Приємно все ж, що в епоху нескінченної кризи українського кінопроцесу є люди, котрі періодично збурюють застояну болотну масу цікавими подіями. До таких людей відноситься Людмила Горделадзе — директор одного з найстарших київських кінотеатрів «Жовтень». Креативному мисленню Людмили Борисівни, котра не звикло чекати милості від природи, спонсорів і столичних чиновників, можна лише позаздрити. Власне, завдяки цьому мисленню «Жовтень» уже давно перетворився зі звичайного кінотеатру на справжній кіноцентр.
Наприкінці травня в «Жовтні» відкрився другий зал під красномовною назвою «Кіноман». Фанатів Десятої музи тут, окрім звичних м’яких крісел, очікують неймовірні пуфи, в яких можна дивитися кіно ледь не лежачи. А днями фойє «Кіномана» прикрасилося фотоекспозицією «Стіна глядацької любові». Ідея нового дизайнерського проекту належить, природно, Людмилі Борисівні. Ідея начебто й проста, але до неї чомусь не додумався жоден кінотеатральний начальник. Певне, і справді все залежить від щирого ставлення до кіно: для когось це просто прибутковий бізнес, а для когось — насамперед Мистецтво... Більш як два місяці працівники кінотеатру збирали й опрацьовували неймовірну кількість фотоматеріалів: перетрушували фонди музею Довженка, порпалися у Світовій павутині, створювали електронні версії раритетних афіш закордонного кіно. У результаті з’явилася експозиція, що складається з трьох частин: на трьох стінах розташовані фото персоналій українського, радянського та зарубіжного кінематографу. Саме персоналій, а не винятково артистів. Тому на українській стіні можна побачити обличчя не лише режисерів і операторів, а й кінознавців і кінокритиків, а це вже воістину безпрецедентний випадок: ну, хто і коли ще так вшановував бійців невидимого кінофронту?
Окремий фрагмент експозиції присвячено Олександру Довженку. Крім того, працівники «Жовтня» подбали про те, щоб нагадати глядачу про: 1) найголовніші світові кінонагороди (їхні фотозображення поміщено над входом у фойє); 2) найкасовіші фільми вітчизняного прокату (їхній список урочисто красується справа від входу). Презентація «Стіни...» вилилася в низку подій. Команда «Жовтня» не лише представила свій оригінальний проект, а й відзначила людей, котрі підтримували команду в її цілодобовій (а Людмила Борисівна кипить ідеями в повному сенсі цього слова цілодобово) любові до Мистецтва. У результаті пройшла церемонія нагородження переможців кінотеатру за перше півріччя, на якій було вручено дипломи та призи «Золота половина», «Золотий відсоток», «Золота ідея». А в програмному розділі «Іменини серця» поздоровляли саму Людмилу Борисівну, котра відзначила 22 липня свій ювілей. Втім, іменини серця цього дня відзначали й кінематографісти, котрі стали гостями презентації. Раїса Недашківська у величезному сумному капелюсі довго милувалася рідними обличчями своїх колег — давно спочилих і нині живих. В екскурсії Раїсу Степанівну супроводжував блакитноокий Олег Савкін, який не відходив від головної Мавки українського кінематографу ні на крок. Режисерський цех був представлений скромно, але переконливо. Уздовж чорно-білих «Стін...» прогулювалися Олег Фіалко і Владлен Кузнєцов. Уздовж цих же стін весь урочистий вечір прогулювалася і печаль. Вірніше, так — Печаль. Бо постійно думалося: невже вся слава, все життя українського кінематографу залишилося на цій стіні? Невже не вихлюпнеться більше в студійні коридори, на знімальні майданчики, у нові фільми та палкі диспути про них, про фільми, а не про набридлу до кольок в серці тему: «Як нам відродити своє кіно?» Особливо гостро пролунав цей смуток після перегляду «Водія для Віри», яким завершився вечір. Поки ми тут зітхаємо і ридаємо на уламках рідного кінопроцесу, у найближчих сусідів активно налагоджується кіножиття, котре видає дедалі більше якісних картин...
А ще було смутно тому, що людей, подібних Людмилі Горделадзе, дуже мало. Мало таких, хто не плаче, не б’ється в непродуктивній істериці, не скаржиться на невідомих ворогів, вставляючи палиці в колеса кінопроцесу, а просто робить свою справу. Щодня і завзято. Фанатично і невтомно. Бо не мислить своє життя без цієї справи і знає одну чарівну істину: життя одне, іншого не буде, і витрачати його на непродуктивну істерику — великий злочин.