«СЛЫХАЛИ ЛЬ ВЫ?»

Романсовий спів — особливе мистецтво. Одного бельканто — оперного прекрасноспіву — тут не досить, а може, й зовсім не потрібно. І річ не в тім, що виконання романсу — спів поганий. Це просто інше мистецтво, що може бути хорошим чи поганим, та воно — інше. Чимало якостей, що прикрашають оперний чи камерний спів, згубні для побутового романсу (міського, «міщанського», масового, циганського тощо, що у відомому сенсі те саме). І навпаки: те, що прикрашає виконання романсу, що, суворо кажучи, становить його естетичну специфіку, може безнадійно погубити оперний чи камерний спів. Зовсім не всі майстри цього співу можуть бути хорошими виконавцями міського романсу.

Це чітко проявилося в концерті, що відбувся п’ять років тому в престижному московському залі «Росія» і був присвячений двохсотліттю російського романсу (дата, звичайно, абсолютно умовна) та презентації київського видання книжки «Російський романс на рубежі століть», до якої автор цих рядків найбезпосереднішим чином був причетний.

Серед учасників концерту було чимало прославлених виконавців. Одних лише народних артистів — 10 співаків і співачок. Та справжній успіх випав зовсім не відомій слухачам співачці з Одеси. Без титулів і звань, без нагадування музичної установи, де вона має честь служити мистецтву, чи консерваторії, яку вона закінчила. Саме їй того вечора аплодували, а після концерту зробила комплімент знаменита Ізабелла Юр’єва...

Все дуже просто: Лариса Тимофіївна Козлова — природжена виконавиця романсів (та інших близьких до романсу пісенних жанрів). Вона та романс створені один для одного. В її виконанні він знаходить своє справжнє, органічне втілення. І слова «Лариса Козлова, закрійниця з Одеси», якими її представили публіці, звучали для мене майже як «Федір Шаляпін, вантажник із Нижнього Новгорода».

Вона має великий, сильний та гнучкий голос гарного тембру, з циганською «матовістю» і циганською дзвінкістю, детально розробленим фразуванням і ще чимось таким, що важко визначити, але, безсумнівно, романсовим. Душею і серцем, чи що? Вона створює сценічний образ, з відтінком легкої старомодності, елегантний та шляхетний, що так добре узгоджується з ностальгічною природою романсу.

Коли на всіх каналах на слухача обрушуються музичні замінники, все достоїнство яких вимірюється інколи лише децибелами; коли безглузді психоделічні ритми витискують мелодичні смисли; коли розкручені шептуни та крикуни, що співають не стільки голосом, скільки стегнами та іншими виступаючими частинами, виходять у «зірки естради», Лариса Козлова, усупереч моді, пропонує свої романси та пісні добрих російської та української традицій, повертаючи слухачів до справжніх людських цінностей.

«Спляши, цыганка, жизнь мою!» — просив Олександр Блок. І циганка, не сумнівайтеся, її станцює. А Лариса Козлова проспіває — словами та мелодією романсу, густим і проникливим голосом, своїм трепетним серцем справжнього художника. Переконатися в цьому могли відвідувачі засідань Клубу любителів романсу при Київському міському Будинку вчителя, що тричі за останні роки брав на себе організацію сольних програм Лариси Козлової. Востаннє її концерт із великим успіхом пройшов у Камінному залі музею «Київська фортеця» наприкінці лютого 2004 року. Лариса Тимофіївна, яка стала торік лауреатом Українського конкурсу виконавців сучасного українського романсу, показала нову програму, а також продемонструвала київським шанувальникам нові голосові можливості: за останні два роки її діапазон збільшився на октаву, і нині разом із чудовими «низами» вражають і «верхи».

Чи варто сумувати, що «годы уходят, все лучшие годы», а в неї немає артистичних титулів і регалій? Що її виходи до слухачів важкі, а мікрофони радіо- і телестудій зовсім недоступні? Можливо... Та ще прикріше, що ви її не чули.

Здається, додатковий шанс усе-таки є: за підтримки тижневика «Дзеркало тижня» готується до випуску перший аудіоальбом Лариси Козлової, назву якому дав її улюблений романс — «Изумруд». Залишається сподіватися, що її смарагдам, «как драгоценным винам, настанет свой черед!» Встигнути б дочекатися!