СПОКУСА НЕПАРАДНИМИ ПІД’ЇЗДАМИ

Вибачте, парадний під’їзд не функціонує. Тому підійдемо до будинку з іншого боку (все’дно треба якось обходити всі ці котловани). От і Майдан Незалежності запропонував нам нову спокусу. Якесь дежа-вю: чи то повторюється історія з Михайлівською площею, чи то з Батиєм — позаяк знову якісь негаразди саме біля Лядських воріт. Археологи, із якими, за версією будівельників, «усе погоджують і створюють їм усі умови для роботи», чомусь нервові й похмурі. Це тому, напевно, що їм просто не догодиш, цим ученим. Таким далеким від будівництв століття і вимог сучасності. Де їм збагнути, що будівництво монумента Незалежності має бути закінчено в термін, попри будь-яку там історію, археологічну цінність й інші благі дурниці? Партія в котре сказала — «треба», підрядчик в особі Управління з охорони пам’яток відповів — «є!». Втім, цю установу давно можна було б перейменувати в управління по зведенню пам’ятників. Щоб не сказати «національних святинь».

Руїна в центрі міста гнітить — і проблема не лише в пробках на центральних вулицях. Здається, що українські вищі чиновники, як у минулому чиновники великих імперій великої давнини, у кризові моменти вдаються до великих будівництв, які мають увічнити доблесть й історичну значимість чогось лише їм відомого. Наша влада не врахувала одного символічного моменту: центральні вулиці, які зяють котлованами, тепер треба обходити. І обходити по прилеглих подвір’ях та двориках, із їхніми проваленими доріжками, обсипаними східцями, почорнілими й облупленими «непарадними» стінами тих самих будинків, які так ошатно виглядають з вулиці. Може, саме це й гнітить — невідповідність, дисонанс зовнішнього і внутрішнього, страхітливий здогад, що це місто вкотре правдиво — набагато правдивіше, аніж ми з вами — відбиває наше життя і записує нашу історію. І найцікавіше — таку не нову, що хоч плач. Скільки говорили ми самі ще якихось десять-п’ятнадцять років тому про огидну показуху радянської дійсності з її святковими помпезними фасадами, за якими крилася «тюрма народів». То чим ми кращі тепер? Наша влада за прикладом великих попередників улаштувала за яскравими святковими фасадами гетто власному народу, його історії, його культурі. І головне — його відчуттю власної гідності, дозволяючи собі не те що заперечувати — просто не звертати увагу на заперечення і протести так званої громадськості, обуреної цією будівельною вакханалією на її — громадськості — гроші, що, нагадаю, йдуть із міського бюджету, який поповнюється за рахунок податків. Витісняючи людей, котрі не в першому поколінні живуть на центральних вулицях, у спальні райони, влада розчиняє цей культурний стрижень Києва в змішано-однорідному середовищі «городян у першому поколінні». Несмак просторово-архітектурної одноманітності перетворює людину на елементарну частку безликого й бездумного натовпу, а то й зовсім незабаром фізично вб’є цих «пестунів долі», котрі звикли до свого центру. Таке розпорошування, а то й зовсім знищення виражених носіїв міської культури, не є новим. Ті ж проблеми вирішувало свого часу хрущовське «барако» і брежнєвський «чеський класицизм». І що найприкріше — наша влада влаштувала все це ніби з нашої ж мовчазної згоди.

