СТЕЖКАМИ ТИХОЇ ПСЕВДОУКРАЇНІЗАЦІЇ

О, ми й самі добре знали нашу бідність на інтелігентські сили!

В. Винниченко.
«Відродження нації»

Для того, щоб вивчити будь-яку мову, необхідний час. Для досконалого оволодіння мовою мусять пройти роки мовної практики та навчання. Небагатьом щастить досягти бездоганного знання в царині головного засобу спілкування іншого народу, оскільки найліпше засвоюються мовні правила людиною, котра від народження перебуває в певному мовно-культурному середовищі.

Ще зовсім недавно (менше ста років тому) таким середовищем для всіх людей було фізичне людське оточення. Вдумайтесь: тисячі років людство всотувало в себе неоцінимі знання в безпосередніх людських контактах. Ще живуть поміж нас люди, котрі засвоювали рідну мову саме таким чином.

Революційне вторгнення в життя суспільства радіо та телебачення змінило все докорінно. Чи усвідомлює хтось, наскільки відчутний вплив електронних засобів масової інформації? А так є насправді. Свого часу вони були ефективним засобом русифікації. Нині мали б перетворитись на не менш ефективний інструмент українізації та підтримки культурно-просвітницьких потреб національних меншин. Однак...

Не станемо говорити про ту обставину, що радіо й телебачення виявилися своєрідним бульдозером, який відчутно знівелював неповторне розмаїття місцевих говірок, коли коротке спілкування дозволяло безпомилково визначити, з котрого із сусідніх сіл твій співрозмовник. Прикро, та нічого вже не вдієш. Зате якою правильною (а подекуди — вишуканою) українською мовою розмовляли теле- та радіоведучі, коментатори, оглядачі! Хай не ображається на мене «Просвіта», однак уся її багатолітня діяльність не дорівняється своїм впливом до того, що зробив незабутній казкар — дід Панас. До останніх днів ніхто з нас, дітей 60-х та 70-х, не забуде: «Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка!» До останнього наголосу були вивірені випуски новин, і Мунтян проходив з м’ячем не до воротарської «плущадки» (або «площини воріт»), а до воротарського майданчика.

Щороку на телебачення приходять молоді журналісти, переважна більшість яких має дипломи солідних і шанованих вищих навчальних закладів. І з кожним роком стан культури мовлення стає дедалі більш загрозливим. Носіїв української мови серед наших тележурналістів — катастрофічна меншість. Робочою мовою на телебаченні донині практично залишається... не українська. Результат? Ще трохи — і на телеекрані запанує новітній суржик, результат хибних уявлень журналістів про правила літературної української мови.

Одного разу я почав занотовувати для себе «покручі» наших молодих (і не дуже молодих) трудівників інформаційного фронту. Причому не робив це зумисне. Просто достатньо було увімкнути телевізор на будь-якому каналі, і не минало п’яти хвилин, як «коштовна перлина» телемови потрапляла до мого блокнота.

Хочу поділитися найбільш разючими прикладами «новоязу», що завдяки новітнім філологам шириться просторами нашої неосяжної Батьківщини.

Шпіон, маслята, готовлять нанести удар. До речі, останнім часом, з легкої руки наших журналістів, украй рідко ударів завдають, їх саме «наносять». Кожна форма (тобто шкіряна), бедра (тобто стегна), лікують американці (тут мались на увазі бурхливі вияви емоцій американських уболівальників), шари (кулі), чемпіонат по греблі (чемпіонат з веслування)…

Віднедавна теле- та радіопрофесіоналів уразила ще одна пошесть: «він живе в двох кварталах від площі», «він знаходився в двох метрах». Журналіст не усвідомлює, що жити в двох кварталах може група осіб, а ось від площі можна жити за два квартали.

З’явилася ціла група не відомих досі країн: Турція, Словакія, Германія, а в Україні — Черновицька область.

І якби ж то це було властиво одному-двом телеканалам, котрі не мають кваліфікованих редакторів чи високоосвічених ведучих програм. Грішать усі канали без винятку.

