СВІТЛИЙ ЛИК КІНО ДО 60-РІЧЧЯ ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА

Немає, певно, людини, яка б не відчула притягальної сили кіно, яка б не зливалась з персонажами, не переймалась їхніми турботами і бідами, їхніми пристрастями. Чаруючий світ! Ми, чітко усвідомлюючи дистанцію, яка нас розділяє з екранним світом, все ж вживаємося в нього. Хто на рівні побутових і житейських проблем та подробиць, хто на вищому рівні, яким є пізнання сенсу життя, на рівні пізнання духу, завжди невтоленого і бентежного. Сьогодні, на жаль, кіно повернулося до нас агресивним боком, використовуючи єдину пружину дії — вбивство, всіляко варіюючи його різновиди. Проте, незважаючи на потужні технологічні новації, кіно топчеться на місці, постійно перетравлюючи одне й те ж саме. Втім, глядачі — особливо слов’янських країн, не можуть прийняти такого варіанту кіновидовища — більшість ще пам’ятає про світлий лик кіно, яке не пригнічувало людину і не розпалювало нездорових інстинктів, а підносило і зцілювало душу. Не розтлівало, а допомагало зрозуміти і пізнати себе. Серед тих, хто творив таке мистецтво, — Іван Миколайчук.

Він вступав з першим
набором на акторсь-
ке відділення кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого як випускник студії при Чернівецькому обласному театрі, а завершував навчання актором, в якого було вже дві головні ролі у широковідомих фільмах — «Сон» Володимира Денисенка і «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Участь у творенні шедевру не вразила зірковою хворобою молодого актора, він залишився людиною, відкритою для нових ролей, знайомств, що спокійно ставиться до власної слави і бажає тільки одного — працювати, зніматися. Але для актора такого виняткового таланту мають бути адекватні фільми, тобто на рівні «Тіней забутих предків». І спершу так і складалося — він знімався активно, вносячи енергію свого таланту, наділяючи особистою привабливістю героїв, які не завжди піднімалися до рівня його особистості («Гадюка», «Бур’ян», «Анничка», «Розвідники»). Та було й інше кіно — жив і, долаючи заборони, розгортався напрям українського поетичного кіно і, незважаючи на обсяг зіграного, Миколайчук ставав притягальним центром картини, де билась жива думка, де вимальовувалось національне обличчя, де пульсував людський біль. Тут і «Камінний хрест», і «Комісари», і «Білий птах з чорною ознакою», і «Захар Беркут», і «Всупереч усьому», і «Пропала грамота», і надзвичайно проникливо прочитане актором слово Григорія Сковороди у фільмі Ролана Сергієнка «Відкрий себе». Але після заборони «Пропалої грамоти» та «Відкрий себе», було заборонено і сам унікальний у світовому кіно напрям — офіційна влада відчула крамолу в красі, яка уособлювала українське народне мистецтво, багатство звичаїв, чистоту моралі й людської душі. Заборона таких цінностей стала тотальною — після 1973 року настала найчорніша смуга у творчому житті актора, а на той час і сценариста, який надихнув і став співавтором сценаріїв «Білий птах з чорною ознакою» та «Мріяти і жити», написаних разом з Юрієм Іллєнком. Акторові, який здобув визнання завдяки власному таланту і працелюбності, забороняли зніматися! Та й де було тоді зніматися? Параджанов сидів у в’язниці, а постановники уславлених картин «Камінний хрест» та «Білий птах», аби не потрапити під заборону, змушені були втискатися в прокрустове ложе соцреалізму.

А Іван Миколайчук тужив за світом кіно поетичного. У нього був конкретний задум — поставити фільм про українців, яких доля відірвала від рідної землі. Тема, якої ще ніхто не торкався в українському кіно. Він хотів зняти фільм про ностальгію, про втрату, яку не можна повернути. Але сценарій «По той бік ночі», написаний спільно з Віталієм Коротичем, відкинули. Українська еміграція — досить численна — не викликала довіри у радянської влади.

