«Сподіваюся на Тебе…» Софії Майданській — 60

Софія Майданська закінчила Львівську консерваторію (клас скрипки), працювала викладачем у Кам’янець-Подільському педагогічному інституті та Київському інституті культури. Закінчила Ви­щі літературні курси в Москві при Літературному інституті ім. М.Горького. Лауреат літературних премій «Благовіст» (1997) та ім. Олеся Гончара (1998), нагороди ім. Ле­сі та Петра Ковалевих (1997, США). Заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки письменників України з 1979 року. Вірші С.Майданської перекладено англійською, білоруською, болгарською, латиською, литовською, польською, португальською, російською, румунською, шведською мовами. Во­на є автором численних сцена­ріїв, лібрето, постановницею літературно-музичних вистав. Тільки впродовж останніх років вийшли її книжки: «Зійшло мені сонце печалі: поезії» (2007), «Провідна неділя» (2007), «Сподіваюся на Тебе» (2008) (видавництво «Факт»).

Софія Майданська народилася далеко від України, у Свердловській області, в родині репресованих інтелігентів родом із Чернівців. В одному ін­терв’ю Софія Василівна так згадува­ла про свої дитячі роки: «Мій дідусь та вся родина з діда-прадіда мешкали у Садгорі, в районі Рогізна. За часів Румунії дідусь був інспектором українських шкіл у буковинських селах. У Садгорі біля залізниці, де нафтобаза, дідусь купив ділянку землі, звів будинок. Родина переїхала у недобудовану хату, але коли почалася війна, була змушена її покинути. Мою маму репре­сували у табори Сибіру. Жила я з бабусею і дідусем. Перший клас закінчила у румунській школі в Остриці. Піс­ля війни дідусь збудував іншу хату... Коли переїхали, мені було вісім років. Люди називали ту місцевість, де ми жили, Баранівкою. Потім виявилося, що то Барунівка. На вулиці Учительській, колишній Чкалова, барон колись поселяв своїх майстрів. Ця вулиця була забудована однаковими будиночками. За моєї пам’яті там жили поляки, цигани, євреї і навіть нащадки людей, які колись працювали у барона. Із так званими «баронськими» дітьми я ходила разом до школи».

Особисто для мене Софія Майдан­ська залишиться поетесою, яка володіє неповторним ліричним голосом. Поезія С.Майданської видається осібним островом у морі української поезії другої половини ХХ — початку ХХІ століття. На жаль, їй приділено замало уваги: літературознавці, критики не спробували розкрити потаємні, приховані змісти її творчості, не вдалися до визначення художніх знахідок письменниці. А такі знахідки, безперечно, є. Навіть на формальному рівні, не кажучи вже про те, що її поезія, занурена у прадавні міфологічні шари свідомості, часто експлікує себе через фольклорну міфологію. Недарма в поетичному світі С.Майданської можна знайти очевидні мотиви античної спадщини, власне, античного міфу, що є претекстом для розуміння художньої сутності.

Для мене двері в химерний світ творчості С.Майданської прочинила її поетична збірка «Похвала землі» (1981 р.). На жаль, вона не була достатньою мірою помічена й «прочитана» критиками. Художні інновації поетичного досвіду авторки, а власне її поетичної уяви, залишаються нерозкритими в контексті новітніх естетичних шукань української літератури, її художньо-стилістичного і стильового розмаїття.

Поетичний текст С.Майданської часто має у своїй внутрішній логіці руху дві лінії. Одна, вкорінена в міфологічний субстрат або у фольклорні джерела, вивершується таким собі епічним полотном, на якому розгортається світ почуттів, породжений взаємодією людини і природи. Друга, навпаки, є результатом зосередження на одній речі, якій у вірші проспівано осанну.

У С.Майданської жанр похвали переосмислюється, розширюється, наповнюється новим змістом: на рівні образів і структурної організації ці вірші постають із фольклорних жанрів, маючи особливу ритмомелодику. На перший погляд, поезія С.Майдансь­кої може видатися верлібровою. Але подібне потрактування буде неточним, адже у своїй структурі (внутрішній і зовнішній) її поезія пов’язана з фольклорними поетичним текстами. Тематично «похвали» Майданської є неурбаністичними, вони відображають синтез дохристиянських і християнських, навіть францисканських уявлень, коли людина ще не мислить себе відокремлено від навколишнього світу.

