Слово «в законі»

Спробуйте відповісти на запитання: де дорослій людині в Україні можна вивчити державну мову? Бодай у столиці, не кажучи вже про Схід і Південь країни… На світанку нашої незалежності, ще в 1989 році, коли було ухвалено закон про мови і українська мова стала державною, почали відкриватися курси української мови при багатьох установах та організаціях. У 1991 році в Києві діяли державні курси української мови «Говоримо українською». Без відриву від роботи навчали міністерських чиновників. Друга «хвиля» українізації — 1995—1996 роки, коли мером столиці був Олександр Омельченко: тоді діяли курси української мови при Київській міській державній адміністрації, сумлінним випускникам навіть вручали посвідчення…

Якось поступово інтерес держави до знання її громадянами рідної мови зійшов нанівець. І, мабуть, «маленький українець» цього не помітив, як і факту будь-якої участі держави у своєму житті…

Тепер створення курсів української мови — приватна справа. Переважно це курси для невеличких груп, часто під грифом «українська мова як іноземна», тривалістю від двох тижнів до шести місяців і вартістю від 70 до 200 гривень за академічну годину. Близько п’яти років безплатні курси української мови існують при Всеукраїнському товаристві «Просвіта» імені Тараса Шевченка, проте на сьогодні на них записалося тільки двоє киян, набереться осіб із п’ятнадцять — тоді й почнуться заняття…

Певна річ, групами по вісім-п’ятнадцять осіб не охопити всіх тих, хто не знає державної мови (та й чи хоче знати? Адже сьогодні в Україні в більшості ситуацій можна обійтися російською). Серед підручників української мови не передбачено самовчителів для дорослих. Хотілося б, щоб на слуху в українців був навчальний сайт з української мови, — із звуковими вправами, ігровими ситуаціями, електронними словниками… Такого сайта для цілісного сприйняття мови ми поки що не маємо. Ті, що є, скоріше однобічні, ніж усеосяжні: на одних розміщено електронні підручники, на інших — словники, ще на інших — вправи з фонетики, а десь — пропонуються перекладацькі послуги. Є навіть вебсайт учительки української мови з Австралії… Проте все це в цілісну систему не вкладається. Привернув увагу дитячий український портал «Соняшник», де викладено вірші, веселі історії, лічилки. Але замість порадіти, що ось нарешті знайдеш чимало якщо вже не вічного, то розумного і доброго, із прикрістю читаєш під картинкою: «Це медвежа звуть Сніжок». А поруч — віршик: «Під будинком є печера, у печері є вечеря: три тарілки, ложка, пляшка, а на пляшці — синя пташка»(?!).

Курси чи репетитор?

Коли осягаєш глибину проблеми з поширенням на наших забур’янених теренах рідної мови, починаєш шукати фахівців, які могли б зарадити справі. (Звичайно, можна довго розводитися на тему, чому взагалі на дев’ятнадцятому році незалежності багато людей не знають мови, і в чому причина — в їхній власній світоглядній меншовартості чи в позиції держави, та хіба від цього справа зрушиться...)

Цікаво, наприклад, що в нас існує загальноосвітня державна Міжнародна українська школа для українських школярів, які проживають за кордоном. Її було створено при Міністерстві освіти і науки України розпорядженням Кабміну від 7 березня 2007 року. Тут практикується дистанційне навчання через Інтернет, у її арсеналі — і електронна бібліотека, і скайп, і диктанти. Дитина з діаспори після закінчення цієї школи може отримати всі потрібні документи і вступити до вишу вже в Україні. Справа цікава, до того ж школа державна.

А чи могло б Міністерство освіти і науки створити при собі структуру, яка так само навчала б і дорослих? У прес-центрі відповіли, що працюють лише курси підвищення кваліфікації для вчителів при Інституті післядипломної освіти. Ще при міністерстві є НДІ українознавства. Поцікавимося, як його фахівці ставляться до навчання української мови дорослих?

— У 1995 році я викладала на курсах української мови, які діяли при Київській міськдержадміністрації. Моїм «контингентом» були працівники культури: музичні працівники, телеоператори, — розповідає Світлана Єрмоленко, член-кореспондент НАНУ, провідний науковий працівник НДІ українознавства, завідувач відділу стилістики і культури мови Інституту української мови НАНУ. — На жаль, сьогодні такої практики в нас немає. В Росії існує велика державна програма з вивчення російської мови, є інтернет-ресурс «Грамота.Ру». Я завжди мріяла про довідкову службу з української граматики та стилістики в Інтернеті. Це правда, що інтернет-простір в нас іще не освоєний.

