Сучасне українське мистецтво: новий початок

Із часу звільнення від догмату соцреалізму, а саме з кінця 80-х років XX століття українська інтелігенція мріє, невпинно пише, говорить про необхідність мати в Україні Музей сучасного мистецтва. Клопоти, які абсолютно не цікавили державні структури, були безплідними протягом п’ятнадцяти років. Лише нова влада, покликана до життя помаранчевою революцією, Президент В.Ющенко особисто надали питанню прагматичного значення. Держава повертається обличчям до мистецтва, яке в часи панування «єдиного методу» було альтернативно-підпільним. Тільки п’ятнадцять років тому український андеграунд показав світу зразки повноцінного модернізму. Але процес входження українського інноваційного мистецтва до загальносвітового музейно-галерейного обігу ускладнено пасивним ставленням держави до долі, умов роботи митців та проблеми художнього менеджменту. Спілка художників України цих завдань масштабно не вирішує.

Музей сучасного мистецтва, Ермітаж, Арсенал чи інше новотворення... Гостра дискусія навколо практичного втілення музею, в якому було б репрезентоване авангардне мислення українських художників XX — початку XXI століть, доводить потребу у масштабній науковій конференції. Треба вислухати думки фахівців усіх рівнів: від культурологів, мистецтвознавців, архітекторів та технологів до фінансистів. Оскільки створення Музею сучасного мистецтва — справа державна, то науковий форум, безумовно, має ініціювати Міністерство культури та мистецтв України.

Конференція у змозі виробити естетичну концепцію майбутньої колекції. Не менше важить проблема архітектурного образу, її доцільно вирішувати з урахуванням світового досвіду в будівництві або реконструкції та функціонуванні сучасних музеїв. Тому важливо бачити конференцію як міжнародну. Цей вузол проблем можна вирішити не у протистоянні сторін, а у плідних діалогах.

Зрозуміла річ, що питання наповнення експозиції майбутнього музею викличе особливу гостроту. Це належить сприйняти, спокійно пережити й, подолавши амбіційність, дійти консенсусу. Те, що мистецтвознавець Г.Скляренко кваліфікує як зацікавлення О.Петрової у зіткненні лобами «двох недержавних структур — Центру «Совіарт» та «Благодійного фонду Пінчука», по суті, є постановкою важливого питання про розуміння та наповнення самого поняття «сучасне мистецтво». Ракурс було запропоновано на рівні синергетики. Учасникам виставок «Перша колекція» та «Прощай оружие» (куратор О.Соловйов, меценат — В. Пінчук) симпатична теорія «шокотерапії» як одного з напрямів трансавангарду, який редукує мистецтво до терапевтичної функції. Ці ідеї були популярними в мистецтві Європи 80-х pp. XX ст. Ідеться про катарсис — очищення, яке глядач може одержати, пройшовши через емоційний шок. На цьому ефекті будують свою творчість А.Савадов, І.Чічкан, О.Чепелик, інші. Зрозуміла річ, мистецтво «шокотерапії» відкидає «зустрічі з прекрасним», свідомо творить неестетичне мистецтво. Вимір «прекрасне—потворне» скасовано й залишено в архіві домодерної історії мистецтв.

Прихильники художнього нігілізму в сучасному українському мистецтві через 100 років повторюють шлях відкривачів «концептуалізму» та «тотального мистецтва». Гасло Дональда Джада «Якщо хтось будь-що назвав мистецтвом, то це і є мистецтво» або афоризм Ера Рейнхарда «Кінець мистецтва і є мистецтвом» старанно, як аптекарський припис, втілюється представниками групи, очоленої О.Соловйовим. Я це фіксую як одну з позицій, що досить виразно проявилася в дуже вузькому колі художників переважно Києва та Одеси. Їхнім «прабатечком» є Марсель Дюшан — автор «Фонтану — пісуару», який ще 1917 року нав’язав деструктивну революцію Нью-Йорку.

Отже, саме в Америці, що на початку XX століття не мала художнього спадку, а згодом у Європі, в атмосфері шоку між війною 1914 та роками фашизму, було започатковано традицію «негативної естетики» — якісно нового мистецького бачення. Твір як конструкт втратив цінність. Натомість ідея — концепція, відірвана від матеріального втілення, набула ваги. Найвиразнішим прикладом є «Чорний квадрат» Казимира Малевича. Його естетична якість наближається до нульової, натомість концепція «нуля форми» була революційною в переході авангардизму початку XX століття до нового світобачення. Американський філософ Т.Бінклі глузував з мистецтвознавців та глядачів, які намагалися розглядати «фонтан-пісуар» Дюшана в категоріях естетики. Так само сьогодні в колі художників «Актуального мистецтва» викликають іронію героїчні намагання публіки й критики знаходити в їхніх творах зміст та естетичні якості: їх не повинно бути за визначенням — концептуально.

Зауважу, з середини 1990-х років відбулася зворотна реакція — суб’єкта знову було проголошено «антропологічною базою мистецтва» та відновлено усталені художні цінності.

Отже, глядачеві і критиці пропонується прийняти «позаоб’єктну» ідеологію як одну з існуючих серед інших.

Але зауважимо, ніхто не зобов’язаний милуватися псевдохудожньою халтурою, нашвидкуруч зліпленими імітаціями «під мистецтво» або фізіологічними подразниками як заміщенням мистецьких творів. Формуючи колекцію майбутнього Музею сучасного мистецтва, важливо відокремити зерна від плевел.

