця й хорошого композитора Руслана Квінти.

-Він чудова, талановита, добра людина. Але своєї пісні я поки що в нього не знайшла. Так буває. Сподіваюся, все станеться.

- Компонуючи ті концертні програми, тобі не хотілося б озирнутися в минуле, в 1960-1970-ті? Там стільки скарбів української естради! Пісень або напівзабутих, або забутих. Але мелодійних.

-У тому часі справді багато нереально гарних, мелодійних пісень. На жаль, тепер не всім потрібні такі мелодії. Тепер у репертуарі мелодійна канва - вже не головне.

- Що головне?

- Домінує ритм. Фраза. Хайповість.

- Потроху-потроху так усе перейде в реперську форму. А потім - і у форму концертів-батлів.

-Мені, до речі, безумно подобаються реп-батли. У них колосальна аудиторія. Але це не предмет для наслідування. Не в кожного вийде. Такі собі "сучасні літературні вечори".

- Я так розумію, що настала черга запитати про твою "позицію" в нашій нинішній складній суспільній і шоу-бізнесовій світобудові…

- А ось мені навіть цікаво: яка така "моя позиція"? Як вона виглядає з боку?

- Ну, скажімо, залишатися зваженою в тій ситуації, яка є: розумною й патріотичною. Не бути несамовитою, не спекулювати на трагедіях, що багатьма використовуються для лайків. Тобто це позиція розумного дистанціювання від регульованого хаосу. І водночас підкреслено щира співучасть у самому житті, передбачаючи любов, але уникаючи зовнішньої пози.

-Все правильно. Просто мені самій цікаво - чи зрозуміло? А тут усе сказано.

- З такою позицією, мабуть, звузився гастрольний ринок?

-Дуже. Але знайдено рішення. У нас же велика країна. І ми придумали маршрут, який називається "Малі міста". І в таких містах, виявляється, є зали на 800 місць, є й тисячники.

Ось і організували такий маршрут, навіть відкрили шлях деяким артистам.

Глядач приходить, радіє. По-перше, ціна квитка не така, як у Києві, а більш прийнятна. Технічний райдер трохи нижчий, але в основному все те ж саме, та ж сама програма: концерт - дві години 10 хвилин.

- Малі міста - чудово. Але що відбувається з гастрольними територіями дружніх держав - Прибалтики, Польщі, Грузії?

-Це є. Ми виступаємо. Але цього не так багато. При цьому я не страждаю й не почуваюся ущербною.

Я взагалі не почуваюся ущербно. Живу сама. У мене є Веня. Того, що є, мені вистачає. Допомогти дітям - вистачає. Забезпечити колектив - вистачає. Вистачає записати альбом у Лондоні.

І я це роблю на тих оборотах, які є зараз. Завдяки глядачам, які приходять і у великі палаци, і в будинки культури - до Тіни Кароль.

Можливо, дехто думає, що хтось дуже допомагає, хтось "кришує"…

- Ніхто не "кришує"?

-Більше ніж ні. Мені часом навіть страшно, що з цим усім далі робити.

- Сьогодні соцмережі регулярно вибухають хвилями осуду або хвилями захоплення. Остання хвиля - Сергій Бабкін.

-Я не хочу торкатися жодних прізвищ взагалі. Не хочу! Я не суддя - ні артистам, ні часу. Просто я знаю, що можна інакше. Навіть у тому контексті, в якому ми живемо, навіть якщо ти вибрав іншого глядача, інший ринок, іншу країну.

- Іншу концепцію?

-Це слово холодне. Отож, я знаю, що можна інакше. Тому що має бути мотивація. І фраза, що у творчості немає кордонів, якщо вона не пропагандистська, - до речі, непогана фраза.

Однак кожен міряє по собі. Кожен вибирає свій шлях, і кожен сам вирішує, яку щоку підставити.

Утім, як казав Жванецький, яку щоку не підставиш - все одно отримаєш.

Тому краще йти вперед, дивитися анфас, не розвертатися ліворуч-праворуч.

Кожну дію треба зважувати, якщо ти доросла людина. А якщо ти першачок і щось нашкрябав на парті - значить, отримай двійку.

- Хто сьогодні твоє найближче коло? Крім сина, зрозуміло.

-Те коло, яке мене оточує. Немає такого, щоб це були тільки родичі.

Але, повторю, я багато часу проводжу на самоті. Набираюся сил на самоті і в тиші.

У мене може бути темно в будинку, можуть бути зашторені вікна. Але мені саме так добре.

І якщо вже я потрапляю в якесь коло спілкування, то спілкуюся.

- Не можу оминути театральних тем. Бо на початку кар'єри в тебе був досить гучний дебют у мюзиклі "Екватор" композитора Олександра Злотника й режисера Віктора Шулакова. Той мюзикл відкрив багатьох артистів, що стали згодом зірками.

-Був кастинг, і відібрали талановитих. Ті, хто зі стержнем, - усі відбулися. В "Екваторі" я грала Маргарет, четверту дружину Міклухо-Маклая. Була красива партія. І нам усім тоді було років по 18-19.

- Тоді в тебе вже було відчуття тераріуму, конкурентної боротьби в шоу-бізі?

-Вкусила тоді пару моментів. І вирішила відособитися. І надалі стала абстрагуватися від багатьох укусів і ударів у кар'єрі.

- Тобі нібито пропонували зіграти Мерилін Монро в новому мюзиклі, який написала Віка Васалатій спільно з відомим поетом Юрієм Рибчинським. Відмовилася?

-Не бачу сенсу й перспектив.

- Не бачиш касових зборів? Не передбачаєш інтересу публіки?

-Можливо, в мене інші цілі? До того ж традиція мюзиклу в нас - поки що - не приживається.

"Екватор" прожив недовго, хоча й випустив зі своєї шпаківні талановитих людей. Ці птахи розлетілися врізнобіч. А проект, як найдорожчий, залишився фрагментом історії. Він не живе. І це погано.

- Отже, поки що немає цікавих пропозицій - з театру, з музичного театру, зокрема?

-Пропозиції є завжди. Від фільмів до мюзиклів. І я радо погоджуся, якщо побачу перспективи.

- Фільм "DZIDZIO Контрабас" удалося подивитися?

- Не пішла. А треба?

- Багатьом подобається. Фільм - рекордсмен за касовими зборами у країні. До того ж це фільм-тенденція, який формує лінійку нових фільмів з участю зірок естради й ТБ.

- Мені не подобається слово "контрабас" як сленг. Я ж розумію, що цей фільм не про музичний інструмент.

- А все-таки - в якій великій історії бачиш себе на великому екрані? Раптом хтось прочитає й запропонує?

- Від драми до комедії. Від любовної історії до жанру екшен. Я себе давно привчаю до того, що граней немає. І до того, що завжди треба шукати перспективи.

- Але, можливо, через якісь принципи втрачаєш можливості й проекти?

- Значить, це не мій шлях. Якщо воно моє - воно до мене повернеться.