«СЦЕНА — МІЙ КУМИР, ТЕАТР — СВЯЩЕННИЙ ХРАМ ДЛЯ МЕНЕ»

На Кіровоградщині завершилося ХХХІІ свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти», в рамках якого відзначається і 120-річчя створення українського театру.

Власне, в архітектоніці свята мало що змінюється за роки. Якісь деталі додаються, якісь зникають. Але фактично воно як було обласним, так і залишається. А мали б до людей на великі і малі сцени вийти аматори та професіонали по всій Україні. Бо засновники і корифеї професійного театру творили його не як містечковий — Єлисаветградський чи Бобринецький, а як український національний. Кожен із регіонів міг би внести свої особливості у це дійство, а разом — яке єднання духу, яке піднесення небайдужої до краси української душі могло б викликати це свято з поетичною і таки вдалою назвою — «Вересневі самоцвіти».

Але, як би там було, а воно незмінно починається на «Хуторі Надія».

«Іване, їдь на хутір, пиши п’єсу...»

Не раз так зверталися до Івана Карповича його соратники по театральній справі. Тут, на хуторі, за 29 кілометрів від тодішнього Єлисаветграда, Карпенко-Карий написав десять драм і комедій. Найвідомішу з них — «Сто тисяч» — у батьковій хаті, яку 131 рік тому спорудив Карпо Адамович Тобілевич.

А ім’я Надії з’явилося у хутора після смерті першої дружини Івана Тобілевича — Надії Тарковської, представниці славного роду, тітки відомого поета Арсенія Тарковського і бабусі режисера Андрія Тарковського.

Хутір Надія, у його нинішньому вигляді, своїм існуванням має завдячувати онукові Івана Карпенка-Карого Андрію Юровичу. Ще з середини 20-х років відбудова і облаштування тут музею стали справою його життя. Серед тих, хто допомагав йому долати бюрократичні перепони, — Іван Козловський, Максим Рильський, той же Арсен Тарковський. Музей-заповідник офіційно існує вже 46 років. У 1982-му, до 100-річчя українського театру, остаточно відбудували меморіальний музей. (До речі, другу половину цього будинку Іван Карпович збудував буквально в останній рік свого життя, заповівши, щоб на хуторі народжувались усі його онуки і правнуки. Заповіту нащадки дотримувались — тут з’явилися на світ восьмеро його онуків, усі правнуки та шестеро праправнуків.) Десятки років наполегливої боротьби за відбудову, збереження, реставрацію експонатів (деякі з них і досі не реставровані — не вистачає коштів).

Аж не віриться, що ця перлина серед степу, як часто називають хутір, яка мала б стати однією з духовних столиць України, усього лише філіал обласного краєзнавчого музею. І справа навіть не у сумнозвісній матеріальній скруті (останнім часом фінансування поліпшилось), а у відсутності наукових кадрів. Єдиний і науковець, і екскурсовод тут — Валентина Тобілевич, невістка Андрія Юровича. Були спроби залучити до наукової роботи місцевих учителів, але вони успіхом не увінчались. І музей-заповідник, що визнає й начальник управління культури облдержадміністрації Юрій Компанієць, зупинився у своєму розвитку.

А були плани, і можливості відкривалися грандіозні. Існував проект побудови сучасного, зручного, естетично довершеного літнього театру з невеликим готельчиком для туристів. На той час (початок 90-х) здійснення проекту коштувало стільки, як 100-квартирний будинок. Влада вирішила: дорого! Поставили невеликий павільйончик зі сценою, десяток-два рядів дерев’яних лавчин.

Тоді ж ставилося питання про передачу музею-заповіднику 200 гектарів землі, які колись належали родині Тобілевичів. На думку колишнього директора Миколи Хомандюка, там можна було б організувати прибуткове фермерське господарство, з пасікою, із садом, із зарибненим ставком, з баштаном, яке заробляло б на розвиток науково-культурної бази музею. Для цього «Хутору Надії» слід було надати статусу юридичної особи та національного музею. Але... недотягував до норми об’єм експозиції, а ще більше не дотягували рішучість і державницьке мислення начальників, від яких це залежало. Вони, на жаль, і думки не допускали, щоб ввести «Хутір Надію» у мережу туристичних місць України, щоб відкрити тут науково-практичний центр з вивчення історії драматургії й українського театру. Перед комісією Верховної Ради з питань культури і духовності ставилося питання про повернення в Україну оригіналів п’єс українських авторів, які нині зберігаються в Санкт-Петербурзі у бібліотеці імені Луначарського, а місце їм було б якраз у такому центрі. Тих п’єс там велика кількість, бо кожен автор зобов’язаний був надіслати оригінал у Третє відділення поліцейського управління Російської імперії для цензури, де вони ретельно зберігались. Революційні матроси хотіли спалити непотрібні, як на них, копи паперів, але наш земляк з України Олександр Поляков звернувся до Луначарського і таким чином рукописи були врятовані. Українські п’єси і досі там зберігаються. Безперечно те, що серед них є багато таких, які свого часу цензура пропустити не могла, а сьогодні вони прикрасили б сучасну сцену. Міністерство культури клопотало про те, щоб повернути «Хутору Надія» хоча б п’єси Івана Карпенка-Карого. Але на тому клопотанні все й завершилось.