Варто зауважити, що поезії С.Майданської притаманний екологічний тип мислення. Психологія її ліричного героя, логіка розвитку наративних моделей засвідчують прагнення людини зміцнити свій зв’язок зі світом природи, віддячити природі за її дари. Природа, власне, постає тією трансцендентною політеїстичною силою, якій авторка має принести свій дар — слово.

Поетичний світ С.Майданської рясніє похвалами і коноплям, і городу, і тесовій лаві, і кроснам, і воді, і глині... Людина повертає світові, від якого постійно черпає енергію і матерію для свого життя «щось», і цим «щось» є добре сло­во, яке в тексті наділено чарівною енергією (апеляцією до магічно-містичної функції слова в контексті ритуально-міфологічного типу мислення). Магічне значення предмета розкривається через переповідання історії про нього — таким чином предмет виноситься на перший план, а голос ліричного героя — ніби супровід за кадром, що перетворює свій «монолог» на кадри з фільму. Слово має оживити в уяві читача художній образ, власне, саму ситуацію, в якій його змальовано.

Образ жінки, яка промовляє до світу, часто має метонімічні або метафоричні зв’язки зі світом, який переповідають як текст. Жінка, ліричний герой, уособлена в стихіях природи, має духовну спорідненість із ними. Через ці стихії виявляється її політеїстична «поганська» філософія.

Вірш «Похвала кроснам» — один з тих, що має зв’язок із замовлянням, він засвідчує міфологічну природу мислення авторки, її заглибленість в архаїчні шари культури. Для С.Майдан­ської концепт пам’яті (як у романі «Епізодична пам’ять Л.Голоти) має символічну роль: пам’ять — це опредмечена субстанція і прояв внутрішнього духовного зв’язку із місцем і часом, які мають феноменальне значення для людини. Одними із центральних у віршах С.Майданської є також мотив подорожі та образ дороги, шляху.

У вірші «Похвала тесовій лаві» лава постає ритуальним місцем, із яким пов’язане все людське життя. З нею асоціюються щасливе й сумне як естетичні категорії людського сприйняття, самі поняття «життя» і «смерті», вічного і тлінного. Лава у вірші є частиною особистісного простору людини. Зрештою саме на лаві людина «спочиває» востаннє у своєму земному пробуванні. Лава — це більше не предмет хатнього вжитку, а образ сакральний, наближений до образу сарко­фага або й тих дерев’яних «човнів», у яких в деяких культурах (та й у сло­в’янській також) небіжчика відправляли у світ його вічного спочинку...

Творчості С.Майданської властиві несподівані «сюжетні» роздвоєння: однієї магістральної гілки — у певному часі і просторі, що забезпечує психологічне сприйняття внутрішньої напруги художнього тексту.

У чому ж особливість поетики С.Майданської? Повторюваність — одна з ознак її поетичного простору. Але коли повторюється нове і старе, очікуване й неочікуване (і з очікуваного випливає неочікуване), читацька рецепція ніби губиться в ситуації невизначених координат. У драматургії найвищим зразком хаотичного простору вва­жають драму «Чекаючи на Годо» С.Беккета або «Носороги» Е.Йонеско. Але в цих творах повторюваність беззмістовності доведено до того естетичного стану, коли людська свідомість від­мовляється вишукувати будь-які зв’яз­ки в тексті, апріорі визначаючи художню еквілібристику як абсурдну.

Поетичний світ Софії Майданської складається ніби з кількох кадрів, з кількох фрагментів, причому не один виростає з іншого, а подекуди, замість одного паростка, проростає два. Найчас­тіше це трапляється у фрагментах поетичного тексту, коли пам’ять ліричного героя повертається в минуле. На якомусь етапі думки починають плута­тися, втрачається звична логіка. Із цьо­го й народжується хаос. Не варто думати, ніби поезія С.Майдан­ської співвідносна з поетикою Йонеско чи Беккета, та й не в постмодерністській естетиці закорінений її художній світ.

Досвід читання такої поезії — це спроба знайти в колі квадрат. Вірші, що постають поетичними колами, мають не одновимірну природу. Цю їхню особливість забезпечує художній феномен, коли в основу поетичної творчості покладено концепт пам’яті, експлікований у тексті не лише на рівні образного стрижня, а й на рівні морфології поезії. На жаль, багато феноменального в поезії С.Майданської залишається непрочитаним. Можливо, із часом щось зміниться?