ТАРТЮФ АБО ЩО?

У кожній людині живе Тартюф. Жан-Батіст Мольєр у своїй знаменитій комедії «Тартюф» літературно це зафіксував. Тоді це був конкретний протест проти релігії та влади священиків. Минав час, і тартюфи набирали нових рис. І ось «Тартюф» зразка початку XXI століття. Національний театр ім.І.Франка звернувся до мольєрівської комедії в перекладі В.Самійленка.

Для режисерської манери Валентина Козьменка-Делінде, постановника спектаклю (він же і сценограф), судячи з попередніх робіт на франківській сцені, характерна яскрава театральність, образність, модерна театральна мова. Режисер залишається вірний цьому і у своїй новій роботі «Тартюф, або...» П’єса Мольєра буяє моралізаторськими, повчальними мотивами, у ній розлогі монологи, докладні діалоги. Спектакль же всі події ніби стискує, дотримуючись законів сьогоднішнього мобільного життя. Розповідь про Тартюфа, яка стала номінальним визначенням обману, лицемірства, святенництва, схожа на миготіння калейдоскопа.

На сцені немає нічого з реквізиту, жодних реалістичних їдалень, стільців, канап, життя героїв проживається на бігу, у глухоті до проблем інших людей, у душевній сліпоті. Почуття персонажів не те щоб гіпертрофовані, вони вивернуті навиворіт. Сценографічний образ спектаклю — кругла конструкція, задрапірована легкими французькими шторами, яка переміщається по діагоналі сцени. Вона скидається одночасно на альков і сповідальню. Події, що відбуваються, — зумисне глузування над традиціями граничної відвертості людей у цих місцях. Такими самими ошатними французькими шторами затягнутий весь периметр сцени, деякі французькі елементи є в костюмах персонажів, ось і все, мабуть, від батьківщини автора. Втім, режисер і не мав наміру робити нічого французького, це, швидше, українська тартюфіада, причому сучасна. Як у краплі відбивається загальне, так у непорозуміннях сімейства Оргона режисер намагається відбити проблеми життя в широкому масштабі. Тон нещирості з перших хвилин спектаклю задає пані Пернель (Л.Кадирова), захоплюючись чеснотами Тартюфа (А.Богданович). Услід за нею прославляння підхоплює Оргон (Б.Бенюк). І потім «усе змішалося в будинку...» Оргона. Запропонований стрімкий темп спектаклю дозволяє заледве утримувати нитку дії. Його захльостує експансивна манера представленського театру. Говорити ж про акторський ансамбль не доводиться. Кожна акторська робота — власний маленький спектакль. У всіх персонажів є чудові винахідливі знахідки. Шарж, гротеск, іронія, бешкетництво, виражені в пластиці, стають визначальними моментами образів Мар’яни (Л.Руснак), Даміса (А.Гнатюк), Лорана (Л.Смородіна), Доріни (Л.Кубюк), Ельміри (П.Лазова). І все-таки надмірна характерність призводить до того, що зникає необхідний тут флер легкості, на кшталт витонченості тих-таки французьких штор. Стосунки персонажів нагадують добре скроєний театральний капусник, у якому кожен з учасників думає лише про те, щоби вдало провести свою роль. З розряду таких капусних номерів і пародіювання голосів чинних політиків, і маніпулювання інтимними предметами жіночого туалету, і явні натяки на реалії сьогодення. Прикмети часу владно вриваються в тканину спектаклю, природа їх зрозуміла, бажання постановника акцентувати на потворних проявах нинішньої дійсності похвальна. Однак непереконлива кардинальна режисерська лінія, яка ставить під сумнів сенс того, що відбувається.

Кульмінаційна крапка спектаклю — фінал, одна з найкращих сцен. Домочадці, скупчившись навколо Оргона, що прозрів, відчутно зневажають торжествуючого Тартюфа, який стоїть навпроти. І раптом поступово, поодинці, як пацюки з корабля, що тоне, вони перебігають на бік Тартюфа, при цьому кожен намагається стати якнайближче до нього. І потім відбувається те, що здатне особливо налякати нас після недавніх подій. На сцену вриваються люди в чорних масках, камуфляжних костюмах, зі зброєю. Вони заламують руки Тартюфу, загрожують усім іншим. Задля такої кінцівки, яку допоміг написати сам час, очевидно, і замислювався спектакль. У Мольєра вищою силою була влада короля. В.Козьменко-Делінде вищою робить силу взагалі. Обман перемагає добро і довіру, проте й над силою хитрості, нахабства, лицемірства гору бере груба сила. Так тісно переплітаються дійсність і мистецтво. І тоді особливо відчувається, наскільки краще бути в полоні у мистецтва, ніж у полоні в... Ну, загалом, Тартюф, або-або.