СПРАВИ ДАВНО МИНУЛИХ ДНІВ

Йоганна Непомука Нестроя називають австрійським Мольєром. Відомий актор, блискучий драматург-комедіограф дебютував у Віденському театрі біля Карінтійських воріт 1822 року. Значну частину літературної спадщини Й.Нестроя становлять пародії на п’єси та опери його сучасників, у них він висміював перебільшену пишність і пафос тодішнього театрального процесу. У прагненні реформувати австрійське театральне мистецтво Нестрой писав твори нових жанрів — музично-драматичні пародії, сатиричні драми. Його новаторство полягало в створенні так званої народної комедії, що відрізняється динамікою дії, дотепним сюжетом, комічністю ситуацій. У цих сатиричних фарсах жили колоритні типи — дрібні торговці, ремісники, комедіанти, розбагатілі спекулянти, слуги. Характери були настільки переконливими, що ці психологічні типажі успішно «кочують» століттями, їхні проблеми залишаються актуальними для часів нинішніх. Ця обставина, вочевидь, і привернула увагу київського Театру «Колесо» до останньої п’єси Й.Нестроя «Справи минулі». Прем’єра спектаклю стала третім спільним творчим проектом театру з Австрійським культурним форумом. Український глядач відкриє цього автора для себе вперше, оскільки на сьогоднішній день «Справи...» — єдина п’єса Й.Нестроя, перекладена українською мовою. І зробив це Тимофій Гаврилів. Цікаво, що попередня прем’єра Театру «Колесо», спектакль «Удаваний хворий» Ж.-Б.Мольєра, поставлений за п’єсою, що була останньою у творчості драматурга, у ній він зіграв і свою останню роль. П’єса, про яку йшлося вище, теж була написана незадовго до смерті Й.Нестроя. Так своєрідно переплелися творчі долі французького Мольєра й австрійського Мольєра на репертуарній афіші українського Театру «Колесо».

Якось на театральному капуснику актори «Колеса» показали пародію на самих себе. Поставили три стільці спинками один до одного, у такий спосіб позначили розміри сценічного простору свого «малесенького» театру. Потім кілька акторів зуміли «вийти» на цю сцену і, що називається, ніс до носа, розпочали грати. Сміх сміхом, але саме за таких непростих «квартирних» умов театр намагається створювати великі просторові сценічні дійства. Винахідливістю вирізняються сценографи, які всіляко прагнуть розширити та поглибити сценічний майданчик. Так і в спектаклі «Справи минулі» сценограф С.Заїкіна, художники В.Сафронов, Л.Тесленко, А.Єймс, створили візуальні обмани — театральні ложі з боків сцени, зорово розсунувши її та надавши акторам додаткові майданчики для гри. Сама сцена оформлена в дусі претензії на аристократизм, світлі тони, штори, світильники, портрети, виконані, щоправда, із великою долею іронії.

Дійових осіб у спектаклі четверо, і це яскраві типажі, колоритні характери, які укладаються в звичні схеми-амплуа. Деревоторговець фон Шайтерманн (Сергій Ладесов) — удачливий пан, що вибився вгору, у міру елегантний, приємний, але шахраюватий і надто боїться свою дружину Йозефіну (Галина Зражевська). Це — пихата примхлива дамочка, яка безперестанку нагадує про своє високе походження, вона, мовляв, — професорська донька. У цьому сімейному союзі не передбачалося жодних серйозних розбіжностей, якби в їхньому будинку не з’явилися красуня Пеппі Амзель (Марія Груничева) і занепалий вельможа Антон Муффль (Вадим Лялько), від якого відвернулася удача. Через них і спливають справи давно минулих днів. Виявляється, що процвітаючий фон Шайтерманн у минулому був лакеєм Муффля, якого тепер життя змусило шукати роботу у свого ж колишнього лакея. Немудра інтрига, штучні труднощі для обов’язкового подолання, надумані пристрасть, перевдягання, чехарда мізансцен — загалом, усе як у класичному водевілі. І, звісно ж, музика (Володимир Гронський), пісні (Аркадій Гарцман) і танці (Сергій Шуліко). Закони жанру дотримані. Режисер спектаклю заслужений артист України Ірина Кліщевська вибудовує яскраву театральну картину комедії становищ. Кожний персонаж має свою пластичну характеристику, у танцях знайдено належну міру поєднання традиційного звучання та сучасних мотивів. У віршованому ряді виражене іронічне ставлення до кожного образу та й до всієї ситуації в цілому. Музика ж у спектаклі, що у водевілі має бути ледь не головною дійовою особою, замість задерикуватої, заводної, ритмічної, що передає динаміку дії, показує комізм ситуацій — елегійна, споглядальна, романтична. Через неї «провисає» темпоритм дії, губиться притаманна водевілю соковитість калейдоскопічності швидкої зміни подій. Азарт акторів, які прекрасно тримають внутрішню інтригу, цікаво імпровізують, створюють переконливі пародійні образи, не пришвидшується, а навпаки, немов стримується музикою. Фінал, як і має бути у водевілі, щасливий. Усі в усьому розібралися і помирилися. Від прямого моралізування театр відмовився. Може, хтось із глядачів і проведе паралелі з нинішніми часами, в яких обставини змушують людей мінятися місцями і той, «хто був ніким...», стає всім, коли людям є що приховувати і так не хочеться, щоб хтось ворушив минулі справи. Та театр насамперед хотів показати комедію, переосмислену театрально життєву ситуацію, розвеселити публіку з допомогою давно минулих подій.