ТЕРИТОРІЯ КРИТИКИ

Якщо трохи заглянути в минуле — а для мистецтвознавства воно не таке і давнє, — то цілком очевидним стає те, що художня критика йде від початку минулого століття. Тоді складалися певні стосунки критика та художника, критика та читача, критика й видавця. Цей процес був нелегким і нетривалим: ланцюг подій, що сталися у 1930-х роках, дає про себе знати й нині масою болісних симптомів, розібратися в яких не так вже й легко.

Мистецтвознавець як професіонал, ерудит й інтелектуал — насамперед людина, яка пише та виступає, чітко й логічно формулює думки і здатна формувати думку інших. Мистецтвознавець як особистість — це людина, що дотримується етичних норм, живе за правилами суспільної моралі й відповідно до індивідуального кодексу честі. А сукупно він — гуманітарій та гуманіст, що не надто вже й необхідно, а інколи сприймається як недозволена розкіш, на тлі соціальних процесів, що відбуваються нині.

В Україні в мистецтвознавчому цеху склалася дуже сумна ситуація. Часто художники бачать у критиках не більш ніж обслугу, яка існує задля того, щоб писати дифірамби в ювілейних каталогах. І рівень оплати творчої праці перших і других у кращому випадку має пропорцію 10:1. Досить складна проблема пов’язана з висвітленням художнього життя в спеціалізованих журналах, як правило, із надто незначними тиражами, мізерними гонорарами та відсутністю чіткої періодичності виходу у світ.

Повне ігнорування і відсутність зацікавленості з боку держави до подібних видань призводить до того, що як збиткові вони віддані на відкуп самі собі. Кожний наодинці, покладаючись на власну спритність, намагається не жити, а виживати. Стан справ у цій спеціалізованій сфері відбиває ніби в дзеркалі вади більшого масштабу, які можна охарактеризувати як спровоковане етичне та естетичне свавілля.

При цьому однією з основних норм цивілізованого суспільства, до якого на рівні декларацій ми рухаємося, є широке інформаційне поле з розвиненою полемічною практикою. Інфраструктура друкарської справи, що висвітлює та аналізує події художнього життя, перебуваючи на стадії становлення, поступово долає супутні хвороби росту. Вимальовується ситуація, коли журнальна політика вже визначає свої орієнтири та пріоритети, формується імідж і стиль — слова візуального ряду, дизайну. Спостерігається тенденція на розмивання жорсткої корпоративності, що нагадувала модель хуторянського мислення.

Звичайно, ще рано говорити про те, що кожне з видань інтелектуальний акумулятор, але різновекторність поглядів, оцінок, позицій, безсумнівно, важливий позитивний момент. Зупинимося на кількох журнальних виданнях, на наш погляд, найпримітніших.

«Образотворче мистецтво» — друкований орган Національної спілки художників України, головний редактор Микола Маричевський. На сьогоднішній день журнал має певне коло «своїх» письменників і «своїх» читачів. Спонукало мене взяти в лапки слово «свої» та обставина, що це видання, займаючи по статусу центральне місце в висвітленні художніх процесів, у реальності засвоїло досить вузьку нішу, відстоюючи своєрідний погляд на національне мистецтво, і, як наслідок, популяризуючи лише ті явища та окремих художників, які відповідають цьому баченню. Проте найнебезпечнішим моментом є та обставина, що проблема відстоювання власних позицій із незмінною сталістю іде від мистецтва як об’єкта дослідження і зсувається в площину пошуку ворогів.

Левову частку журнальних шпальт займають репортажі про художнє життя провінцій та про проблеми народного мистецтва. Не применшуватимемо ролі провінції та непростої долі художників, які там творять. Та задля об’єктивності зазначимо, що все-таки осередком концентрації художніх процесів є столиця, і зневага в висвітленні цього прошарку не відповідає реаліям.

Питання зв’язку мистецтвознавства з фольклором та етнографією — болісне. Триєдиний союз був затверджений «зверху» за часів панування радянської тоталітарної машини. Що найсумніше, цей союз не зміг задовольнити жодну зі сторін і зіграв непорядну роль у створенні штампів і кліше відносно народного мистецтва. У зв’язку з цим наведемо висловлення Карла Зверинського: «Народне мистецтво виконує свою роль, але саме професіональне мистецтво повинне репрезентувати сучасне українське мистецтво».

Є підстави говорити, що журнал «Образотворче мистецтво» орієнтований не на весь спектр і широту палітри художніх явищ, а відстоює свої певні види та ідеї, де чинник професіоналізму критики в ієрархії його цінностей займає принизливо низьке місце.

«Галерея» — видається асоціацією артгалерей України, головний редактор Олексій Титаренко. Журнал досить повно, наскільки це дозволяє невеличкий формат, висвітлює галерейний рух, намагаючись зайняти дуже гідне місце в питаннях корпоративної консолідації. Триває знайомство з новими кураторськими проектами, із секретами та рецептами галерейної кухні, артхронікою, формується концепція музею сучасного мистецтва.