Знаю, що деякі працівники Верховної Ради наймають репетиторів. У нашій державі немає соціального запиту на знання державної мови, а в інших країнах без мовної компетентності просто не приймуть на роботу. Нещодавно я була в Дніпропетровську — там при університеті створено Центр української мови, діють і курси.

Наша держава сьогодні повинна подбати насамперед про видавництва, у нас уже забуто про авторитет академічних видавництв. Я є редактором наукової збірки «Культура слова», яку видає Інститут української мови НАНУ з 1967 року. На сьогодні її тираж упав до 100—200 примірників. Проблема і в тому, що ми не даємо цікавої інформації українською мовою — більшість газет переважно двомовні або російськомовні.

Русифікації сприяють і іноземні дипломати — прибувши до країни, вони спочатку виявляють бажання вивчити українську мову, а потім чомусь навертаються до російської…

Я покладаю надію на юних — наша мова повинна зберігатися в дитсадках і школах. До речі, цікаво, що українська мова молодих журналістів з-за кордону вже не відрізняється від нашої, «материкової», — зауважує науковець.

А як би поставилися до навчання мови дорослих в Академії педагогічних наук? «Ми навчаємо тільки дітей», — відповідає завідувач лабораторії навчання української мови Інституту педагогіки АПН Галина Шелехова.

А про те, як вчать українську мову студенти вишів, розповідає професор кафедри мови та стилістики Інституту журналістики КНУ Олександр Пономарів:

— Навчання в нас підпорядковано Болонському процесу, але до нього потрібно підходити творчо. Натомість ми намагаємося вмістити наші теми в удвічі меншу кількість годин. Навчання мови дорослих — дуже потрібна справа. Потрібні і курси, і навчальний сайт — чим більше форм вивчення мови, тим краще. Сьогодні, на мій погляд, треба активно навчати мови можновладців. Для цього є курси при деяких організаціях, але це радше за бажанням, ніж з необхідності.

— Я викладаю в секретаріаті Кабінету міністрів на курсах українського ділового мовлення, — розповідає кандидат педагогічних наук, доцент кафедри української мови та методики навчання Київського міського педагогічного університету імені Б.Грінченка Наталія Дика. — Навчання на них триває півроку. Ті, хто хоче мати репетитора, можуть легко знайти його в Інтернеті. Для молодих людей, які збираються вступати до вищого навчального закладу, при нашому університеті є підготовчі курси, де можна ґрунтовно опанувати мову (тривалість навчання від трьох до шести місяців).

Як бачимо, вивчення мови в нас — здебільшого особиста справа громадянина, оскільки держава тут нічим зарадити не може. Розповідає доцент кафедри сучасної української мови Інституту філології Київського національного університету імені Т.Шевченка Вікторія Коломийцева:

— Серед дорослих чималий відсоток тих, хто не вивчав мови в школі, був від неї звільнений. А тепер навіть наша економіка залежить від патріотизму, коли людина намагається і виробляти, і споживати українське. Дорослі люди вже мають певну освіту, досвід, а отже, по-перше, повинні шукати мовне середовище, українських співрозмовників, по-друге — читати українські книжки, а по-третє — звертатися до репетитора. Колись у мене був учень, який працював у Міністерстві оборони. Йому вистачило десяти занять, щоб досить добре опанувати мову. Хочу сказати, що українські філологи настільки доброзичливі, що просять за свої послуги зовсім недорого. Я залюбки прочитала б на громадських засадах курс лекцій з мови у Верховній Раді, але звідти до нас не звертаються…

Дещо про мовні норми

Фахівці Інституту української мови НАНУ в міру можливостей намагаються бути корисними справі українізації нашої країни. На початку 90-х років вони викладали на курсах, організованих товариством «Знання». Декого з них запрошували до Міністерства енергетики, Міністерства праці перекласти українською мовою офіційні папери. Нині в Будинку вчених на громадських засадах провадяться зустрічі під назвою «Світлиця елітарного мовлення», де збирається поважного віку аудиторія з працівників Академії наук і викладачів вишів.

Проте було б дивно, якби той-таки сучасний навчальний сайт з української мови створили академічні вчені та ще й з бюджетної установи. Вони скоріше долучилися б до розроблення вправ з мови, оскільки багато з них є авторами підручників і словників.

— Як на мене, організацію сайтів і курсів повинна взяти на себе держава. У столиці — Київська міська державна адміністрація, в чиєму бюджеті є стаття на культурні потреби: адже йдеться про залучення фахівців —від лінгвістів до програмістів. На такому сайті можна було б, розмістивши анкету, вивчити попит на навчання, — розмірковує заступник директора з наукових питань Інституту української мови НАНУ Ірина Гнатюк.— До речі, ми приймаємо дуже багато телефонних дзвінків до відділів термінології, ономастики, культури мови; надаємо велику кількість консультацій, провадимо лінгвістичні експертизи. Проте політики до нас не звертаються, очевидно, обходяться власними силами, — не секрет, що Віктора Януковича української мови навчила Ганна Герман.