Якщо художникам «нігілістичного напряму» все ще дорогі теми смерті, розкладу та гниття, розуміння тіла як фізіологічного інструменту, те, що Європа вже здала до архіву, — то бодай би вирішували цю тематику на рівні «естетики потворного» класу Босха, Гойї, Сутіна чи Далі, а не як бридке й нелюдське потойбіччя.

Хоч би як намагалися ті, хто вважає себе суперавангардистами, привчити глядача «їсти, що подано», тобто до пасивного, позаоціночного сприйняття, цього статися не може через саму природу психології сприйняття. Поцінування того, що експоновано, завжди буде. Отже, глядач оцінює музейну експозицію, спираючись на комплекс моральних, естетичних, культурно-архетипових чинників.

Саме тому глядачі виставки «Нові спрямування-2005» болісно відреагували на проекти «Матроси» Вікторії та Влада Юрашків і «Народження» Оксани Чепелик (куратор обох В.Бурлака).

Юрашки в біблійний сюжет «Таємної вечері» ввели сучасників-матросів. Кремезні молодики знущаються з Христа й апостолів, викручують їм кінцівки, голови, годують сирим м’ясом. Ця глумлива «гра» так не шокувала б, якби не експлуатація теми, яка для культурного загалу, а особливо для віруючих, є сакральною. Що ж, шок художники викликали, але якою ціною?

О.Чепелик пішла ще далі. У відео «Народження» дозволила собі зухвале насильництво над інтимним актом сторонньої людини. Про художнє та навіть антихудожнє вже не йшлося: холодне, цинічне око її кінокамери фіксувало не гуманістичний контекст акту народження, а фізіологічний момент — важке дихання утаємниченого органу жінки. Це непристойне втручання в чужу таємницю — свідчення духовної втоми та самовичерпаності О.Чепелик, замаскованої під авангард. Випробування свободою одних приводить до відкриттів, інших — до холодної гри в епатаж та шок, до комерціалізації мистецтва. Якщо вже працювати з «естетикою потворного», то витрачатися на кшталт Антонена Арто. «... Він мученик думки... Це тіло без шкіри, повністю оголене для ударів світу, що його оточує, для будь-яких вражень... Так жив Арто», — зауважив М.Мамардашвілі.

Найбільшою зухвалістю є намагання репрезентувати «Матросів» та «Народження» від України на Венеціанському Бієнале.

На контрасті з цими пропозиціями зрозумілою є перемога проекту Миколи Бабака «Діти твої, Україно». За ідеєю куратора проекту Олексія Титаренка, зміст проекту розгортатиметься поступово у трьох залах.

Символіка фоторяду — образи дітей із Шевченкової землі, життя яких давно вже чи здиміло у трубах Освенцимів, чи розтануло в голодоморах, чи зійшло нанівець у радянському раю, — поєднується із фотохронікою з помаранчевого Хрещатика, де народ України зробив свій демократичний вибір. Музичний ряд довершує силу впливовості проекту та правди про Україну, яку так гранично втілено у метафорах-документах.

Цей проект, як і твори більшості постмодерністів України, котрі не зрадили красу та совісність, ставить під сумнів диктат глузливого абсурдизму й тотального нігілізму в сучасному мистецтві України.

На межі XX і XXI століть «мінімалізм» М.Кривенка, О.Животкова, нефігуративи В.Криволапа, інших, вигадливі інсталяції В.Бажая, «ленд-арт» А.Блудова, Ю.Єрмоленка, проект-епопея «Листи зі сходу України» Олександра Бабака, ще цілої низки митців дають взірці збереження духовності та народної пам’яті у модерністських трансформаціях. Отже, майбутній Музей сучасного мистецтва стане справжнім дзеркалом життя в дихотомії «прекрасного — потворного».

А сьогодні є впевненість у тому, що художня спільнота Венеціанського Бієнале сприйме проект «Діти твої, Україно» з інтересом та вдячністю, тим більше що його виконано за принципами транс-авангарду, дуже близького свідомості італійців. У ньому традиційні цінності не заперечуються, поняття пам’яті та краси не знищено, знаки, метафори вступають у гру на рівні ковзаючих культурних асоціацій, натяків, перевідкриттів. Предтечею трансавангардного метафоризму в мистецтві України був геніальний Сергій Параджанов ще у 70-х роках XX століття.

Багата, неоднозначна, розмаїта художня спадщина XX століття, розкидана сьогодні по галереях, майстернях, горищах, кричить, благає про створення музею.

Солідаризуючись із мистецтвознавцем Г.Скляренко в тому, що колекції «Прощай оружие» та «Перша колекція» (куратор О.Соловйов) — не музейного рівня», хочу заперечити тій-таки пані Скляренко там, де вона рекомендує все ж таки включити до експозиції Музею повний склад зазначених проектів тільки з тієї причини, що «іншого сучасного мистецтва, окрім окресленого цими авторами, не існує». По-перше, це є професійним лукавством та популізмом. По-друге, не можна починати нову справу під сумнівним гаслом «маємо те, що маємо». Мистецький акт, як і слово мистецтвознавця, — подія духовна, відповідальна. Про це не слід забувати, як і про метафізику совісті.