Інформаційне поле з ретельністю заповнюється подіями та новинами, але дуже мало аналітики, критичного погляду на художній процес. При цьому журнал, як ковдра з клаптів, що покриває строкатість і різноманіття гучних подій галерейних тусовок, розривається на частини й фрагменти, не встигнувши їх відстежити.

Відсутність кольорового друку, як наслідок максимального здешевлення видання при нестандартному дизайнерському ході, дала позитивний результат, зробивши його стильним. Нова маркетингова стратегія журналу на 2003—2005 рр. полягає в підвищенні його комунікативності за допомогою англійської та Інтернет-версій.

Широта інформаційного поля, яку висвітлює журнал при явній нестачі друкарських шпальт, підштовхнула до того, що на презентації останнього номера журналу, яка відбулася 16 січня в центрі сучасного мистецтва «Совіарт», представили новий проект — журнал @UA, ініційований усе тією самою асоціацією. Вихід першого номера намічений на квітень 2003 року.

«Терра incognitа», що виходить із періодичністю раз на рік, за редакцією Гліба Вишеславського, найчастіше втрачає журнальну актуальність матеріалів. Тут превалює видання-концепт, що підтверджується великим, тематично визначеним, теоретичним блоком. Ідея порівняльного аналізу та соціокультурного контексту винесена як визначальне видання. Спроба розібратися в сучасних реаліях художнього процесу, музейного та виставкового руху, у зміні концептуальних моделей і самих визначень сучасного мистецтва за скрупульозністю можна порівняти з відточеними рухами хірурга. Під «скальпель» критики потрапляють новаційні процеси, що відбуваються переважно в Україні та двох столицях Росії. Та відсутність тимчасового зазора й незмінного бажання відбивати «найновіше», призводить до певного критичного астигматизму.

«АНТ» — вісник археології, мистецтва, культури. Журнал замислювався як «двоголовий», поєднавши інтереси археологів і мистецтвознавців, що відбилося і на редакторському складі Михайла Сагайдака та Михайла Селивачова.

Головна ідея вісника — дати модель економного за знаками, але насиченого за інформацією мистецтвознавчого тексту, дотримуючись жорсткого правила 4W (what, why, when, where). У цьому є продовження таких київських видань, як «Чтение в Историческом обществе Нестора-летописца» (1879—1914), «Археологическая летопись Южной России» (1899—1905), «Хроника археологии и искусства» (1930—1933). Останній був прикладом синкретичного досвіду, який і намагаються відродити.

Рубрикація журналу дає чітке уявлення про його пріоритети, а саме фіксації моменту: виставки, конференції, анотації та рецензії на нові видання. У розділі ювілеї часто згадуються люди так званого «другого ешелону», які не отримали офіційного визнання, але внесли реально серйозний внесок у науку, культуру, мистецтво.

«АНТ» тримається лише на ентузіазмі людей, які його створили. Однак три роки працювати лише на цій «хвилі» складно. За такої ситуації кожний номер може бути останнім, і тому неможливо зробити його передплатним. Саме відчуття, що на кожному номері може бути поставлена крапка, стимулює до того, щоб тримати досить високо професіональну планку.

Відпочатку журнал узяв на себе зобов’язання робити розсилку по спеціалізованих бібліотеках і вузах, де є мистецтвознавчі, археологічні, культурологічні кафедри. Видання переважно циркулює в академічному середовищі, хоча його рівень розрахований на широке коло гуманітарної інтелігенції.

Наприкінці минулого року вийшов у світ перший номер журналу «Пластичні мистецтва» за редакцією Михайла Криволапова. Основна його спрямованість окреслюється як культурне видання, що тяжіє до академічних форм. Простежується спроба зайняти альтернативну нішу щодо «Образотворчого мистецтва», але не менш офіційну.

На перший квартал 2003 року намічений вихід давно задуманого журналу «Українське мистецтво». Видавці планують зробити його різноманітним і насиченим за тематикою, що відслідковує художні процеси в широкому сенсі цього слова й при цьому утримує рівень мистецтвознавчої та критичної думки. Головним критерієм добору матеріалів як редакційної програми є такі параметри: переконливість і серйозність, професіоналізм і дотримання етичних норм.

У цілому в даній сфері вимальовується ситуація, яка намагається відбити весь спектр художніх процесів. Журнали з мистецтва, виділяючи коло власних уподобань, поволі формують коло авторське та читацьке. Таким чином, складається культурне середовище, фіксується сучасність, яка, опинившись під пером і видавничим пресом, стає сторінками історії.

Та слід враховувати, що для такої великої країни зовсім недостатньо мати менше десяти спеціалізованих журналів. Хоч як намагалися вони відбити повноту художньої картини, таким обсягом видань це практично неможливо здійснити. Через цілком очевидну фінансову безпомічність, за бортом, практично, залишаються питання, що стосуються загальноєвропейської панорами — в аналізах місцевих процесів досить часто зустрічаються лише цитати європейської думки, а візуальний ряд відсутній.

Мистецтвознавцям як професіоналам надане убоге друкарське поле, що впливає на рівень полеміки. І ще дуже важливий момент: у суспільстві, у широкому сенсі цього слова, втрачена традиція читати подібні журнали. Пожива для розуму не настільки затребувана, й на порядку денному культурне сирітство.