СОЛО ДЛЯ ОДНОГО АКТОРА З ГЛЯДАЧЕМ

Камерне, неголосне і задушевне театральне мономистецтво в найпрекраснішу пору року, коли в київському повітрі стоять пахощі квітучих абрикосових дерев, зібрало своїх шанувальників на міжнародному фестивалі моноспектаклів «Відлуння». Цей рік для фестивалю — ювілейний, він проводиться вп’яте. Вірними друзями його залишаються організації, що підтримують таке театральне свято в Києві: Швейцарська культурна програма — Україна, Фонд сприяння розвитку мистецтв, Росзарубіжцентр — представництво в Україні, театр «Колесо».

«Послухай...», «Санд, або Аврора свободи» проспіває свою «Лебедину пісню». По «Поверхах» трагічних пристрастей ширятиме «Ніжинський». Низькі, нашорошені звуки «Контрабаса» стривожать тужну «Маргариту». «Росінант» і «Ведмідь» гідно прикрасять галерею людських образів. «Трансатлантичний серфер» позмагається у швидкості з «Синім автомобілем». Задзижчать сюрреалістичні «Мухи», готуючись до перельоту в теплі краї. А ці «Невиліковні» актори нарешті розставлять усі «Крапки над і...» Але «О сьомій ранку світ ще в порядку» і мудрий «Співаючий Міхоелс» скаже фразу на всі часи: «Бережіть одне одного, люди!» Це своєрідний емоційний путівник по фестивальній програмі п’ятого «Відлуння». За п’ять днів фестивалю свої вистраждані монологи проголосили 17 акторів. Палітра звернень до драматургії — щонайширша, режисерські інтерпретації — найрізноманітніші, акторське самовираження на межі щирості. Простір фестивальної програми «Відлуння» дає можливість простежити якісь загальні тенденції мистецтва театру одного актора, зробити деякі статистичні висновки. Хоча об’єктивність таких спостережень, як і порівняльна характеристика будь-якого процесу творчості, досить відносні. Отже, мономистецтво — сфера творчості швидше чоловіча, ніж жіноча. Вік акторів — швидше солідний, аніж молодий. Очевидно, з віком актор нагромаджує той людський і творчий досвід, який «вихлюпується» у сповідальному монолозі. При цьому необхідно враховувати психофізичні дані. Не кожен актор, навіть з огляду на граничну відкритість професії, здатний залишитися сам на сам із глядачем. І останнє спостереження. Хоч би яким був зміст спектаклю, хоч би як були визначені його жанр і форма, основою всіх сценічних моновистав стає тема самітності, пошуку розуміння й кохання, катастрофічна нестача їх у нашому шаленому, шаленому світі.

У моноспектаклі актор-одинак — і головний герой, і другорядний персонаж, і численна масовка, і мовчазний статист. У півторагодинний спектакль потрібно вмістити цілий світ.

У буквальному сенсі слова, соло з оркестром зіграв словенський актор Зіях Соколович у спектаклі «Ведмідь» А.Чехова. Музиканти джаз-квартету «Лоліта» стали його партнерами. У квадраті світла в кумедному комбінезоні з кольоровою краваткою, що теліпається на шиї, босоніж з’являється актор, що грає Григорія Степановича. Він приїхав у маєток до Олени Павлівни. І хоча силкується виглядати таким собі грубим ведмедем, схожий більше на добродушного Вінні-Пуха. Несподіване вирішення життєвої ситуації як джазової імпровізації дає величезні можливості для засобів акторської виражальності. Незвична форма спілкування артиста з інструментами, які «розмовляють» і «коментують» події, дозволяє створити атмосферу невимушеної, гумористичної сценічної картинки. А ось героїні спектаклю «Мухи» Ользі у виконанні швейцарської акторки Одд Россель не до сміху. Обставини її існування настільки трагічні, що від убивчої самітності вона закохується... у муху. Посадивши муху в банку, Ольга повністю віддається своєму дивовижному почуттю. Але муха вмирає від браку повітря. У вигадливому почутті кохання, у здихаючій мусі — метафори самітності. Статика і зовнішній спокій у грі акторки контрастують із бурею внутрішніх переживань, і перед глядачем постає втілений розпач зі слабким проблиском надії. Адже Ольга чекає мух наступного року, і цього разу вона просто полетить разом із ними.