Втім, повернімося на Майдан. Тут, як відомо, чимало уламків історії Києва, історії нашого народу. Щоправда, від цієї думки останнім часом киян старанно відучували — мало хто з молодих завсідників «рулетки», які неодноразово відвідували пивні заклади в переході з Майдану до вулиць Костьольної та Малої Житомирської, знає про те, що криється за малопримітною решіткою, яка веде, здається, прямо під великий фонтан (даруйте, колишній фонтан). Давно, зізнаюся, я не бачила цю решітку відкритою, а приміщення за нею освітленим. А то були фрагменти Лядських воріт, через які, нагадаю, за версією наших істориків, у Київ увірвався хан Батий. Між іншим, при попередній реконструкції Києва залишки Лядських воріт, які через масштабність плану закопати не було можливим, могли стати жертвою будівельно-планової сверблячки. І врятувала їх тоді, зберегла, зробила доступними для ока цінителів своєї історії лише активність широкої громадськості. Тож здогадатися про те, що під Майданом ховається чимало цікавого, можна було навіть не будучи ні археологом, ні чиновником від охорони пам’яток, ні чиновником від міськбуду. Втім, це знання виявилося з тих, що лише примножує скорботи. Природно, для нашого чиновника, вигодуваного на радянській військово-трудовій квазідисципліні, план є план — і він стоїть над історико-культурними вишукуваннями. Навіть якщо він чиновник від охорони пам’яток. Попри існування ст. 36—37 Закону «Про охорону культурної спадщини», що вимагає припинення будівельних робіт на місці виявлення археологічних знахідок, аж до закінчення дослідження цієї знахідки. Втім, відповідно до закону, на поновлення робіт дає дозвіл усе те ж Управління з охорони пам’яток. Тож археологам на затримки і поблажки в цьому випадку годі було й сподіватися. Що встигли вихопити з-під ковша екскаватора — те їхнє, що не встигли — то спізнилися.

Звісно, вчені знову ображатимуться, що їх «не врахували», вони гаряче обурюватимуться на «круглих столах», семінарах і в тусовочних кафе. Їх підтримуватиме настільки ж обурена інтелігенція. «Цвіт нації» буде засмучений — і тим, що археологам не дали попрацювати, і тим, що влада знову не взяла до уваги думку «інтелектуальної еліти». І сумно, що це так. Та дозволю собі нагадати: залишки Лядських воріт свого часу зберегли саме стараннями громадськості. А часи були не найкращі. От і виходить, що справа, певно, не лише в часові, а й у людях.

Академік Кримський любить повторювати: в Україні немає дефіциту ідей — є дефіцит людських якостей. Звісно, цьому добряче сприяє сама обстановка. Що, втім, не знімає відповідальності з нас самих, певне, не здатних зберігати свої людські якості незалежно від обставин. Адже ми звикли до мучеництва, героїзму, нещадності до життя свого в ім’я ідеї. Тобто свого часу можна було стати бунтарем, «далеким елементом», можна було стати мучеником, героєм, донкіхотом і ким завгодно ще, але в будь-якому випадку твій жест не залишиться непоміченим, він неодмінно викличе якусь реакцію у відповідь. І що більш негативною вона виявиться, то позитивніше може оцінити себе і свої дії подібний «дисидент». Може, в цьому і полягає нинішнє оцінювання «від супротивного» своєї діяльності й реакції на неї деяких наших чиновників? Натомість інтелігенція поводиться мляво — адже тепер ні на що, окрім байдужості, вона не може розраховувати навіть у найреволюційніших своїх діях. Інтелігенція звикла до мучеництва і героїзму так само, як професіонал у будь-якій галузі звик до «трудового подвигу», — мабуть, це одна з найважчих спадщин «совка» і боротьби з «совком». Працювати задля роботи, а не задля суспільної оцінки, не задля резонансу чи якогось примарного «впливу на ситуацію» ми так і не навчилися. Спроба щось врятувати лише задля того, щоб воно існувало, — талан одинаків-ентузіастів. А голос одиниці для нинішньої нашої держави, як і для старої, — «тонший від пищання». От і доводиться нашим ученим кидатися під екскаватори замість того, щоб налагоджувати нормальну роботу, нашій інтелігенції у свою чергу кидатися під «мерседеси» неугодних політиків і патріархів замість того, щоб налагоджувати механізми впливу на громадську думку. Такий ось специфічний феномен нашого героїзму, що ніяк не може звільнитися від архітипічного образу панфіловця, котрий кидається під танк із зв’язкою гранат.

