СОБОР ЗА ПАРКАНОМ

Про нього якось призабули. Начебто так само спрямовані в небо два його шпилі, начебто той самий псевдоготичний стиль, начебто все, як і раніш... Але щось пронеслося в повітрі про непорозуміння з парафією, якісь чутки про аварійний стан, кілька років поспіль практично були відсутні афіші на стендах — і нестійка увага слухачів переключилася на інші, розкрученіші зали. А тут іще паркан перед входом і риштовання навколо купола. Затяжний ремонт? Реставрація? Перебудова?

Утім, сьогодні попри все Національний будинок органної та камерної музики функціонує досить-таки активно. Регулярно відбуваються прем’єри монументальних вокально-симфонічних творів. Наприкінці минулого концертного сезону, приміром, уперше в його стінах пролунали «Іоанн Дамаскін» С.Танєєва і бахівські «Пристрасті за Іоанном». Поціновувачі органного мистецтва так само, як і десять, і двадцять років тому поспішають на зустріч із королем інструментів. А творчий склад будинку прагне максимально задовольнити запити шанувальників, проводячи тематичні цикли (до речі, концертом циклу «Шедеври органної музики» Валерія Балаховська відкрила нинішній сезон), запрошуючи солістів-органістів з інших міст України і навіть улаштувавши міжнародний фестиваль органної музики. Проте будинок має безліч проблем. Музичних, творчих, організаційних, фінансових...

Слухач

От хоч би проблема слухача. Сьогодні, попри те, що квитки до органного залу чи не найдешевші в Києві (практично на будь-який концерт можна потрапити всього за дві гривні, а ціна найдорожчих місць — п’ятнадцять гривень), публіки в залі небагато — переважно музиканти та їхні діти, студентство. Звісно ж, далася взнаки тривала відсутність інформації й реклами. Не можна скидати з рахунків і катастрофічне зменшення кількості учнів музичних шкіл (за статистикою раніше в музичній школі навчалося до 50% учнів загальноосвітніх шкіл, нині — близько 1%) — основний контингент потенційних слухачів. Адже специфіка камерної музики, крім іншого, в тім, що вона за своєю суттю елітарна, вимагає певної бази спеціальних знань і досить-таки солідного досвіду сприймання академічної музики. Та й повальна мода на орган (підтримувана в радянський час певною опозиційністю органно-духовній музиці стосовно всієї тоталітарно-атеїстичної культури) поменшала. Усе це і спричинило відплив слухачів...

Але будинок бореться за свою аудиторію — і підтримуючи соціально прийнятний рівень цін на квитки, і формуючи програми, здатні задовольнити найрізноманітніші смаки, і, нарешті, цілеспрямовано та скрупульозно працюючи в ім’я завтрашнього дня — виховуючи свого слухача, формуючи його потреби й запити. У цьому сезоні, приміром, органістка Ольга Дмитренко ініціювала організацію денних суботніх концертів саме для школярів, учнів, студентів, тобто для тих, хто завтра становитиме основу слухацької аудиторії.

Ноти

Інший щоденний головний біль музикантів органного будинку — нотний матеріал. Скажімо, прем’єру меси Шуберта в минулому сезоні було продириговано за клавіром, а не за партитурою! «Увесь час і нам, і слухачам хочеться нових програм, — каже художній керівник будинку Тетяна Стахурська. — Але, на жаль, часто нездоланна перешкода, яка постає практично перед усіма колективами й артистами будинку — це банальна відсутність нот. Купувати їх ніде. Тому дістаємо яким завгодно шляхом — переписуємо, перезнімаємо, робимо ксерокопії, вимінюємо, намагаємося навіть орендувати, що також не завжди просто, бо створює конкуренцію, якої багато хто боїться. Хоче, наприклад, Ансамбль класичної музики імені Б.Лятошинського зробити серію прем’єр Верді, Шютца, Моцарта, Баха. Плани великі, розраховані не на один сезон, але вже найближча прем’єра мі-бемоль мажорної меси Шуберта ускладнена відсутністю партитури. І це стосується не лише Ансамблю класичної музики, це стосується всіх наших артистів».

