Сон у руку, або Лімузин

Десятий відеофестиваль «Відкрита ніч», який традиційно відбувся в Києві на вершині гори біля замку Річарда, продемонстрував певний «вододіл» між роботами студентів з Університету імені Карпенко-Карого та вихованцями закладу, умовно кажучи, «імені Поплавського». Серед переможців «Відкритої ночі» — «Оксамитовий сезон» режисера Олександри Хребтової, кращим студентським ігровим фільмом названо «Veni! Vidi! Vici!», спецприз отримав також фільм актора Володимира Цивінського «Поки вариться яйце, сідає сонце».

Білі лімузини для учасників, червона килимова доріжка на східцях до гори Уздихальниця, прапорці із власною символікою, «літаюча камера» і трансляція у прямому ефірі Першого національного та «Ери» — рік тому це могло хіба уві сні приснитися. Але на позначці «дубль — 10» кіно-відео-фестиваль «Відкрита ніч» здобувся на респектабельність. Та оскільки її атрибутика прийшла в останній момент, вона анітрохи не змінила традиційної фестивальної настроєвості, із сумішшю іронії й задерикуватого ентузіазму. Організатори примудрилися зробити так, що присутність VIPів (Чміль, Павленко, Кириленко) не заважала іншим учасникам. Трохи заважав дошкульний північно-західний вітер — на те не було ради, окрім теплого одягу, але ніхто не заснув. Правда, картинка на фестивальному екрані була не дуже чіткою. Тут уже отримали компенсацію ті кіномани, які мусили провести відкриту ніч біля телевізора, оскільки на гору Уздихальницю, яка в цю ніч перетворюється на вітчизняний кіноолімп, обмежений доступ, — у цьому, знову ж таки, щось є. Певні обмеження накладає коротка літня ніч, створюючи додатковий градус у конкуренції фільмів за право засвітитися на Уздихальниці. Цього разу організатори змушені були відсіювати кожен четвертий фільм із поданих на розгляд (тобто на екран потрапило 39 із понад 160 стрічок).

Які ж імпульси і тенденції, архетипи і комплекси тривожать колективне підсвідоме українського кіно — принаймні у тих 39 фестивальних саторі, які були спроектовані на екран колективної фестивальної свідомості?

Найпоказовіша у цьому плані, гадаю, номінація «Ігрове кіно». Як заведено на «Відкритій ночі», воно поділяється на професійне і студентське, а також за носіями – кіноплівка і відео. Остання категорія, по суті, є неофіційним поділом між студентами КНУ ТКіТ ім. Карпенка-Карого і КНУКіМ (або попросту — інституту ім. Поплавського). Різниця між першими і другими стає помітнішою з кожним фестивалем. Не можна сказати, що це різниця якісна, швидше – може йтися про різну оптику представників одного покоління. Отже, в чорно-білих (переважно) кіномареннях «карпенківців» виразно ворушаться тіні забутих і незабутих предків, у тому числі — екранних прабатьків — Довженка, Осики та ін. Найпомітніше це в таких стрічках, як «Сімейний портрет», «Дівчина та місяць», «Постфактум», «Гніздо». Назвати ці роботи епігонськими не наважуся, але є в них і зовсім не студентська ностальгія за великим родовим наративом, є там і зрозуміла туга за людяністю – прояви перспективні, за умови, що автори знайдуть власне «я», знайдуть вихід із царства тіней і гостріше поставлять перед собою запитання: для чого я беру в руки кіноплівку? Поки що вони певною мірою скидаються на персонажів фільму-притчі «Гніздо» (режисер і сценарист — Євген Хворостянко), які у повній безпросвітності пруть свого плуга (треба ще бачити це знаряддя праці!) по неозорій цілині, кудись несвідомо пориваючись і щосили втримуючись на цій грішній землі.

Із дев’яти студентських ігрових фільмів, представлених вихованцями КНУ ТКіТ, стилістично найбільше вирізняється стрічка «Бажання» (режисер — Аліна Хорошилова). Фільм здобув приз глядацьких симпатій за результатами інтерактивного голосування (1975 голосів — непоганий результат для нічного ефіру). Це історія про дівчинку, котра не може змиритися зі смертю матері, вирушає на її пошуки і зрештою гине. Однак глядача не повинні вводити в оману якісь натяки на сучасність у цьому сюжеті й підкреслено впізнавані київські вулиці та типажі — якщо підходити парадигмально, то йдеться про владу великої Аніме над душею молодої творчої особистості. Нетривіальна стрічка Романа Бондарчука «Микола і німець» — історія затримання українського солдата Миколи німецьким комендантом, переказана в інтерпретації онука Миколи, який народився через 46 років після війни.

Для студентів же КНУКіМ важливіше переживання родової травми власного неприкаяного покоління. Фільм «Пароль — життя» (режисер — Діана Антонова), по моєму, – найкраща ілюстрація до цієї тези. Вплутаність людини в інформаційні мережі, зіткнення техно- і біо-... В авторки є потенціал розвинути ці теми, але для досягнення успіху їй варто подолати кліпове мислення, що, зрештою, теж є наслідком техногенності, яка «заполонила все», як сказано в анотації. А ось в Олени Тімохіної («Ми ще маленькі») з темпоритмом кадру, здається, все гаразд, однак теж є проблеми зі штампами — новинно-телевізійними. Третій КНУКіМівський ігровий фільм «Надія» надто фрагментарний і статичний за розкадровкою, аби про нього говорити докладніше.

