Співоча пташка. Ніна Матвієнко вважає, що нашим культурним процесом керують дами із фермерськими задатками

«Співочий символ України», «берегиня народної пісні», «легенда української сцени» — у Ніни Матвієнко безліч таких неофіційних образних титулів. І всі вони справедливі. Цього тижня співачка відсвяткувала ювілей — у свій день народження в Колонному залі ім. Лисенка Національної філармонії виступила з Національним ансамблем солістів «Київська камерата», солісткою якого є понад 15 років. «ДТ» Ніна Митрофанівна зізналася, що недавно відмовилася від зарплати в цьому колективі, бо вирішила звільнити дорогу молодим. А щодо наших бурхливих реалій співачка просто нещадна: «Замість духовності — агресія… Яка вошива держава — така й наша пісня… Якщо село не співає, значить, воно тільки п’є…»

— Ніно Митрофанівно, ваш співочий шлях — либонь не випадок, не щасливий квиток, це було визначено наперед, хіба не так?

— Думаю, що так. Я почала співати буквально з моменту народження. І завжди співала й співаю во славу Господа. Коли звучить голос, поєднуюся з гармонією природи, з життям. Завжди хочеться, щоб увесь світ чув, як співає моє серце.

Навколо мене й поруч зі мною утворилося багато ансамблів — народних і не тільки. Вони мають свій стиль, оригінальний характер виконання. Це не може не тішити, адже усвідомлюю свою причетність.

Щоправда, сьогодні ноша «співочого символу» для мене нерідко стає і заважкою... Іноді мені вбачається, що живу не в цій дійсності, а немовби сама по собі — поза часом. Але все одно співаю!

— Останнім часом ви часто виступали в рамках гучних політичних акцій. Чим пояснюється ця ваша участь у «політконцертах» за вашої зовнішньої аполітичності? Може, це був якийсь вимушений крок?

— У моєму житті ніколи не було політики. Я просто використовувала ці шанси як гастролі, як можливість дарувати людям радість. Їздила містами й співала для людей. Це була можливість підбадьорити народ. Нагадати йому, що Україна повинна йти іншим шляхом — адже ми не можемо в одних калошах тупцювати весь час!

Знаєте, є такі слова: «Що ж бо то за село, що в ньому весело: кругом нього сад-садовина — посерединi червона калина, кругом нього зелененько — всерединi веселенько». Десь так і в нас: навкруги суцільна політика, а всередині живе народ — але живе тяжко, у німоті.

— Зберігаючи у своєму репертуарі традиції народних пісень, чи не боляче спостерігати за поступовим виродженням цих традицій у суспільстві? Адже не секрет, що багатства кореневої культури нині зберігають нечисленні бабусі та дідусі (та й тих із кожним днем дедалі меншає).

— Річ у тім, що на виродження кореневої культури спрямована державна політика... У багатьох селах сьогодні практично не співають. А якщо село не співає, значить, воно тільки п’є! Пісня необхідна для самовираження. Під час співу звільняється душа. Людині стає легше. Людина змінюється. Необхідно передавати цю естафету. Піснею потрібно заражати. Однак сьогодні все інакше... Яка вошива держава, така й наша пісня! Замість духовності — агресія.

Бачу пряме зневажання традицій, ігнорування культури. У нас унікальна держава! Вона своїми ж руками вже знищила культуру, а тепер іще й нищить свій народ! А ми мовчимо...

От скажіть, коли актуальні питання культури ставили на розгляд у Раді? А потрібно, щоб чиновники і до культури мали бодай мінімальне відношення, а не тільки до своїх бізнес-інтересів. А навколо суцільні політичні амбіції. І ці люди не мають навіть внутрішньої культури. Українська політика мало чим відрізняється від проституції... Люблять красиво говорити, пропонувати сміливі ідеї. А насправді ховаються в кущі. Шкода в цій брудній політичній грі втрачати чистих людей...

— Ніно Митрофанівно, ви маєте багаторічний досвід співпраці з хоровими колективами України...

— Так, хорова музика — «візитка» нашої країни. Тішить, що є ще подвижники. Мені приємно, що такі знакові колективи, як капела бандуристів, «Думка» чи чоловіча капела ім. Ревуцького бережуть традиції. Однак традиції необхідно не лише берегти, а й комусь передавати. Звичайно, набагато простіше розчерком пера свідомо підставити під удар цілий колектив, як це зробила чиновник Світлана Зоріна з камерним хором «Хрещатик»... От вам і показник інтересів можновладців!

Насамперед цим чиновникам потрібно навчитися поводитися з людьми. Адже творча інтелігенція — це особливі люди. Вони мають неповторну ментальність, слабку нервову систему, врешті-решт. Це дуже вразливі люди.

Знаєте, гірко, коли чуєш, яким тоном розмовляє з Ларисою Бухонською (керівником хору «Хрещатик») заступник міністра культури Ольга Бенч... Від такої «вихованості» взагалі можна оніміти! Але ж на подібному «рівні» майже вся наша культура. Ми вже дійшли до краю. Далі нікуди! А все тому, що культурним процесом керують переважно дами із фермерськими задатками. Тяжко, коли їхнє мислення таке провінційне.

— На ювілейному концерті ви виступили з ансамблем солістів «Київська камерата». Чому залишаєте цей колектив після стількох років співтворчості?

— Із «Камератою» рідко виступаю із сольними концертами. Тому просто вирішила відмовитися від зарплати. Думаю, що час звільняти дорогу молодим. Радію, що донька Антоніна пішла моїми слідами і скоріш за все стане камерною співачкою. Тішу себе надією, що й співтворчість молодих композиторів із самобутніми виконавцями відроджуватиметься.

— У ювілейні дні, оглядаючись назад, що могли б собі побажати?

— Хотіла б... поцілувати своє минуле. І подякувати йому за все добре і за все лихе. Ще хочеться стати простягнувши руки до майбутнього і сказати: «Я така, яка є. Прийми мене. Я несу людям свій дар. Несу, щоб роздати».