СТБ. Кісточка (пензлик), даш мені рецепт, трибуни не заповнялися.

Інтер. Я вас зараз перерву (переб’ю), різниця у якості полей (полів), самого високого (найвищого), прала другими (іншими) порошками, пролив (протока), Володя, десь обабіч (!?), мужньо спостерігав за дитиною (доглядав дитину).

УТ-1. Уставний фонд, футболист, линія воріт, львиці, свого не упустить, примінені, підчас таяння, справа рук потопляючого, пам’ятник першобудівельнику, для учасників легендарного мотоцикла, грузчик.

ТРК «Київ». У міського дому, дванадцяти судів (суден), стояв у витоків цієї справи, біг по пересічній місцевості, суднобудівельний (суднобудівний), закинута водонапірна вежа, одіяла (ковдри), запобігти контратак суперника.

«1+1». Його участь розділили, річну (річкову), приуспіли, горки, розмріявся, землеробці, заполучити, не бачити там свого ім’я, ні хріна собі, з-під пролетарської кіпки, немецький, нервові скінчення, вітання Львіву, мужчина.

УТ-2. Минне поле, по підсумкам для уряду, наглувате обличчя.

ICTV. Багатоліким, лишився контролю (залишився без контролю), які дні неділі вихідні, рисові шарики (кульки), у всіх сторон, руку пожати, в одежному магазині, залізнодорожний, на донишку, розхльобувати наслідки.

Тоніс. Не змінює собі (не зраджує себе), жаворонок, засипати (засинати), у кроці від (за крок), колесики, підстрікати.

ТЕТ. Призвести до поразки нирок (ураження), без страху і упрьоку, потерпів катастрофу (зазнав катастрофи).

Можливо, я б ще довго занотовував ось ці нескінченні філологічні здобутки наших малописьменних журналістів, якби випадково не почув авторську передачу одного зі стовпів борні за відродження українського слова. Цей знаний усіма добродій, поет, майстер незрівнянної патетики, головним фахом якого все життя була ота сама солов’їна мова, одним подихом видав у радіоефір всієї України: «...років тому назад» (чи — «на зад»?).

Ця, здавалося б, украй незначна подія відкрила бездонне урвище реальної проблеми, якої не помічаєш в хащах повсякденних дискусій про місце української мови в сучасному суспільстві.

Можна нескінченно довго боротися за те, щоб вивіски, реклама й оголошення були виконані українською мовою. Можна різко збільшити відсоток друкованого українського слова в Україні. Можна вдягати вишиванки і годинами замріяно обговорювати проблеми й майбуття рідної мови на радіо й телебаченні. Можна навіть щотижня організовувати всеукраїнський диктант...

Усе це добре. Однак, доки непорушні фундаментальні аспекти наявної проблеми, годі й сподіватися на конкретні результати оцієї багаторічної боротьби. Ба навіть більше — може бути досягнуто результату, який вжахне усіх, хто щиро вболіває за долю українського слова. Уявіть собі, що років за двадцять значна кількість громадян заговорить мовою Вєрки Сердючки, пана Кумка і кума Панька. І заговорять не тому, що вважають згаданих персонажів за взірець літературної мови, а тому, що ті, хто сьогодні опанував теле- і радіопростір, почасти мають досить приблизне уявлення про правила української мови. Не належачи до представників україномовного населення, вони чимдалі ширше «збагачуватимуть» своє мовлення новітніми покручами.

А що ж мусять робити сьогоднішні діти, більшості яких нізвідки більше опановувати практику живого українського слова, як тільки з сучасних передач радіо й телебачення?

Ось тут ми й підходимо до реальної серцевини всієї проблеми — до відповідальності. Відповідальності правової та моральної.