Щоб вивести «Хутір Надію» на належний рівень, потрібні чималі гроші, тут не обійтися лише обласним чи місцевим бюджетами. Але ще більше потрібно розуміти роль і значення театру в духовному житті нації, у вирішенні проблем її єдності, згуртованості, устремління в майбутнє. Таке розуміння мали засновники українського театру. А ми?

«Театр — це одне з найдавніших знарядь будівництва держави»

120 років тому у жовтні 1882 року в місті Єлисаветграді у Зимовому театрі прем’єрою «Наталки Полтавки» у постановці Марка Кропивницького, у якій дебютувала Марія Заньковецька, фактично розпочалася історія українського професійного реалістичного театру. Непроста доля чекала і трупу, і кожного з акторів. Були терни, але була й слава. Це вони в часи розгулу імперської політики та шовінізму їздили в Петербург «... засвідчити, що живий ще 30-мільйонний український народ», це вони винесли на сцену його болі й жалі, розчарування і приниження, вони висміювали його пороки сміхом любові та співпереживання, вони возвеличили його геній і безсмертну душу і показали їх усьому світові.

Як же нині почувається театр, що діє в тих стінах, де звучали голоси корифеїв — Кіровоградський обласний музично-драматичний театр імені Марка Кропивницького? Стіни ті у 70-ті роки перебудовані, і з чудово оздобленого, з бездоганною акустикою залу постав звичайний, оббитий лакованою фанерою. Ще два роки тому йшлося про те, що до 120-річчя українського театру слід було б повернути історичному приміщенню його колишнє обличчя. Але тільки місяць-два тому почали надходити перші гроші із обіцяних Кабінетом міністрів 11 мільйонів гривень. Вони активно освоюються: укріпляється фундамент, на правому крилі капітально ремонтуються 15 гримувальних кімнат.

Матеріальна скрута позначається не лише на цьому. Злиденна заробітна плата акторів (максимум 216 гривень плюс доплата за звання) спричинилась до того, що, за словами старійшини театру режисера Івана Казнадія, робота на сцені поступово перетворилася для акторів на приробіток до основного заробітку, який вони шукають десь на стороні. І це має поєднуватись із творчістю, високою художністю, священнодійством на сцені!

Не дивно, що тут не вистачає молодих кадрів. Велика проблема з головним режисером, якого в театрі сьогодні немає. Директор Віктор Савицький докладає величезних зусиль, щоб розшукати потрібні кадри, але — чим він може заманити їх до Кіровограда? І тут мало зусиль лише обласної влади, потрібна увага держави, бо театр — це одне з найдавніших знарядь її духовного будівництва.

А ще у наш час інформаційних технологій вкрай важливо, щоб про театр корифеїв українська і світова громадськість отримували відповідну інформацію.

Певний інформаційний вакуум, очевидно, спричинився й до того, що 120-річчя створення українського театру, знову ж таки, відзначається тільки на рівні області. Парадокс: за панування комуністичної ідеології те ж 100-річчя українського театру відзначалося широко й бучно, а Українська незалежна держава не вважає цьогорічну дату вартою уваги. А даремно! Бо засновники українського театру зробили для утвердження України, збереження національного духу надзвичайно багато.

Ще кілька років тому йшлося про присвоєння обласному музично-драматичному театру імені Марка Кропивницького звання національного, сьогодні про це вже не може бути й мови — не той рівень. І актори, для яких їхня професія — справа життя, з болем визнають це. Заслужена артистка України Світлана Мартинова:

— У цей складний час театр, як ніхто, мав би підтримати народ, піднести його дух. А перед колективом, який все-таки має великий потенціал, не ставляться крупні завдання, немає підтексту, глибини думки, те, що ми робимо, далеко не завжди відповідає вимогам життя. А головне — не вихована інтелігенція, яка має гідність людську і державну.

Іван Казнадій, колишній головний режисер театру, який працював з Михайлом Донцем, учнем Миколи Садовського і Панаса Саксаганського, ще більш категоричний:

— Бути послідовником корифеїв, тобто творити реалістичний театр, який би хвилював глядача і гостротою поставлених проблем і високою художністю, дуже важко, а в нинішні непевні часи, то навіть небезпечно. Якщо йти шляхом корифеїв, треба бути на стороні народу, виказувати всі його болі, говорити в художніх образах правду, і про владу в тому числі.

В обласному музично-драматичному театрі працюють багато самовідданих і талановитих людей. Вони відчувають свій внутрішній зв’язок із корифеями і розуміють, що театр має бути духовною опорою нації. Треба лише, щоб це зрозуміла держава.