Світло на початку «тунелю»

Московський міжнародний кінофестиваль, один із найстаріших і найбільших у світі, тиждень тому благополучно завершився 27-й раз. Це велетенське «кінодивилище» у самому серці найбільшого мегаполісу слов’ян, попри всі його вади, — вже сталий бренд, який має симпатичні риси. Наприклад, кваліфікований відбір і розмаїтість програм ММКФ роблять його справжнім кінодзеркалом, у якому досить точно відображено актуальний стан умів у світі. Отже, якщо судити з домінуючих тем у 32 фільмах, котрі мені вдалося подивитися на XXVII ММКФ, чим сьогодні найбільше стурбована сучасна людина? Чого вона найбільше боїться і в чому вбачає порятунок від фобій?

Передчуття межі

Іноді саме лише повторення смислових домінант у назвах фільмів буває досить промовистим. Скажімо, на XXVII ММКФ можна було побачити: «Останній місяць» Мігеля Літтіна (Чилі) — про криваві глухі кути палестино-ізраїльського конфлікту; «Останні дні» Гаса ван Сента (США) — про передсмертні «дивацтва» рок-зірки Курта Кобейна; «Поки не пізно» Лорана Дюссо (Франція) — про вечірку старих друзів у гостях у приреченого на смерть товариша; «Час прощання» Франсуа Озона (Франція) — про останніх три місяці життя молодого гея, котрий помирає від раку, тощо.

Глухі кути існування в сюжетах фестивального кіно не обов’язково були пов’язані з темою смерті. Скажімо, у найскандальнішому фільмі ММКФ — «Дірка в моєму серці» Лукаса Мудіссона (Швеція) — йдеться про «свободу» плоті, яка цілком зневажає дух і просто людяність. Це своєрідна «філософствуюча порнографія»: два зрілих чоловіки й одна дівиця день і ніч знімають удома аматорське порно, вправляючись у огидних збоченнях у надії зробити свій «товар» бестселером Інтернету.

Міфомор

Утім, із заспокійливими вигадками, ласкавими ілюзіями й різноманітною догматикою фільми різних народів, схоже, нині особливо не панькаються. Косяком ішли сюжети, пов’язані з висміюванням, пародіюванням і викриттям міфів новітнього часу. Справжній «міфомор» ознаменував програми XXVII ММКФ! Так, конкурсний фільм «Лівою, лівою, лівою!» Казема Маасумі з далекого й досить догматичного, на мою думку, Ірану присвячений проте зворотній стороні ура-патріотичної пропаганди часів ірано-іракської війни. Утім, великодушність постфактум дається найлегше: відтоді і ворог Ірану — незалежна держава Ірак — перестала існувати. З такої самої ситуації міжусобного братовбивства македонський автор Дарко Мітревськи вбачає вихід (?) у вигляді гротескно-блазненського карнавалу живих і мертвих. Це — конкурсний «Балканкан». Мовляв, не виживемо — то хоч повеселимося!

А які звістки з центру старої Європи? Фестивальне кіно доповідає: також тривожні. Нетерпимість до темношкірих нелегалів із Півдня, що другим кінцем б’є по тих-таки європейцях, — це «Ласкаво просимо додому» Андреаса Грубера (Австрія). А прибульців із Півдня на Заході справді море! Вони нещасливі й жалюгідні, однак добропорядному європейцеві хоч і незримо, але серйозно загрожують. Про це — найбільш вражаючий і майстерний із побачених фільмів — «Приховане» Міхаеля Ханеке (Австрія). Ця річ уже підкорила Канн-2005, і про неї багато писали.

«Фортеця Європа» — так називалася одна з програм XXVII ММКФ, у рамках якої документалісти досліджували нові межі континенту. В усьому. Про те ж саме розмірковували й «ігровики». Але і в перших, і в других відповідь однакова: європроблем більше, ніж євродосягнень. «Фортеця» в облозі і близька до паніки. З одного боку, демократичні цінності аж ніяк не можна посоромити. А з іншого — інокультурні потоки іммігрантів невблаганно підточують підвалини налагодженого добробуту. З різним балансом оптимізму й песимізму про це говорять транснаціональні «Квитки» — іранця Аббаса Кіаростамі, італійця Ерманно Ольмі й англійця Кена Лоуча, «Російські матрьошки» француза Седріка Клапіша, «Одного разу у Європі» німця Ханнеса Штера та інші стрічки. Є тут і свій веселий євроканканчик на рештках колишніх ілюзій. Наприклад, «Убити Фрейда» іспанця Хоакіна Орістреля — дуже смішна ретропародія на загальне захоплення фрейдизмом на початку минулого століття. А «Найсумніша музика у світі» канадця Гая Меддена — аналогічне знущання над міфологією «епохи джазу» у США.

Російський внесок у всесвітній, очевидно, процес девальвації ілюзій помітний і помічений. Так, якщо «Пил» дебютанта Сергія Лобана — простенька фантасмагорія про сучасного москвича-невдаху, який захотів стати суперменом, то «Космос як передчуття» Олексія Учителя (Гран-прі XXVII ММКФ) — це тонка й розумна алегорія повороту, здійсненого наприкінці 50-х рр. ХХ століття «хрущовською відлигою». Початок змагання систем — «СРСР проти USA». Дружба-конкуренція двох радянських хлопців ніби втілила в собі і сенс тодішньої геополітичної боротьби систем, і її кінець. Майстерна, сповнена «історичного відчуття» і ретростильна картина показує в матеріалі звичайних людських стосунків те, що водночас і прославило, і зруйнувало імперію КДБ, яка, однак, першою завоювала космос.

Дитячий світ

Чим відрізняються вічні істини від прописних банальностей? Скажімо, твердження «майбутнє належить дітям» — це перше чи друге? І в тривіальному викладі, і в оригінальному ця думка так і снувала в сюжетику сучасних картин із різних кінців світу. Особливо ж у тих, де про «кінець світу». Скажімо, цілком банальна роль «сюжетної дитини» в новій речі знаменитого Віма Вендерса «Заходьте не стукаючи». Старіючому актору (Сем Шепард) — «ковбою» як за кіноамплуа, так і за натурою — набридла власна безпутність, і він вирішує розшукати свою доньку, випадково прижиту багато років тому з випадковою коханкою (Джессіка Ланж). Проте симптоматично: тут кінець особистої міфології і входження в реальне життя стимулює ця сама категорія — «дитина». Я не обмовився, «дитину» можна вважати категорією, порівнянною за смислом із категорією майбутнього. Оскільки світ майбутнього — це, зрозуміло, світ нинішніх дітей. На те всі сподівання в багатьох фестивальних стрічках. Фінська «Вічна мерзлота» Аку Лоухімієса (Спеціальний приз журі), хоч як це сумно, залишає на долю дітей усі «кляті проблеми» сучасності. А в згаданому вже «Часі прощання» Франсуа Озона раковий хворий запліднює бездітну жінку — це запорука його посмертного буття в «дитині» чи передача прокляття в майбутнє? Найглибша й найоригінальніша картина «про це» на XXVII ММКФ була привезена відразу після свого тріумфу на Каннському МКФ. «Дитя» братів Жана-П’єра й Люка Дарденнів розповідає зовсім не про новонароджене немовля родини молодих бомжів, а про його безвідповідального батька, який важко дорослішає. Отже, привид неоконсерватизму блукає планетою. Такий сюжет нашої сучасності, як мені вдалося його розшифрувати за фільмами XXVII ММКФ.