Тетяна Каплунова. «Мій Роман», видавництво «Факт»

Кожна жінка, навіть якщо сьогодні вона стоїть у лавах адептів фемінізму з транспарантом «Чоловіків — геть!», у свої 15—16 років обов’язково присвячувала комусь із представників сильної статі любовні поезії. Палкі вірші на кшталт «він пішов, я сама, за вікном — зима» пізніми самотніми вечорами записувалися до таємних щоденників і зрошувалися щедрими дівочими сльозами.

Загальні зошити зі списаними сторінками про перше кохання, філософські роздуми та роки школи-університету з обов’язко­вими алкогольно-сексуально-сентиментальними історіями з часом зіскнівають на днищах старих шухляд, а то і просто губляться.

Перенесення таких сумнівних доробків у літературу — явище нелогічне і нераціональне. Особливо, якщо виходити з консервативного погляду на призначення літератури — потреба в сюжеті певної проблематики.

Яку проблематику має твір «Мій Роман» Тетяни Каплунової, сказати важко. Познайомити читача зі своїм внутрішнім світом? Невдячне заняття. «Боже, дай мені справжнього кохання. Пере­стань підгодовувати мене цими захопленнями-фліртами. Ти ж бачиш, що я отак змучилася... Ба­чиш, що я можу багато заради НЬОГО», — отакими пасажами в дусі підлітка-максималіста сповнений роман. Або ще: «Жінка дивна істота — то їй набридає бути слабкою, то набридає бути сильною. А ти зараз на якій стадії? Мені набридло бути сильною»...

Подекуди в тексті трапляються дивні перетворення назв. Зокрема щодо назви роману Оксани Забужко: «Якби я написала роман про свій досвід з чоловіками, він мав би називатися «Польовими дослідженнями з українського сексу», але мене випередили». А знаменна бомондна ресторація «Остання барикада» на Печерську у Києві чомусь стає «Осінньою Баракудою». Отакі перверзії…

Читаючи ці рядки, запитуєш себе, невже всі випускники філологічного факультету вважають, що обов’язково мають стати авторами літературних шедеврів і прославитися у віках? Дивно. Їм, як нікому іншому, має бути відомий вислів про те, що в деяких випадках краще не писати.