У будинку, звісно ж, є невелика нотна бібліотека. У ній трохи вокальних нот, зібраних колись засновником української органної школи і будинку Арсенієм Котляревським. Віктор Михайлович Іконник створив вельми задовільний фонд — в основному, музики епохи бароко. Але цього катастрофічно мало для регулярного оновлення репертуару! До речі, ноти знаменитої бахівської колекції, повернуті Німеччині, так і не були озвучені в Україні. Кому б це зробити, як не будинку органної та камерної музики? Адже в його складі — хор і оркестр Ансамблю класичної музики імені Лятошинського, солісти-органісти, клавесиністи, співаки… «Ми неодноразово пропонували свої послуги, — розповідає Т.Стахурська, — а вони унікальні — адже в нас є всі можливості для якісного виконання саме барокової музики. Але нас до цієї колекції, не знаю з яких міркувань, не допустили. У нас була ідея зробити великий цикл концертів, аби озвучити бахівську колекцію. Але постійно чули відмовку за відмовкою — тож змушені були від цієї ідеї відмовитися».

А шкода! Адже, якби копії бахівської бібліотеки передали будинку — одночасно вирішилося б кілька важливих завдань: і потужна творча організація одержала б такий необхідний для неї нотний матеріал, і концертне життя Києва збагатилося б новими бароковими фарбами...

Церква

Сьогодні споруда Національного будинку органної та камерної музики — водночас концертний майданчик і діюча парафія. І хоча два принципово різні культурні інститути — світський і духовний — живуть мирно, йдучи на взаємні поступки і компроміси, не заважаючи одне одному, потенційна зона напруги в такому співіснуванні все-таки є. Справді, хіба не правомірне бажання парафії забезпечити постійний — протягом усього дня — доступ віруючих до храму? З іншого боку, у концертної організації власний робочий графік, не лише вечірні концерти, а й напружені денні репетиції, які не припускають присутності сторонніх.

Зал

Будинок — не лише творчий організм із власними колективами, чия стратегічна мета — виконання переважно західноєвропейської музики епохи бароко. До речі, акустичні властивості приміщення щонайкраще підходять саме для цієї музики, що привнесла в європейську культуру просторовий глибинний вимір. Будинок — це й гостинний концертний майданчик, відкритий для різної за жанром і стилем камерної музики. Міцні зв’язки має будинок з ансамблем солістів «Київська камерата». Останній регулярно виступає в його стінах (зазначу, концерт «Камерати» з концептуальною програмою з творів В.Губаренка, І.Щербакова, В.Загорцева, В.Сільвестрова, Є.Станковича й О.Ківи, мабуть, найпомітніша подія нинішнього Фесту). До 60-річчя трагедії Бабиного Яру відбудеться благодійний концерт-реквієм пам’яті жертв насильства, у якому візьмуть участь Лариса Кадирова, А.Паламаренко, квартет ім. Лисенка, а також відомі українські поети. Таких програм і виступів у активі будинку чимало.

Якщо концерти вітчизняних, точніше, столичних колективів досить регулярні, то систематичні гастролі знаних зарубіжних виконавців для будинку — нездійсненна (передусім, фінансово) мрія. Як не згадати переаншлаг на концерті хору Вестмінстерського абатства років шість тому! Але це — в минулому, а нині без державної підтримки такі акції виглядають утопічно. На превеликий жаль. Адже можливості цього залу — унікальні.

* * *

Капітальний ремонт, підготовка проектної документації, фінансування гастрольної діяльності, пошук нових голосів і творів, плани реконструкції органа — все це ознаки складного, сповненого протиріч і напруги, життя Національного будинку органної та камерної музики, сьогодні — собору за парканом. Переконаний, за парканом тимчасовим.