СОЛО ДОНЕЦЬКОГО ТЕАТРУ

Від початку театрального сезону репертуар Донецького українського музично-драматичного театру поповнився трьома новими спектаклями. Судячи з назв цих спектаклів, культурно-мистецький заклад ставить перед собою непрості творчі завдання. Передусім хочеться відзначити його мудру репертуарну політику. Театр чітко визначає адресу спектаклю, відповідно до чого підшукується його образ, створюється атмосфера. У колективі люблять повторювати: «ми — демократичний театр» і пропонують різноманітну творчу продукцію — для когось більш полегшену, розважальну, для естетів — щось зовсім інше, для молоді — повчально-захоплююче, для справжніх гурманів — вишукану театральну страву. Але така демократичність, поза сумнівом, має прихований, більш далекосяжний план. Театр намагається розмивати грані, які умовно розділяють категорії глядачів, аби в результаті цих зусиль масовий глядач ставав просто хорошим, уважним, мислячим театральним глядачем.

Спектакль «Випадок у домі пана Г.» Олени Пчілки (реж. В.Чхаїдзе) — відверто розважальний. Вирішений у стилі французького кафе-театру, де глядачі за столиками перебувають в єдиному просторі з акторами (у театрі це спроба реалізації малої сцени), він переносить події в шар перебільшених, навіть гротескних відчуттів і ситуацій. Ідея пожвавлення загалом простенької інтриги водевілю, наповнення її музикою, піснями, пантомімою, танцями, присутністю таких персонажів, як Чаплін, Джельсоміно, Панталоне, спричинило якесь змішане дійство — пародія на час, хоча не зрозуміло, на який, бо тут перемішалися стилі й часи. Утім, усе заразливо-веселе, й у певні моменти забуваєш аналізувати побачене, зауважувати невідповідності миттєвостей епохи та її відбитків, вникати в підгрунтя гіпертрофованої типажності образів. Просто дивишся, як у справжньому кафе — п’єш собі вино й каву, подані, до речі, самими актрисами. Ну, як же на них ображатися після цього? Ні, лише веселитися!

Зовсім інші почуття переживала дочка Олени Пчілки, Леся Українка, коли смертельно хворою писала драматичну поему «Оргія». Таким же протилежним «Випадку...» вийшов і спектакль «Оргія» (реж. А.Шмаль). Сценічний простір затягнутий білою тканиною, сцена та місця глядачів — на одній площині, все замкнено в якийсь білий куб. Створюється враження безмежності космосу й навмисної відірваності від світу. Тут, у цьому білому просторі, підкресленому контрастами імпульсів кольору, зосереджено й без поспіху розпочнеться шлях до естетичних вершин духовності та величі духу. Режисер, він же і сценограф, створює дивовижну тканину спектаклю. Її не можна торкнутися, але вона майже відчутна. Уповільнений ритм дії, медитативний, зосереджений стан акторів передається глядачам. Це не побутова історія про любов і зраду, це глибокі філософські роздуми про служіння вищим ідеалам, про взаємини художника й натовпу, про неможливість заради матеріальних благ зруйнувати гармонію власного внутрішнього світу. Відсутній побутовізм і в акторському виконанні. Кожен з образів — асоціативний, символічний, багатовимірний. Пластична партитура спектаклю (Г.Дибовський), музика (Є.Кулаков) підтримують і посилюють відчуття органічності створеного естетського стилю. Спектакль співзвучний масштабу філософських роздумів Лесі Українки: «Не раз, хто забувається про завтра, той має вічність».

І про останню прем’єру донецького театру. Освальд Заграднік «Соло для годинника з боєм». Театрали пам’ятають чудовий спектакль, зроблений колись у МХАТі. В Україні донецький спектакль — першопрочитання цієї п’єси. Насамперед про сценографію (Т.Медвідь). Я б визначила образ спектаклю — «під сузір’ям годинників». «Небозвід» сцени — відкритий механізм годинника, десятки колесиків, шестерінок, стрілочок. Вони з’єднані, переплутані, але вибудовані проте в певному порядку, ніби сузір’я. Годинник — вічний і сьогохвилинний механізм. Образ часу глибокий і всеосяжний. Сцена являє собою затишну жилу кімнату, де й відбуваються всі події спектаклю. Посередині кімнати — стародавній камін з величезним дзеркалом, в якому відбивається глядачева зала. Режисер (А.Аркадін-Школьнік) немов запрошує глядача зазирнути в глибину часу, зупиненого й нестримного, побачити свій відбиток у театральному дзеркалі, побути присутнім водночас і в залі, й на сцені, відчути переживання героїв і подивитися на них зі сторони.

Уникаючи зайвої сентиментальності, постановник пропонує на перший погляд звичайну життєву історію, актуальну завжди, і тоді, коли було написано п’єсу, і нині, коли її поставлено. Збираються по п’ятницях у старого Франтішека Абеля (І.Молошніков) його друзі, такі ж діди, але котрі живуть у будинку перестарілих — пані Конті (Є.Воробйова), Райнер (Г.Горшков), Хмелік (В.Крутюк). Збираються, аби підтримати одне в одному щось таке важливе, без чого неможливо існувати. І це щось відоме лише їм, які прожили життя. Незрозуміле й нецікаве воно онуку Абеля Павлу (А.Романій) і його нареченій Даші (О.Заворотько), для котрих важливі тільки їхні власні проблеми. Егоїзму й байдужості молодості, здатній спокійно запропонувати старості звільнити житлоплощу, протиставляється зворушливе ставлення старих одне до одного, прагнення полегшити тягар віку, бажання дарувати хоч іноді маленькі радощі. У спектаклі існує гармонійний акторський ансамбль. Динамізм гри молодих виконавців контрастує з внутрішнім психологізмом акторів старшого покоління. Атмосфера ностальгії за минулим розряджається добрим гумором і моментами тонкого нюансування настрою. Загалом, усе, як у житті, усім потрібно «звірити годинники», але в когось вони обов’язково відстають, у когось поспішають, а в когось і зовсім зупинилися. Кожній людині призначено виконати в житті своє соло, і спектакль «Соло для годинника з боєм» змушує глядача глибоко замислитися над побаченим. Напевно, не випадково режисер запропонував у спектаклі реалістичну манеру гри, він хотів максимально наблизити театральні події до реального життя. Таке рішення має більше шансів проникнути в душу глядача, торкнутися її потаємних струн. Фінал спектаклю трагічний, але печаль світла. Завжди стукіт серця відповідатиме ритму бою годинника. «Еще идут старинные часы»... І в театрі, і в житті. Так нехай у загальному театральному хорі соло донецького театру, як і раніше, добре лунатиме.