СПОГАДИ ПРО ДАВНІ УКРАЇНСЬКІ КОДЕКСИ

Яким Прохорович Запаско — дослідник давньої української рукописної та друкованої книги, присвятивши їй понад п’ятдесят років життя, ще раз і ще раз виборює для неї пристойне «місце під сонцем» серед слов’янських культур. Він академік Академії наук Вищої школи України, професор, доктор мистецтвознавства, лауреат премії ім. І.Франка, відданість цій науковій проблемі, своєрідну духовну посвяту проніс крізь усе життя. Він як «останній із могікан» серед українських науковців ще у середині ХХ сторіччя гортав оригінали давніх манускриптів, переважна частина яких зберігається у книгосховищах Росії.

Якщо зараз ми живимо у часовому вимірі, де діє закон «хто володіє інформацією, той володіє світом», то мені було дуже цікаво послухати фахові відповіді Якима Запаска про те, чим володіли українці за часів, коли головним інформаційним джерелом була книга.

— Шановний Якиме Прохоровичу, у вашому послужному списку налічується понад 20 монографічних видань та більш як 200 опублікованих праць, левова частка з яких торкається різноманітних питань з історії української книги. Проте дослідження «Пам’ятки книжкового мистецтва: Українська рукописна книга», що вийшло друком у 1995 р., є найповнішим та найвагомішим виданням. Розкажіть, будь ласка, як у несприятливих для книговидавничої справи України, часів незалежності та пострадянського синдрому, побачила світ така «перлина» сучасного друкарства?

— В Росії вже довгий час виходили монографічні видання з історії давньої рукописної книги, де найцікавіші, з мистецької точки зору, кодекси трактувались як такі, що писані поза межами України. До цих видань я довгий час опонував через низку статей та рецензій, проте ніякого резонансу то не мало. У 1990 р. трапилась нагода, при підтримці львівського видавництва «Світ» та особисто його директора І.Мельника, який вважав вихід цієї книги справою життя, видати солідну, красиву, добро оздоблену монографію. Ця справа тягнулась довго через брак коштів та відсутність високого рівня поліграфії.

Це дійсно жахлива ситуація, коли українська видавнича база нежиттєздатна і поліграфічний ринок майже тотально та без бою зданий іншим країнам.

Я як немолода людина більш за все хвилювався, що не дочекаюсь цієї книги. Проте, як часто у нас буває, раптово у 1995 р. знайшлись кошти там, де їх ніхто не очікував, а саме залишок від видання підручників для національних меншин України. Пристойну приватну друкарню у Словаччині запропонував колишній виходець з Галичини. І книгу було видано за два місяці. Вона мала широкий резонанс, її висунули на Шевченківську премію. Проте у тому році були зняті всі книги у даній номінації. Прикро, бо тут зачеплені національні культурні пріоритети.

— У цій книзі ви науково обгрунтували причетність багатьох давніх рукописних кодексів до київського скрипторія, що діяв на подвір’ї св. Софії. Що можна сказати про долю київської книжкової спадщини?

— В ХІ ст. у Києві при Софійському соборі діяла велика бібліотека, що налічувала близько 950 томів, та великокняжий скрипторій, де працювали кваліфіковані каліграфи «доброписці» і художники. При Києво-Печерському монастирі скрипторію не було, книги переписували у келіях. У житії одного з засновників Лаври Феодосія з Києво-Печерського патерика довідаємося, що він сам пряв нитки для зшивання кодексів, його учень Іларіон переписував книги, а Никон «строил», тобто виготовляв оправи. Переписували книги і в інших монастирях Києва.

Я вважаю, що із крихітки уцілілої спадщини, до періоду ХІ — поч. ХІІ ст. належать тринадцять південноруських пам’яток книжкового мистецтва.

— Ви доклали багато зусиль по вивченню одного з найдавніших із збережених кодексів часів Київської Русі — Євангелія «Остромирове» писане у 1056—1057 рр.

— Так, я перший, проте напевно останній з українських дослідників, ще у 1952 р. тримав у руках оригінал цієї книги. Всі дослідники зійшлися на думці, що ця книга найдавніша, точно датована та найвидатніша зі спадщини Київської Русі. За мистецькою цінністю рівної цій книзі немає. В Росії було гучно відсвятковане її 900-річчя та видано факсимілію. Проте більшість із російських учених згодні вважати, що книга не Київська, а Новгородська. Я дотримуюсь протилежної думки. Чому?

Дійсно, в кінці книжки є запис переписувача, що цей кодекс писано дияконом Григорієм на замовлення новгородського посадника Остромира, який був родичем київського князя Ізяслава Ярославича. До речі, цей запис є найбільш раннім зразком самостійної літературної творчості переписувачів. Нам відома ціла низка невеличких книжок, писаних у київському скрипторії на замовлення новгородців. І до них претензій немає з боку російських вчених.

