ТЕАТР ІМ. М. ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ: РОЗДУМИ БІЛЯ ПАРАДНОГО ПІД’ЇЗДУ

— Театр ім. М. Заньковецької завжди був сильний своєю акторською школою і за всіх часів виховував блискучу зміну. Сьогодні трупа заньківчан аж ніяк не молода...

— Так, театр, який має статус академічного, тим більше національного, це театр, у якого є школа, що виховує акторську зміну. У заньківчан дійсно завжди була така школа-студія. Зараз ця робота на новому фаховому рівні триває в стінах Львівського національного університету на театральному факультеті під керівництвом головного актора театру Богдана Козака. У травні, відразу після прем’єри «Івони...», відбулася і прем’єра водевілю «Мізантроп» у виконанні студентів (тепер уже четвертокурсників) факультету. Це була курсова робота, уперше показана на великій сцені. Спектакль вийшов настільки професійним, що, швидше за все, ввійде в наступному сезоні до репертуару театру.

— Щороку творчий колектив театру виносить на суд глядача п’ять-шість прем’єр. Та не всі вони, на жаль, перейняті музою високого мистецтва. Є і невдалі... Приміром, «Вісім люблячих жінок», березнева прем’єра.

— Театри теж мають плани — це не менше п’яти прем’єр на рік. До речі, заньківчани — одні із небагатьох, хто «вписується» у ці нормативи. І якщо з п’яти прем’єрних вистав якась дійсно стає подією в театральному світі, це добре. Такою подією для заньківчан у минулому сезоні стала «Івона, принцеса Бургундська». Якщо говорити про детектив «Вісім люблячих жінок», це дійсно не найкраща робота режисера Алли Бабенко. У спектаклі багато метушні, лементу, шуму. Велика кількість жінок на сцені спровокувала бурю емоцій і зайвий запал, у результаті, власне, втратився сам детектив і зникли неординарні ситуації. Бувають вистави, які не йдуть: щось планувалося, але не вдалося. Це — театр, і він не застрахований від таких речей.

— У цьому театральному сезоні заньківчани активно прокочували і прем’єри року попереднього. Маю на увазі «Андрея Шептицького» і «У. Б. Н.», які здобули свого часу також неоднозначну оцінку в глядачів і критиків...

— Ми почали розмову про національну ідею, історичну місію, яку театр несе і реалізовує, хоча драматичний матеріал, що сповідає цю ідею, не завжди досить високої якості. Театру бракує гарної, добротної сучасної драматургії — чи то на злобу дня, чи то на історичну тему. Це хвороблива проблема для наших театрів. Що стосується тексту Валерія Герасимчука в «Андреї Шептицькому», то, на мій погляд, він досить простий і особливо цінний із літературної точки зору. Хоча, з іншого боку, якщо не вказувати прізвища автора, то сам текст може навіть сприйматися як римування в народному стилі, такий собі народний міф про А. Шептицького. І, може, у цьому є своя закономірність, адже текст добре сприймається масовим глядачем.

Що стосується «У.Б.Н.», то критика висловлювалася з цього приводу по-різному, та на жаль, справжнього театрознавчого аналізу ця постановка не дочекалася. Може, це викликано бурхливим обговоренням того, що пов’язано з головним героєм Красивським, вірніше, із не зовсім коректною прив’язкою конкретного імені з тим сюжетом, подіями, які розгортаються в спектаклі. Це багато в чому спровокувало негативне сприйняття і критику постановки. З огляду на актуальність проблеми, театр і в цьому разі використовував досить посередній драматургічний матеріал. Багато працював, перш ніж виставу було показано глядачу. І нехай думки розділилися, але саме цією постановкою колектив влучив у найболючіші точки нашого сьогоденного життя, підбив підсумок, нехай сумний і хворобливий, десяти років нашої незалежності і тієї ситуації, у якій ми опинилися. Це — публіцистика на сцені, жанр, що передбачає відверте звертання до залу.

— Ми говорили про ідейний зміст спектаклів, їхню постановку, героїв, але майже не акцентували увагу на виконавчому, творчому рівні. На одному із театральних фестивалів я почула фразу, що львівський театр ім. Марії Заньковецької — це театр учорашнього дня...

— Складно однозначно оцінити рівень театру, адже це залежить від кожного конкретного спектаклю. Звісно, у заньківчан є не найкраща частина репертуару, де вони працюють дійсно традиційно, і акторська техніка, виконавчий рівень залишають бажати кращого. Та якщо взяти «Івону» і подивитися, як творчо працюють із новим режисером актори, як ростуть від вистави до вистави, то однозначно можна сказати: потенціал у трупи величезний. Вони вміють органічно працювати в складних жанрах, можуть грати парадоксальний театр і взагалі дуже складні речі. Ось лише вистачило б режисерських сил, аби реалізовувати нові проекти. У минулому сезоні свою постановку в театрі здійснила молодий режисер, випускниця Київського театрального інституту Галина Воловецька. Такі нові молоді режисери — теж майбутня перспектива театру. Можна згадати і спектакль «Дядя Ваня» Чехова в постановці Алли Бабенко, із яким акторська трупа виїжджала до Москви. Постановку сприйняли на диво тепло, і не лише глядачі і критики, а навіть чехознавці. Тобто в конкретній ситуації, у конкретних спектаклях і з конкретними режисерами театр проявляється по-різному. Тут проблеми немає. Питання — у якісній драматургії і залученні цікавих режисерів. Ті, хто добре знає заньківчанську трупу, кажуть, що це — дивовижний народ, стовідсоткові фанати. Можуть видавати по п’ять-шість прем’єр щороку, працювати на повне завантаження, при цьому трапляється, по кілька місяців елементарно не одержують мізерну зарплату. Але не було випадку, щоб якийсь спектакль зірвався або не відбулася планова прем’єра. Тому львів’яни упевнені: якщо театр із такими проблемами завжди залишався на висоті, сповідуючи найвищі критерії в мистецтві, отож, у нього є майбутнє. А статус національного лише зміцнить це майбутнє.