SOLE MIO

На презентації книжки спогадів про Соломію Павличко, що відбулася 5 червня в Києво-Могилянській академії, стався казус: прем’єр-міністр не помітив президента. Насправді глава держави на дійство не завітав, бо мав важливіші справи. А от Юрій Єхануров спочатку пройшов повз президента НаУКМА В’ячеслава Брюховецького і лиш за кілька секунд, помітивши його, виправився, пожартувавши зі своєї неуважності.

Державного мужа зрозуміти можна — те, що відбувалося в Могилянці, концентрувалося аж ніяк не навколо теревенів про коаліцію і балачок про чемпіонат світу з футболу. Забита вщент зала зібралася, аби згадати людину, що яскравим променем власної обізнаності, працездатності та смаку освітила сіруваті тони українських дев’яностих, згуртувавши навколо себе проєвропейську культурну еліту, і навіки залишилась в обіймах відведеного для якнайповноціннішої самореалізації десятиліття.

З того дня, як передчасно зупинилося серце Соломії Павличко, минуло понад шість років, але лише тепер видавництво її імені «Основи» спромоглося видати величезний за обсягом том спогадів. Кажуть, що випустити книжку хотіли вже давно, та на заваді цьому стояла незгуртованість і недисциплінованість українських інтелектуалів, що понад три роки силились наповнити білі аркуші майбутніх спогадів чорними літерами рядків.

Організаційна робота з упорядкування фоліанта, що її з любов’ю проконтролювала директор видавництва Валентина Кирилова, лишилася позаду, і на вітчизняний книжковий ринок прийшов новітній, незвичний за форматом продукт. Близько 60 авторів, розміщених у алфавітному порядку (серед них Віра Агєєва, Юрій Андрухович, В’ячеслав Брюховецький, Григорій Грабович, Іван Драч, Микола Жулинський, Оксана Забужко, Володимир Моренець, Віктор Неборак і багато-багато інших), згадують про таку дорогу для всіх Соломію — кожен зі своєї вікової, просторової та естетичної дзвіниці, інколи з недоречним нерозумінням, здебільшого — з неприхованим сумом і вдячністю. Також до книжки ввійшли матеріали до бібліографії, фото з сімейного альбому та цикл Дмитра Павличка «Вечірні молитви».

«Бувають такі люди — здатні перетворювати світ, як воду на вино, самим фактом своєї в ньому присутності. За життя вони завжди перебувають ніби в центрі потужного магнітного поля: до них тягнуться, як на світло, навіть випадкові зустрічні. І, може, тільки такі люди в остаточному підсумку й є правдивими рушіями культури. Соля була саме такою людиною», — розмірковує Оксана Забужко. А Юрій Шевчук, директор українського кіноклубу Колумбійського університету в Нью-Йорку, називає книжку спогадів про Соломію Павличко «інтелектуальним зрізом українського суспільства 90-х років».

Цілеспрямованість, наполегливість і щирість були тими рисами, за якими Соломію впізнавали. Трагічна смерть цієї енергійної людини 31 грудня 1999 року увігнала в розпач український культурний світ — літературознавців, письменників, релігійних та університетських діячів. Шоковані інтелектуали, що прийшли в один із перших днів нового 2000 року попрощатися з нею, не маючи змоги оговтатись, перешіптуючись, говорили тоді, що їхнє життя змінилося завдяки Соломії. Вона була самокритичною — ставила собі високі, підхмарні стандарти, а відтак мовчки, навіть не маючи потреби говорити про це вголос (бо всі й так знали), вимагала цього від численних людей, з якими товаришувала і просто спілкувалась.

«Я не безстрашна людина, а відсутність страху взагалі може бути синонімом дурості», — сказала Соломія у своєму останньому інтерв’ю за три дні до смерті, розповівши про побоювання за долю близьких людей. Вона мужньо долала свій страх, віддаючись цілковито роботі в ім’я введення української культури у світовий контекст, часто за рахунок власного відпочинку.