Щоб визначити родовід книжки, дуже важливо звернутися до її мови, а точніше, до своєрідних помилок, які для нас є ціннішими підказками. Переписувачі, хоча і ретельно дотримувались вже вироблених на той час давньоруських мовно-літературних норм, але вставляли слова тієї місцевості, де писалась книга. Так в мові кодексу не виявлено жодного випадку змішування «ц» і «ч» («цасть» замість «часть»), тоді як у новгородських Мінеях 1096 та 1097 рр. таких замін «цоканній» повно. У свою чергу є помилки південноруської вимови. Так 82 рази зустрічається своєрідна форма давального відмінку іменників чоловічого роду однини з суфіксами — ови, єви («cынови», «Авраамови», «Господєви»), перетворення «є» в «о» (Єлена — Олена). І це є поважною підставою для міркувань про неновгородське походження кодексу.

Але особливо виразно за київський родовід «Остромирового» Євангелія промовляє його багате і напрочуд високохудожнє оздоблення, яке було під силу в ХІ ст. тільки майстрам великокняжого скрипторію при Софійському соборі. Навіть ті вчені, котрі вважають «Остромирове» Євангеліє новгородською пам’яткою, його мініатюри, зображення євангелістів Іоанна, Луки та Марка, без вагань або із застереженнями визнають за твори київських майстрів.

— А чи були в Київській Русі кодекси, що передували «Остромировому» Євангелію?

— З найдавніших пам’яток можна вважати «Книгу пророків із тлумаченням», датовану 1047 р., виконану каліграфом Упирем Лихим. Але рукопис зберігся у копії XV ст. До кінця 40-х рр. ХІ ст. відноситься Євангеліє «Реймське». Туди його, скоріше за все, вивезла дочка Ярослава Мудрого Анна, одружившись з королем Франції Генрихом.

— Досить серйозна проблема пов’язана з атрибуцією «Київського» Псалтиря 1397 р. Ця унікальна за композиційним рішенням книга з великою кількістю вишуканих за стилем мініатюр, ставиться під сумнів у причетності до Києва, саме через закріплену в історичній науці думку про суцільний занепад Києва у той час. Які ваші міркування з цього приводу?

— Мені хотілось би почати з конкретного факту. Писар «Київського» Псалтиря протодиякон Спиридоній у післямові до рукопису точно вказав місце і час своєї праці: «В лът[о] SЦЕ (кириличними літерами, що було прийнято до Петровської реформи, позначали цифри; дата 6905 від створення світу, тобто 1397) спїсана быс[ть] кнїга сї... а пїсана в градъ Кїєвъ». Це писано тим же самим почерком і тією ж фарбою, що і вся книга. Таким чином, київське походження пам’ятки засвідчено нашим предком.

У мові «Київського» Псалтиря зустрічаємо повно так званих українізмів. І, здавалось би, проблем з атрибуцією майже немає. Проте у 1978 році в Росії було зроблено факсимілію книги, де Г.Вздорнов у праці до цього видання поставив, м’яко кажучи, дивне запитання: чи можна цю пам’ятку вважати твором київської писемності, і дав не менш дивну відповідь — не можна. «Псалтир, — цитую Г.Вздорнова, — пам’ятка чужа (!), власне, київській культурі...»

Після виходу моєї монографії «Українська рукописна книга» у російській пресі не з’явилося жодної рецензії.

— Тобто ваші міркування та атрибуції були повністю проігноровані?

— Це жахлива й дуже образлива ситуація, бо якщо наукові опоненти дотримуються різних думок, вони, принаймні, мають виходити на рівень дискусій.

— Ви доклали багато зусиль до вивчення давніх кодексів, досліджуючи не лише їх художнє оздоблення, а й безпосередньо тексти. Мені б хотілося дізнатися від вас, з якого періоду ми маємо право говорити не про південноруський діалект, а про українську мову, в тому розумінні, як ми її зараз уявляємо, і яка, водночас, є досить живим та рухливим організмом?

— На мою думку, елементи та ознаки української мови з’являються у Х ст. Але коли я вивчав Ізборник 1076 р., невеличку, скромно оздоблену книжечку, я сам здивувався, дізнавшись, якою мовою розмовляли у Києві в ХІ ст. Мені здається, що не про вимову, а саме про українську мову ми маємо право говорити з ХІ ст.

— У вашому науковому доробку є монографія «Ошатність української рукописної книги» (1998), де вже в самій назві закладено, що наші пращури розуміли книгу не тільки як текст, а як мистецькій твір, тобто книга вбирала в себе духовну, інтелектуальну та художню культуру. А про що нам свідчать давні джерела, чим же була книга?

