Свідок об’єднання давньої Русі

Цей фоліант насправді неоціненний і унікальний. По пергаментних сторінках рівними рядками біжать чітко виписані літери. Прикрасою слугують великі заголовкові ініціали на початку кожного євангельського читання, що були виконані у старовізантійському та давньоруському стилях. Дослідники відзначають неабиякий творчий потенціал художника-декоратора та його помічників, які зуміли відтворити нескінченну кількість орнаментальних елементів та мотивів. Відмінності почерку на різних сторінках свідчать, що над рукописом трудилося як мінімум троє переписувачів, головний із яких, очевидно, і був художником-декоратором.

Достеменно невідомо, хто і скільки часу трудився над цим рукописом, легко йшла робота чи докучали помилки, через які доводилося переписувати цілі сторінки та готувати фарби для оздоблення їх візерунчатими ініціалами. Ми вже ніколи не дізнаємося, кому маємо завдячувати цим неоціненним скарбом - Бучацьким Євангелієм. Неможливо визначити точну дату, коли саме воно з’явилося на світ: перші кілька десятків сторінок втрачено, обкладинку, через ветхість, уже кілька разів змінювали. Зберігати старовинні рукописи та фоліанти - річ непроста, для цього необхідно створити відповідні умови, на які в наших музеях та архівах зазвичай бракує коштів. Свого часу, коли готувалися до інавгурації президента України В.Ющенка, мали намір включити до церемонії і Бучацьке Євангеліє, щоб в урочистій обстановці продемонструвати його всьому світові. Від ідеї відмовилися, коли побачили, в якому жалюгідному стані перебуває ця святиня.

Благою вістю в такій складній ситуації можна вважати новину, що цього року видано фотокопію Бучацького Євангелія, тож історики, дослідники мови, релігієзнавці та видавці отримали можливість вивчати пам’ятку старовини. Сигнальний примірник якраз устигли видати до 750-річного ювілею міста Бучач, на честь якого і було названо рукопис.

«Колись саме в цьому місті я вперше почув про Бучацьке Євангеліє і зацікавився - а де можна його побачити? - згадує Ярослав Фліссак, голова Тернопільського земляцтва в Києві. - Це містечко здавна відоме тим, що свого часу було своєрідним культурним і духовним центром краю, - тут у XVIII столітті жив і творив всесвітньо відомий скульптор Іван Пінзель. Євангеліє називається бучацьким, але зберігається далеко звідти. Кілька століть тому воно перебувало у місцевому Хресто­воздвиженському монастирі, а потім помандрувало у світи. Шість років я витратив на пошуки, аж доки не знайшов його у сховищах Львівського національного музею. Потім консультувалися з експертами, вели перемовини з Міністерством культури, щоб отримати дозвіл на фотозйомку. Немало часу пішло й на те, щоб зібрати кошти, необхідні для видання точної копії Бучацького Євангелія. Ми керувалися передусім просвітницькими ідеями, - не можна допустити, щоб Бучацьке Євангеліє, яке на 400 років старіше за Пере­сопницьке, так і залишалося невідомим широкому загалу українців. Ті 300 копій, які вдалося виготовити, передаватимуться у наукові інституції, церкви, великі бібліотеки і музеї».

Попри поважний вік та унікальність, Бучацьке Євангеліє досліджувалося мало. Головна причина - історичні події, через які чимало духовних цінностей було втрачено або сховано подалі від людських очей. Основним дослідником рукопису був Іларіон Свенціцький - відомий мовознавець, етнограф, музеєзнавець, доктор філологічних наук, який ще у 1911році підготував фундаментальну наукову працю «Бучацьке Єван­геліє. Палеографічний опис». Багато років відомий учений працював директором музею українського мистецтва, нині - Національний музей у Львові. Згодом тему продовжила його донька, Віра Свенціцька, яка досліджувала художнє оформлення рукописної книги: «Оскільки риси уставного письма Євангелія зберігають ще класичний для ХІІ ст. образ, цю пам’ятку можна зарахувати до домонгольського періоду, тобто до межі ХІІ-ХІІІ ст. Є підстави вважати, що Бучацьке Євангеліє написане у час князювання Романа Мстиславовича, який об’єднав Галицьке і Волинське князівства, боровся за об’єднання всіх князівств давньої Русі, за відродження чільної ролі давнього Києва. Місцем написання рукопису, можливо, був один із монастирів Волині, не виключено, що це був Богородицький монастир у с.Городище поблизу Володимира-Волинського.

