Андрій Кокотюха, «Аномальна зона». Видавництво «Нора-Друк»

Андрій Кокотюха — автор, якого не треба представляти. Його твори — переважно детективи-трилери або містичні детективи — давно відомі українському читачеві якщо не талантом, то напевно якістю, яскравістю та смисловою наповненістю. В його історії — віриш, а що ж як не це і є найголовнішою ознакою добротного, грунтовного роману.

В останній його книжці «Аномальна зона», здається, знайшлася та форма, яка здатна зачепити саме вітчизняну аудиторію. По-перше, читачі, у переважній своїй більшості — прості люди, і симпатією проймаються до так само звичайних людей, якими є герої роману Кокотюхи. По-друге, в українців здавна виражений потяг до чогось надзвичайного, потойбічного, незвіданого. Можливо, через те, що в нації досі ще живе язичницьке коріння, а можливо, через тривале насильницьке нав’язування атеїзму за радянських часів. Так чи інакше, Андрій Кокотюха вдало використовує цей чинник у своїй прозі.

Варто сказати, що ця тенденція започаткувалася в його ранішому творі «Легенда про безголового», де так само близькі й зрозумілі народу персонажі розслідують злочин, пов’язаний із давньою, забутою легендою. Вчасно підхоплена «тема» поєднання міфології та ретельно підібраних дійових осіб «з народу» — половина успіху. Інша половина — смачно закручений сюжет, котрий за всіх старань не вийде розкусити наперед. Але при цьому, хай яким неймовірним він видається, досить логічно і гармонійно сприймається. Прорахунків і невиписаних місць у сюжеті з кожним новим твором Кокотюхи дедалі меншає.

Ще один великий плюс, якого часто днем з вогнем не відшукаєш в опусах молодих детективістів, — розкриті образи персонажів. Вони не просто живуть у творі й безпосередньо задіяні в злочині. У кожного з них є своя історія, якій хочеш не хочеш, а почнеш співчувати. І журналіст Шамрай, і оперативник карного розшуку Бражник, і банкірова любаска Тома Томіліна, і навіть незворушний слідчий прокуратури Кіра Березовська — усі ці характери передано так, що читач може поставити себе на місце кожного з них і зрозуміти його життя.

Єдине, в чому можна запідозрити автора, — це написання твору під «кіно»: пан Кокотюха останнім часом тісно співпрацює з представниками кіноіндустрії над екранізацією своїх романів. Деколи здається, що окремі сцени максимально наближені до сценарію. Але в даному випадку — це ще одна перевага, адже картинки в уяві читача «оживають», він цілковито занурюється в сюжет, і книжка прочитується на одному диханні.