«О, ступайте, ступайте в театр, живіть і помріть у ньому, якщо можете!» Ці знамениті слова Бєлінського стали лейтмотивом моноспектаклю «Лебедина пісня» естонського актора В’ячеслава Рибникова. Матеріал чеховського оповідання якнайбільше підходить для того, щоб актор міг перевтілюватися в різні образи. Провінційний актор Свєтловідов, залишившись після бенефісу в театрі сам, уночі розповідає свою долю і програє ролі, які могли бути в його житті, — Гамлет, Сірано, Годунов, Король Лір... У своєму розпачливому одкровенні В.Рибников піднімається до трагічних висот. Однак у цьому трагізмі він залишає місце для надії, стверджуючи, що там, де мистецтво, — немає ні старості, ні самоти.

Чемпіоном за кількістю отриманих нагород став український спектакль «Синій автомобіль» у виконанні Олексія Вертинського. Він одержав приз за створення чоловічого образу, а І.Славинський — за режисуру. Щемлива історія письменника — у ній автор Ярослав Стельмах писав про себе — конкретна й узагальнююча. Актор прожив її з усією ревністю художника, який намагається прорватися крізь товщу всіх проблем до самого себе.

Прикрасою фестивальної програми став спектакль, поема-ораторія «Співаючий Міхоелс» у виконанні художнього керівника московського театру «У Никитских ворот», нар. арт. Росії Марка Розовського. Він став володарем Гран-прі фестивалю. Це повністю авторський спектакль. Крім акторського виконання, М.Розовський здійснив постановку, сценографію, написав вірші та музику. Унікальним записом голосу Соломона Міхоелса, віднайденим Розовським у приватній колекції в Америці, розпочався цей пронизливий монолог про час, про епоху, про долю людини і всього народу. За формою спектакль важко назвати драматичним, у ньому немає хитромудрих мізансцен і надуманих ходів. Актор — перед мікрофоном зі стосом аркушів паперу. Кожен прочитаний аркуш відкидається і, плавно кружляючи, опускається на сцену. Ніби відірваний листок календаря, перегорнута сторінка життя. У єврейських мелодіях — колорит і запальний гумор, тонка іронія і трагізм, що перехоплює горло. «Бути стійким примушують часи...» Гірка і щаслива доля Міхоелса. Вона стала символом буття всього багатостраждального народу. Про неї актор розповідає не прямо, а через події історії Країни Рад. Образ Короля Ліра, головної ролі Міхоелса, стає стрижнем, на який ніби нанизуються події епохи. Спектакль надзвичайно сильний за емоційним впливом, із завмиранням серця сприймаєш слова: «Нас залишилося тільки двоє, я і совість, будемо жити...» Голос актора, який підхоплює спів-молитву Міхоелса на початку спектаклю, — у фіналі розчиняється в цій мелодії, що проникає в серце. Тихо коливається полум’я свіч...

«Без шаленства, без мрії немає життя!» Ці слова промовляє знаменитий Росінант, кінь не менш знаменитого хитромудрого ідальго. Втім, ці слова цілком могли належати й Дон Кіхоту, адже в спектаклі «Росінант» Арам Оганесян грає і коня, і хазяїна, і Санчо Пансу, і Дульсінею. Підписатися під ними могли б усі актори, котрі взяли участь у Міжнародному фестивалі моноспектаклів «Відлуння». У цих винахідливих забавах для одинаків — море шаленства і мрій, море перевтілень та сподівань на нові ролі. Повернуся до путівника з програми, але вже з географічної точки зору. На фестивалі було представлене театральне мономистецтво України, Росії, Польщі, Естонії, Румунії, Німеччини, Вірменії, Швейцарії, Македонії, Латвії, Словенії. Актори цих країн — довге відлуння одне одного. Йому звучати й у серцях глядачів.