Святе місце…

Якби це було не в стінах Національного музею Тараса Шевченка, я, швидше за все, й не писала б про це відкриття: не всі виставки однаково вдалі. Але місце, що називається, зобов'язує.

"Средь шумного бала, случайно", - попиваючи фуршетне вино, я задумалася: а чи припустимі, у принципі, в хороших музеях комерційні "художні" виставки, де немає самого мистецтва?..

Це не пусте запитання. І камінь я зараз кидаю зовсім не в город Музею Шевченка. "Глобальний погляд", що набагато доречніше виглядав би у вітрині бутика, тут принаймні експонується в атріумі - критому музейному дворику. Але переважна більшість київських музеїв атріумів не має. Проте пускає навіть відверту халтуру (я без конкретних імен художників) на місце постійної експозиції. (До того, щоб винести Врубеля, а занести Пупкіна, поки що не дійшло - але, зважаючи на динаміку процесу, чекати залишилося недовго.)

Проблема в тому, що сьогодні фактично всі великі музеї в самому центрі Києва так чи інакше обслуговують пупкіних. Там знімають кіно й серіали. Там наші чиновники, як у себе вдома, пригощають ресторанними наїдками іноземців і послів. (А співробітниці "культурних закладів", буває, при цьому допомагають офіціантам.) Там бізнес проводить свої корпоративи, теж із наїдками й деколи зі свічками. Але цього "потаємного" життя музеїв хоча б не бачить рядовий відвідувач. Адже, на відміну від пахощів котлет по-київськи, "художества" від слова "худо" шкодять не тільки живопису. Музеї в усьому світі є "арбітрами витонченого", мірилом гарного смаку. А в нас, виходить, саме завдяки їм прищеплюється поганий смак. Немовби величезне вікно Овертона накрило столицю, і чимдалі розширюється!

Щоб не бути голослівною, констатую очевидне. Рекордсмен за, м'яко кажучи, хорошими й різними виставками в столиці - Музей історії Києва (там навіть залу для глядачів поєднали зі звичайним кафе). Його найближча сусідка Київська картинна галерея, вона ж - Російський музей, сьогодні відчиняє "вікно Овертона" над своєю філією - Шоколадним будиночком. Намагається "йти в ногу із часом" і заробляти собі на життя й Національний художній музей. Пупкіни-художники до його залів, слава Богу, не проникли. Але низка "презентацій" фарб і мало не будівельних матеріалів під приводом - це ж "дизайн", і подібних заходів, м'яко кажучи, насторожує.

Якщо таке коїться у провідних музеях - можна тільки уявити, що відбувається в їхніх "невеличких" колег. Але ліпше про це навіть не думати. Причин, чому музеї в нас "рятуються як можуть", намагаючись, хто на що здатен, заробляти гроші, можна назвати безліч. Але не в них суть. Мене цікавить інше: наскільки, у принципі, виходить, можна довіряти смаку сучасних українських музеїв, якщо в них давно можна побачити далеко не "музейні" речі? (А буває, ще й під маркою "геніїв" і "суперкласу".) І, якщо вже на те пішло, - чи не доживемо ми в недалекому майбутньому до того, що мистецтво взагалі "винесуть" з експозицій наших музеїв?

Адже, на відміну від Пупкіна, Врубель із Богомазовим і Глущенком з Шишком точно ніколи не заплатять за те, щоб їх "показували".