Я знаю, що є непотоплювані чиновники, яких, здається, не візьмеш ні гранатою, ні танком, ні самим героєм-панфіловцем. Причому чиновники ці виховані так само, як і наша інтелігенція, тієї ще школою: вони достатньо розумні, щоб не лізти занадто високо, не стають занадто помітними, але при цьому примудряються спритно стригти купони. Їх цілком задовольняє висока посада в невисокому управлінні, де вони можуть безпосередньо вирішувати долі чогось досить вартісного, не мозолячи при цьому очі громадськості. На цьому, як відомо з досить недавньої історії, трималася й радянська номенклатура. З тією лише невеликою різницею, що тримати марку все ж зобов’язана була державна машина, що і змушувало її періодично жертвувати саме такими середніми чиновниками. Нашу державну машину нічого подібного робити не зобов’язують. Ситуація досить цинічна — всі знають, що всі знають. Бюджети «будівництв століття» відкрито публікують, археологи вихоплюють з-під екскаваторів, запущених Управлінням з охорони пам’яток історії та культури, ці самі пам’ятки історії та культури, інтелігенція до прикрого беззубо обурюється, журналісти пишуть розгромні статті. Чиновники й творці грандіозних за задумом, бюджетом, абсурдністю й цинізмом проектів знаходять у цій так званій полеміці наявність певного резонансу, підтвердження тому, що вони все роблять правильно — тобто всі при справі. А отже, життя йде, й усе гаразд.

На Майдані Незалежності і по всьому центру міста, переораному вздовж і впоперек, проходять зараз найцікавіші розкопки — розкопки нашої свідомості. Вони охоплюють колосальний період, який і не снився звичайним археологічним дослідженням, — від найдавніших прошарків району Лядських воріт до новітнього інтелектуального протесту в районі університету. Вони охоплюють величезне коло тем — від героїзму професіоналів, який дивує своєю недоречністю, до героїзму ентузіастів, який бентежить своєю самотністю і безсиллям. Вони простираються від найширших вічових майданів із їхнім колективним несвідомим до наших особистих маленьких сьогохвилинних страхів. Не знаю як у вас, а в нашому дворі у ведмежому закутку між садом, лісом і кладовищем теж щось розкопують. А розкопують тут нашу залізобетонну впевненість у тому, що неможливо вплинути на ситуацію, якщо вона спровокована чиновницьким задумом, нашу рабську готовність гризти суху скоринку на тлі мармурових колон, які підносяться до неба. Наше взаємне і глибоке «класове відчуття», котре трохи трансформувалося, але, по суті, не змінилося: одна частина громадян переймається дивовижно щирим почуттям до тих, кого вважає бандитами і злодіями, котрі розкидаються неймовірними сумами і створюють на них скульптурно-архітектурні монстри. Друга ж частина нічого не відчуває до тих, кого вважає «тварями безсловесними» і про кого згадують лише в зв’язку з планом по оподаткуванню й черговими виборами. Підіть на Майдан Незалежності, загляньте в котлован, ковзніть поглядом від Лядських воріт до остова неминучого монумента — і ви маєте шанс простежити досить докладний зріз власної громадянської, а може, і просто людської свідомості.

Тому мене не так тривожить те, що черговий шматок нашої історії буде поховано у бетоні і стане основою для чергового острівця «красивого життя європейської столиці» у безпосередній близькості від «непарадних під’їздів» — Київ не перше й не останнє місто контрастів на цій планеті, вибудоване на кістках, скарбах і руїнах. Мені прикро й неприємно, що, попри настільки глибокі й різноманітні історичні прошарки, наша свідомість у результаті розкопок представляється саме такою — кістковою, що міцно тримає форми недалекої історичної епохи. І чи варто дивуватися, що на такій сумнівній основі, залитій у бетон громадської млявості й цинізму, виростає настільки виразний імперсько-фалічний монумент із Жінкою-Україною нагорі. Це дійсно пам’ятник нашої епохи, що ототожнює Батия та Управління з охорони пам’яток, яким однаково безглуздо — а отже, і нема сенсу — опиратися, боротися за себе і відвойовувати у варварів свій життєвий простір — своє Місто.