Про що хотілося б сказати в сенсі правової відповідальності? Врешті, якщо на рівні держави однозначно проголошено належний статус української мови, то відповідне чиновництво повинно проявляти й відповідне занепокоєння проблемами державної мови. Таке занепокоєння мало б уже давно привести до чітко визначених стандартів, котрі слугували б усім нам своєрідними маяками в морі сучасних непорозумінь. Одначе таке занепокоєння нам практично не трапляється, тому й маємо характерний поточний момент, коли не існує серйозних вимог до держслужбовців стосовно належного рівня опанування державної мови, вже не кажучи про визначену відповідальність за невиконання подібних вимог.

Що ж маємо сьогодні? Окремі посадовці відверто ігнорують статус державної мови. Значний прошарок може розмовляти українською, одначе мова ця така убога, що чути боляче.

Дрібниці? А як же іти далі? Адже чиновникові повинно різати вухо те, як говорять наші журналісти. А звідки ж така чутливість візьметься, коли котрийсь упріє, поки виговорить коротенький «спіч».

До речі, наше чиновництво породило ще одну біду (і це цілком закономірне явище). В ході директивної боротьби за українську мову з’явилась ціла купа незнаних досі і не вживаних ніде термінів, котрі набули офіційного статусу та юридичного тлумачення: «вишукування», «володілець»... А може, я не знаю української мови? Зрештою, я справді-таки не належу до великих знавців слова, однак здається, що невтомне мовотворення нашого любого чиновництва може стати непоганим джерелом для кількох дисертаційних робіт.

Тож що потрібно в сенсі правової відповідальності для захисту державної мови? Видається вкрай необхідним такий документ, який би чітко й однозначно визначив вимоги та критерії, необхідні для ідентифікації професійної придатності осіб, котрі посідають чи претендують на певні посади, які передбачають належний рівень мовної освіти. Цим самим документом необхідно визначити відповідальність за порушення вимог, а також механізм контролю.

Так, більшість із нас добре пам’ятає епоху «історичних» постанов та рішень «Про подальше вдосконалення, посилення, поліпшення...» І я чудово усвідомлюю, що і в сенсі порушеної мною проблеми можна написати безліч законів, постанов, рішень та статей. Водночас я знаю, що чітко складений нормативно-правовий документ може зробити значно більше, ніж безліч культурно-просвітницьких заходів.

Уявіть собі, що батьки дитини можуть подати позов на авторів телепередачі за моральну шкоду, якої вони завдали їхній дитині збиткуванням з української мови: «ні фіга собі», «не приколюйся», «хочу пісяти», «суєвір’я», «примірна поведінка». Не подобається, панове журналісти? Ясна справа: хочеться спокійно робити з ефіру «ля-ля» або стогнати по півпередачі «е-е-е-е...
а-а-а-а», добираючи потрібне слово. Ось тут ми підходимо до відповідальності моральної.

Зрозуміло — всі хочуть працювати й заробляти гроші. А чи багато з тих, кого годують радіо чи телебачення, усвідомив міру свого впливу на аудиторію? Щось не помітно масового прагнення більшості професіоналів до постійного самовдосконалення. Ну гаразд, але хоч би в словник зазирали, перш ніж відкрити рот в ефірі. Але все ж таки було б ліпше, якби вони зовсім не працювали за обраним фахом.

Той, хто має серйозну справу з комп’ютером, знає, що є програми, які дозволяють перевіряти помилки і похибки в тексті, який набирається з допомогою комп’ютера. Отож, я нарахував 13 варіантів для перевірки англійської мови (Великобританія, Ірландія, Канада, ПАР...) Тобто кожна англомовна країна дотримується своїх правил англійської мови. З часом ці відмінності лише посилюватимуться. І колись станеться так, що офіційна «англійська» мова котроїсь із держав буде жахливим суржиком на тлі державної мови Великобританії. Та хоч би що там діялося, саме Великобританія буде гарантом англійського правопису.

А що ж робити в Україні? Адже немає більше країни, яка б опікувалася мовою українського народу. Та й зволікати вже ніколи — каламутна хвиля псевдоукраїнізації накочується на наш берег, погрожуючи перетворитися на цунамі...

І дивно стає — які ми всі спокійні.