Слід підкреслити, що Бучацьке Євангеліє є цінною пам’яткою писемності Галицько-Волинського князівства домонгольського періоду».

Ми маємо повне право тішитися тим, що рукописна книга, попри всі історичні вітровії та атаки войовничого атеїзму, все ж таки дійшла до нашого часу, - не багато держав мають у своїх книгозбірнях унікальні зразки рукописів стародавніх часів.

«Уперше Бучацьке Євангеліє було експоноване у 1888 році, коли відзначали ювілей Ставропігійського інституту, - розповідає Ігор Кожан, генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. - В нашому музеї цю рукописну книгу виставляли наприкінці минулого століття, тепер вона зберігається у фондосховищі. Рукописам, виготовленим на пергаменті, необхідно забезпечувати спеціальні умови, стежити за температурним режимом, вологістю тощо. Раритети неможливо постійно тримати в експозиції музею, за ними потрібен ретельний догляд, щоб вони збереглися для майбутніх поколінь».

Нам є що берегти, - в Національному музеї у Львові зібрано найбільшу й найповнішу в Україні колекцію українського сакрального мистецтва, яка складається з ікон, скульптур, декоративної різьби, а також рукописних та друкованих книг ХІІ-ХVІІІ ст.

Мистецтвознавці стверджують, що сьогодні збірка рукописів та стародруків посідає третє місце у світі. Але за ставленням до духовних скарбів нам взагалі немає рівних у світі. Хронічне недофінансування закладів культури призвело до того, що у 2004 році зали одного з корпусів музею, так званого палацу Дуніковських, кілька разів заливали дощі. Діри на даху палацу були такими, що вода проникала аж до підвальних приміщень. Нічого й питати, як це позначилося на експонатах. На думку експертів, усе це дуже скидалося на цілеспрямовану кампанію зі знищення збірки рукописів та стародруків. Тим паче що звірка засвідчила: у фондах бракує п’яти одиниць збереження - саме стародруків. На межі 2004-2005 років багато чого зникло з музейних експозицій та фондів. На жаль, усе минулося безкарно для тих, хто доклав до цього рук. Власне, знищення духовних надбань нашого народу триває вже давно. Якщо взяти давньоруські писемні пам’ятки, то більшість їх давно вже вивезли з України, але чомусь ніхто й не обмовиться про повернення.

До рукописних книг, найважливіших для вивчення давньоруської мови, на думку експертів, належить ціла низка тих, які походять із України: це, зокрема, Галицьке Євангеліє 1144 року, що зберігається в Державному історичному музеї в Москві, Пантелеймонове Євангеліє XII ст. та Галицьке Євангеліє 1266-1301 рр. - у фондах Публічної бібліотеки ім. М.Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі. Свого часу передали Державній бібліотеці ім. Леніна в Москві унікальне Луцьке Євангеліє XIV ст., яке «відбиває риси, характерні для мови української народності, а на полях має староукраїнські приписки XV ст.». На щастя, Бучацьке Єван­геліє, що значилось у списках як «південноволинське періоду ХІІ-ХІІІ ст.», залишилося в Україні - можливо завдяки своїм мандрам по монастирях та музеях, котрі часто перейменовувалися, а тому його слід певною мірою був загублений. Завдяки благодійній акції про Бучацьке Євангеліє заговорили, воно викликає цікавість і бажання погортати сторінки рукопису, над яким трудилися наші предки вісім-дев’ять століть тому. Хай це навіть книга-фотокопія, все одно вона викликає інтерес, шанобливе ставлення і сподівання, що знайдуться благодійники, які зберуть необхідні кошти для реставрації стародруку. Все-таки Бучацьке Євангеліє - одна з найдавніших рукописних книг, які дійшли до нас ще з домонгольських часів.