Важко передбачити, як склалася б режисерська доля Миколайчука, та й чи склалася б, якби не з’явився роман Василя Земляка «Лебедина зграя», який привернув увагу і активізував осмислення такого цікавого явища, як українська химерна проза. Крім того, Земляк був своєю людиною у світі кіно — не один рік працював у сценарній майстерні, свого часу був головним редактором студії ім. Довженка. Тому, зрозуміло, бажання Миколайчука перенести на екран його роман, що набрав широкого розголосу, і відлякувало, і приваблювало письменника. Приваблювало, бо він знав як посилює популярність літературного твору його екранна версія, а відлякувало, бо це таки був ризик: Іван Миколайчук досі не стояв по цей бік камери, тож важко було передбачити — чи знайде візуальний відповідник для такого непростого тексту.

Побоювання виявились марними — фільм «Вавилон ХХ» (1979) було визнано успішним режисерським дебютом, більше того — це визнали авторитетні поціновувачі всесоюзного кінофестивалю, де змагалися досвідчені майстри — фільм виборов приз за кращу режисуру. Фільм мав індивідуальне обличчя, вирізнявся фантазією, ліричною атмосферою, м’яким гумором, майстерністю акторів, серед яких був і сам режисер. Миколайчук творив не прозу життя, а видобував з життя його піднесений дух. Конкретне історичне буття подільського села другої половини 20-х років сприймалося як цілком достовірне і водночас було щось в ньому від химерної вигадливості художника. І не випадково, адже бачили ми це село та його мешканців мудрими і добрими очима Миколайчука, який вдивлявся і вслухався у свій народ і сам був його невіддільною частиною, його виразником.

Але повторилася історія десятирічної давності. Успіх картини не став доказом його лояльності — знову і знову недремне око офіційної влади вбачало в творчому успіху Миколайчука крамолу і докладало всіх зусиль, щоб успіху більше не було. Миколайчук повертається до свого попереднього задуму і йому врешті дозволяють знімати «По той бік ночі». Назву він змінює — двозначність цього вислову, очевидно, не влаштовувала режисера. Він знову, як і «Тіні», «Камінний хрест», «Білий птах», знімає в Карпатах, цього разу у своєму рідному селі Чортория на Буковині. Але «недремне око» знову і знову втручається в роботу, змушує перезнімати, переробляти. І в такому понівеченому вигляді фільм зрештою з’являється, але його визнано невдачею. Проте сьогодні він є промовистим свідченням того часу: насамперед прояснюються непрочитані тоді нюанси (наприклад, той факт, що іноземних громадян українського походження, які приїздили в СРСР і хотіли відвідати рідне село чи місто, туди не пускали). Крім того, історія творення фільму ще потребує детальнішого дослідження, аби очевиднішими стали причини драми Миколайчука. Він, визнаний кіномитець, не був дисидентом. Однак він не влаштовував владу, бо, як справедливо вказують дослідники тоталітарної системи, ця система не терпіла чиєїсь популярності, заздрила їй. І тому часто улюбленці глядачів потрапляли в немилість. І ще одна причина гонінь — це національна гідність актора, усвідомлення власної ідентичності. Від цього Миколайчук не відступав. І не тільки в силу органічності свого таланту — він усвідомлював себе українським митцем і жив святою любов’ю до України. А в ті часи така позиція просто заборонялася.

Багато задуманого він не встиг втілити (добре було б видати його сценарії, заявки, начерки). Але його кіноролі, фільми, сценарії, дібрана до чотирьох фільмів музика — це скарбниця українського кіно. Сьогодні, коли з екранів витіснені українські фільми, фактично немає ретроспектив (завдяки 60-річчю Миколайчука УТ-1 проводить ретроспективу фільмів за участю митця, але кожного вечора відсуваючи показ фільму на дедалі пізню годину), молодь фактично позбавлена можливості спілкування з актором. І в цьому наша вина — ми, українці (це твердження вже стало трюїзмом), не вміємо гідно поціновувати своїх талантів, любити їх за життя. Навіть незважаючи на те, що кіно їх зробило популярними.