Розквіт Соломіїної особистості припав на дев’яності роки, коли після радянського офіціозу в коридорах Інституту літератури повіяло першими вітерцями вільного думання вголос. Чудово знаючи сучасну зарубіжну літературу, будучи донькою Дмитра Павличка та маючи бунтівну вдачу, Соломія впевнено боролася за ревізію вітчизняного літературознавства, догматизованого залізобетонними симулякрами соцреалізму. З її вуст звучали вимоги модернізувати суспільство, уникати подвійних стандартів у науці, коли про очевидні речі говорили пошепки, а на офіційних нарадах відбувалося пустопорожнє переливання в дусі керроллівського абсурдного чаювання Шаленого Зайця і Капелюшника.

Через дев’ять років після того, як було видано докторську дисертацію Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі», можна щиро дивуватись ефекту бомби, який спричинила ця робота в пострадянському українському середовищі. Нині, коли видавництва (щоправда, здебільшого по той бік державного кордону) тішать гурманів безліччю різних книжок, від самих назв яких волосся класиків шістдесятих стовбичачи ворушиться в повітрі, коли література розповзається Інтернетом, відшукуючи альтернативні способи комунікації з читачем, неймовірно дивним здається той резонуючий розголос із відтінком скандальності, що супроводжував дослідницькі спроби української новаторки. З книжки спогадів, зокрема, можна довідатися, що на захисті дисертації Соломію атакував невідомий хімік, обурений новітнім поглядом на стосунки Лесі Українки та Ольги Кобилянської, який аж ніяк не вкладався в дерев’яні совкові стереотипи про «дочку Прометея» та «буковинську орлицю». Надворі, до речі, був 1995 рік.

Літературознавство було одним з ключових для Соломії елементів наукового досвіду і життєвого пошуку, але в цієї людини часу вистачало на все. Уважність до проблем вітчизняної книжки, вміння побачити нішу, яку терміново треба заповнити, спонукали її заснувати жахливого 1992 року «Основи» — перше в державі видавництво, яке випускало україномовні переклади актуальної зарубіжної літератури та сучасних соціогуманітарних досліджень. Соломія часто перекладала сама, епатуючи новим, сміливо викликаючи на себе слиновиділення запліснявілої критики. Свого часу скавучання снобів від радянської літератури супроводжувало її переклад тексту «Коханця леді Чаттерлей» Д.Г. Ловренса, що позбавив українську мову шароварної цнотливості. А робота з дослідженням Григорія Грабовича «Поет як міфотворець» змусила старих шевченкознавців відчайдушно хапатися за серце.

Встигла Соломія долучитися і до впровадження феміністичного методу в український контекст. Саме з її легкої руки, як пригадує доктор філологічних наук Тамара Гундорова, в Інституті літератури 1990 року зародився перший феміністичний гурток критиків. Згодом гендерний аспект відігравав значущу роль у «Дискурсі модернізму». Соломіїні пошуки статевого рівноправ’я часто наражалися на нерозуміння з боку патріархальної частини культурного соціуму, а інколи — неаргументовані саркастичні репліки. Втім, найкращий аргумент на користь актуальності фемінізму по-українськи — діяльність Київського центру ґендерних студій та Київського інституту ґендерних досліджень, сама поява яких пов’язана з іменем Соломії Павличко.

Звісно, мозаїка спогадів про одну з провідних українських інтелектуалок кінця минулого століття набагато детальніша і динамічніша. У книжці можна натрапити на багато особистого — чого не побачиш в академічних текстах Соломії, яка, на жаль, так і не написала свого роману. Випадкова зустріч у Бориспільському аеропорті, страх перед частими подорожами літаком, останнє спілкування з телеглядачами, плідні посиденьки з фізиками, зустрічі у промерзлих приміщеннях, вогонь у очах, нестворений файл, червоний знак тривоги. Книжка читається як літературний твір про калейдоскопічне життя людини, яке було цікавішим за будь-яку літературу.