— До книги була увага особлива, її поважали та вважали, що праця писаря важливіша, ніж праця у полі. Робота писаря поціновувалася як духовна, бо цим він відганяв та не допускав бісів до себе. Була думка, що добра книга подібна до молитви. Так Ізборник 1076 р., про який я вже згадував, починається саме статтею про користь, методу та мету читання книг. «Добро єсть братие почитанье книжное... не составить бо ся корабль без гвоздии ни праведник без почитанья книжного». Про ставлення до книги читаємо також у «Повісті минулих літ». «Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість-бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь».

— А як побутувала книга у соціумі Київської Русі та скільки приблизно їх було за княжої доби?

— На жаль, від книжкового багатства минулого збереглася мізерна частка. І це стало причиною того, що певний час вважали книгу давньоруської епохи рідкісним явищем. Проте зараз ця думка спростована.

На запитання, скільки ж було на Русі книг за 250 років, спробував відповісти Б.Сапунов. У цей період було побудовано приблизно 12 тис. церков. Щоб церква нормально існувала, в ній повинно бути не менше 8 книг: Апостол, Євангеліє, Служебник, Требник, Псалтир, Тріодь пісна, Тріодь квітна, Мінея. У кафедрально-єпископських соборах та монастирях книг мало бути не менше 26. Певна частина книг церковного та світського характеру існувала у приватних бібліотеках, які мали князі, вище духовенство і навіть ченці. Так, з одного з лаврських літописів дізнаємося, що у ченця Григорія злодії хотіли викрасти його збірку. То Григорій вирішив частину манускриптів віддати князеві, а решту продати і гроші віддати вбогим.

Також я доводжу, що перша державна бібліотека була при соборі Різдва Богородиці (Десятинній церкві) на дровищі Володимира, де книг зберігалось не менше, ніж у бібліотеці при св. Софії. Отже виходить, що одночасно у Київській Русі було у побуті не менше 130—140 тис. книг.

— Більшість давніх рукописних кодексів зберігається в Росії, а які найбільш цінні манускрипти можна відмітити у книгосховищах України?

— Одна з найбільших колекцій української рукописної книги зберігається в Києві в Центральній науковій бібліотеці ім. В.Вернадського НАН України. Тут знаходиться низка видатних пам’яток рукописної писемності, найдавніша з яких датована Х ст. — це так звані «Київські» глаголичні листки. З українських манускриптів ЦНБ найбільш примітні з художнього огляду «Оршанське» Євангеліє ХІІІ ст., Євангеліє Лаврське
XIV ст., знамените «Пересопницьке» Євангеліє 1556—1561 рр.

З львівських книгосховищ найбільшу кількість давніх манускриптів має Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника, де найбільш вартісні, з огляду на їхні художні особливості: Євангеліє 1477 р., Повість про Варлаама і Йоасафа кін. XVI — поч. XVII cт., нотолінійний Ірмологіон кін. XVI — поч. XVII cт. — збірник церковних співів.

— Нині у наукових колах все частіше згадується замість імені «Федоров» «Федорович». Так Федоров-Федорович фігурує у колективній монографії «Початки українського друкарства» (2000), де одним із співавторів є ви. Наскільки обгрунтована ця зміна у прізвищі, чи мабуть точніше, у імені по батькові славнозвісного першодрукаря?

— Якщо чітко йти за історією, то Федоров не є першодрукарем, що застосовував кириличний шрифт, у нього були попередники Фіоль та Скорина. Але до нього ми маємо перервану історію друкарства. Федоров — це велика людина, який сприяв утвердженню постійного друкарства у Білорусі, Україні, Росії. У післямові до «Львівського» Апостола (1574) він записав: «... замість житніх зерен маю розсівати по світу зерна духовні і всім по черзі роздавати поживу духовну».

Стосовно Федорова-Федоровича. На його друкарській марці до Апостола, виданій у Львові, написано: «Іван Федорович — друкар москвитин». Тобто сам Федоров у Львові називав себе Федоровичем. На його надгробній дошці в Онуфріївському монастирі Львова соратники написали «Іван Федорович, який своїм тщанієм друкування занедбалоє обновив».

— Але нині, коли постало питання змінити Федорова на Федоровича, дуже важливим є те, щоб не сталася ситуація, коли ми втратимо Федорова, а на цей же рівень не виведемо Федоровича. У шкільних підручниках він досі йде за «старою» орфографією. Що для цього робиться?

— Коли у Історичному архіві Львова відбулась презентація книги «Початків українського друкарства», яка вийшла друком лише у 500 примірників, то нагально постало питання, що треба зробити здешевлену брошуру з цієї книги і розіслати по школах й бібліотеках у великій кількості, щоб нарешті зазвучало ім’я Федоровича. Як і раніше, все знову упирається в гроші і постає питання, хто візьметься її видати. Але треба усвідомити, що економлячи на культурі та освіті, ми втрачаємо незрівнянно більше.