Ну а що скажуть професіонали про картини «Філософія» (режисер Алла Пасікова, сценарист Олена Урсакі) та «Оксамитовий сезон» (постановка і сценарій Олександри Хребтової), випущені у світ 2006 року (відповідно) кіностудією ім. О.Довженка та Ялтинською кіностудією і профінансовані Мінкультури? По-справжньому зрілим – із чіткою й динамічною фабулою, виразною і багатою на нюанси акторською грою, алюзіями, підтекстом, іронією, фактурою і ракурсами — можна назвати лише фільм «Оксамитовий сезон» (стрічка отримала відзнаку за кращу операторську роботу у своїй категорії).

А ось у номінації «Паралельне кіно» журі вирішило не визначати переможців, бо й робіт було у програмі лише дві. Перша – три мініатюри Олександра Ігнатуші (Акула Дадсон) — банальна ілюстрація до банальних анекдотів про тупуватого генерала. А натурфілософський фарс Володимира Цивінського «Поки вариться яйце, сідає сонце» викликав не надто плідні суперечки в журі.

Цікавою й різноманітною, хоч і без особливих проривів, була обойма професійного неігрового кіно. Тут змагалися роботи вже відомих майстрів: «Ліза» Тараса Томенка, «З найкращими побажаннями! Енвер» Вікторії Мельникової, «Поліські образки» (12 міні-новел із проекту «Чорнобиль +20») Сергія Марченка — всі вони постійні учасники, а Тарас Томенко — і переможець «Відкритої ночі». Не залишили аудиторію байдужою (це відбилося в результатах інтерактивного голосування) фільми «Голодомор. Технологія геноциду» Віктора Дерюгіна (НТКУ) та «Алло, мамо!» Тетяни Калужної (НКУ «Київнаукфільм»). Як на мене, несправедливо низько оцінено фільм Миколи Воротинцева (сценарій Юрія Висоцького) «Під тінню мансард». Так, стрічка хибує на динаміку кадру, трохи змазана фактура, але це в міру пізнавальний, у міру соціально заангажований фільм, який можна розвинути у цілу серію на кшталт «Антропологія міста». Приблизно на цю ж тему – студентський неігровий фільм Олександра Лідаговського (КНУКіМ) «Двері». Однак тут, по-моєму, є перебір у не завжди адекватних заграваннях з інфернальністю. Хоча в цілому стрічка цікава. А ось ще один студентський неігровий фільм – «Подих вітру» (Юлія Лещинська, теж КНУКіМ, теж майстерня Романа Ширмана) – отримав відзнаку за краще звукове вирішення.

З анімацією цього разу також без особливих сюрпризів. Щось оригінальне, послуговуючись комп’ютерною графікою, спробувала сказати про внутрішній світ жінки Катерина Ленська (КНУКіМ) — «Вона така — різнокольорова», — проте що саме, авторка, певно, так для себе й не вирішила. А це, поряд із розвиненим відчуттям темпоритму, — одна з головних запорук успіху в екранних мистецтвах.

Втім, якщо підхопити метафору Михайла Іллєнка про «Відкриту ніч» як про одну велику нічну зйомку, то з цілеспрямованістю і хронометражем у організаторів все гаразд. Фестиваль декларує підтримку творчої полеміки в українському кінематографі і сприяння його популяризації. Щодо популяризації — зрозуміло, експромт із прямим ефіром вдався. Предмет для полеміки теж є, а в багатоголоссі учасників поступово вимальовуються позиції й опозиції, міцнішають характери і нагромаджується достатній запас толерантності й розуміння. Щороку запорукою цього стає склад фестивального журі. В ролі совісті нічного кінопроцесу цього разу виступили Ліна Костенко, Світлана Зінов’єва, Ірма Вітовська, Юрій Іллєнко, Василь Вовкун, Дмитро Лаленков, Сергій Михальчук, Анатолій Лавренишин, а також переможець конкурсу за кращий репортаж із попередньої «Відкритої ночі» — Ігор Грабович. Вихід журі на сцену після перегляду програми чітко збігся з першим промінням ранкового сонця — отже, із хронометражем та вмінням розрахувати сили в організаторів теж усе гаразд.

По-моєму, час порушувати питання про активну промоцію не лише конкурсних робіт (із цим є зрушення: чого варте тільки оформлення прокатних посвідчень для всіх заявлених у програмі фільмів), а й самих авторів, більшість яких заробляє на хліб кліпами, рекламою, комп’ютерними іграми, але не кіно. Кіносни короткого метра, кіномрії з білими лімузинами і червоною доріжкою на сходах, що круто збігають угору, — добре, коли вони переростають у кінопрем’єри великого екрана й широкого прокату, коли за відкритою ніччю починається відкритий день. Якщо цього немає, то нереалізовані можливості осідають у витіснених уявленнях і травматичному досвіді — не лише професійного середовища, а й суспільства.