СУД ЗА ЗАКОНОМ ЧАСУ ТА МІСЦЯ

У першу театральну весну XXI століття, під час професійного свята — Міжнародного дня театру — київські театрали з сумом і жалем, із посмішкою й надією озирнулися на минуле століття, на підсумки його останнього театрального року. Відбулося вручення театральної премії «Київська пектораль»-2000. Удев’яте вершився суд і «присяжні засідателі» в особі високопрофесійних експертів та не менш шановних членів журі пробували узгодити свої пристрасті, об’єктивні оцінки й індивідуальні думки.

Про те, що вийшло з цих спроб, дізналися присутні на урочистій церемонії, традиційно проведеній на сцені Національного театру ім. І.Франка. Хоча дізналися не відразу, а лише після вже обов’язкових офіційних промов, поздоровлень, вітань, роздачі акторам звань, орденів і цінних подарунків у вигляді квартир. Що ж, усе природно, спочатку речі матеріальні, а про душу та про творчість — потім. Як і кожна подія, що повторюється щорічно, вручення «Київської пекторалі» вже ввійшло в певні стереотипні рамки. Наявність останніх, утім, можна цілком зрозуміти й пояснити. Які ж сюрпризи принесла «Пектораль» двохтисячного? Творчість — річ погано програмована, рік на рік не схожа, удача — дама вередлива... Можна озиратися на театральну Москву, порівнювати себе з нею, можна кидати погляди й далі, за далекі театральні обрії, але, як говориться у відомому анекдоті, сумно-мудрому: «Це наша батьківщина, синку...» Тому найдоречніше в цьому театральному марафоні виходити з можливостей місця, з огляду на потреби часу й необхідність дії.

Нагородження «Пектораллю» відбувалося за 12 основними номінаціями, які охоплюють процес створення та життя спектаклю в усіх напрямах. У лідери серед переможців «вирвався» спектакль «Брате Чічіков» за М.Гоголем Національного театру ім. І.Франка, що одержав призи за 5 номінаціями (спектакль, режисер — Олександр Дзекун, жіноча роль — Поліна Лазова, жіноча роль другого плану — Наталя Лотоцька, чоловіча роль — Олексій Богданович). Така єдність в оцінці цієї роботи українця Дзекуна, котрий пропрацював більшу частину свого творчого життя в театрах Росії, свідчить про сприйняття такої цікавої та нехарактерної для київської сцени манери режисера і його підходів до сценічного викладу драматургічного матеріалу. Другим лідером премії виявився спектакль Театру маріонеток «Вишневий сад» за п’єсою А.Чехова (спектакль камерної сцени, сценографія, дебют — музика до спектаклю — Ігоря Лєбєдкіна). Сміливе саме рішення — зіграти чеховську п’єсу ляльками-маріонетками. Але художній керівник театру Михайло Яремчук завжди вирізнявся вірним творчим чуттям і талановитим утіленням своїх неординарних ідей. А може, це час стає таким чуйним, що в ньому дедалі пронизливіше відчуваються механічні рухи щирих маріонеток, ніж одкровення живих акторів? І все-таки про живих акторів. Нагороду за кращу чоловічу роль другого плану по праву одержав Богдан Бенюк (Дулітл, Собакевич). За краще пластичне вирішення відзначили хореографа Аллу Рубіну («Дитя та чари»). Кращим спектаклем для дітей визнано «Русалочку» в Молодому театрі (реж. Євген Курман), за краще музичне оформлення «Пектораль», уже не вперше, одержав Олександр Курій («Нехай одразу двох не любить»).

«Пектораль»-2000 окреслила невелике коло, у межах якого виявилося лише кілька театрів. Найчастіше зі сцени лунали назви Театру ім. І.Франка, Молодого, Театру драми та комедії, Театру маріонеток. У зоні мовчання виявилися ТЮГ, Національна опера. Національний театр ім. Лесі Українки, Державний театр ляльок, Театр оперети, «Колесо» й багато інших. Таке становище — явне свідчення того, що театральний рік 2000-й у Києві був не занадто вдалим у творчому сенсі, не сталося впродовж нього серйозних відкриттів і сценічних потрясінь, чогось значного, справжнього художнього відкриття. Усе було рівно й досить одноманітно. Можна, звісно, списати це на кінець тисячоліття, а тим більше сторіччя, на вичерпаність певних процесів. Можна, але це виправдання слабке. І для театралів воно невтішне, і для глядачів непереконливе. Тому, хоч і пообіцяв на врученні премії міністр фінансів І.Мітюков двом актрисам із трійки претенденток, котрі не одержали нагороду, посади своїх заступників, на цей жарт надій мало. Міністрів — на пальцях перелічити можна, а артистів он скільки, отже реальний вихід один — трудитися й трудитися на сцені, серйозно займатися творчістю. І тоді, ймовірно, на десятій «Пекторалі» трапиться щось справжнє.