Для багатьох людей, чия українська мова «кульгає», у пригоді став би, наприклад, перегляд телевізійних новин. Проте мовлення телеведучих видається далеким від словникових норм.

До речі, за часів русифікації виходило дуже багато книжок українською мовою, але з усного мовлення вона витіснялася. А сьогодні люди активно намагаються розмовляти, а там, де є живе слово, — є пошук, словотворення. Аби тільки воно не було штучним. Класичний випадок: слово «мрія» вигадав Михайло Старицький, пишучи листа до Олени Пчілки. Тоді було слово «мріти», що означало «бовваніти», «виднітись удалечині».

Цікаво, що в новинах на СТБ, — каже пані Гнатюк, — послуговуються правописом 1928 року, це мовний експеримент. До цього правопису їх, напевно, навернули наукові праці нашого співробітника, відомого історика мови, члена-кореспондента Академії наук Василя Німчука. Хоча, звичайно, у словниках ні «Европи», ні «етеру» немає.

Правопис 1928 року «законсервували» у своїй мові американські й канадські українці, які народилися вже на чужині. Цей правопис, хоч і проіснував недовго, відомий тим, що ним користувалися в період активної українізації. Його затвердив тодішній нарком освіти України Микола Скрипник. Це був компромісний правопис, оскільки враховував традиції Східної України і західноукраїнську літературну традицію. Це мало відіграти консолідуючу роль, бо Україна тоді ще була розділена. У 1933 році цей правопис уже заборонили, а вчені й культурні діячі, які емігрували, прихопивши з собою «скрипниківські» словники, «законсервували» тодішню мову. В Україні ж у 1933 році з правопису максимально вилучили все питомо українське, акцент було зроблено на спільних рисах української і російської мов. Значним кроком уперед було прийняття в 1946 році нового правопису — в ньому брали участь Максим Рильський і Павло Тичина. Наступна видання правопису — 1960 рік.

Сьогодні кажуть, що в нас немає правопису. Я із цим не погоджуюсь, — продовжує науковець. — Новий правопис 1990 року творився в час, коли в суспільстві відбувалися великі зміни, до культурної скарбниці поверталися твори реабілітованих класиків української літератури. Згадали й про старий правопис. До нас оберемками надходили листи від учителів і культурних діячів з усієї України з пропозиціями щодо внормування літературної мови. Ще було четверте видання правопису 1994 року, а останнє видання вийшло в 2007 році.

До речі, і досі в Україні не затверджено Правописної комісії, яка має існувати при Кабінеті міністрів. Таку комісію ніколи не очолює лінгвіст, а завжди — віце-прем’єр з гуманітарних питань. Це питання політичне. А тим часом ми в інституті створили Погоджувальну комісію з питань правопису, видаємо словники.

Є мова — є держава

Підняття престижу української мови у нас, так повелося, завжди було справою громадськості.

— Торік ми відзначили 140-річчя Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Як відомо, національний поступ почався з видатних діячів культури — Івана Франка, Олени Пчілки, Лесі Українки, Миколи Лисенка. І досі українці гуртуються навколо слова, — розповідає заступник голови товариства Микола Нестерчук. — І наше завдання сьогодні — утвердити і зберегти українську мову як державну. Цікаво, що молодь почувається сьогодні повноправними громадянами України. Ми маємо в областях 17 газет, свої осередки в різних районах країни. Тому в кожній області товариство завжди допоможе знайти вчителів для курсів української мови: якщо вже створювати такі курси, то по всій Україні. Ми готові звертатися до головних управлінь освіти і науки на місцях, проводити вечірні заняття в школах. Тільки треба, щоб держава допомогла: на рік нам виділяється три мільйони гривень, але цього замало. Адже видаємо книжки, випускаємо фільми, компакт-диски.

Пригадую, з яким піднесенням починався масовий рух за відродження української мови в 1989 році. Осередки Товариства української мови створювалися повсюди — у школах, університетах, на виробництві. Від ТУМу до Верховної Ради прийшло дуже багато депутатів, майже вся «Народна Рада». Навколо рідного слова об’єдналося понад півмільйона громадян.

Щоправда, сьогодні ми відчуваємо певний спад… Для розвою української мови потрібна політична воля, щоб вивчення мови стало обов’язковим для кожного громадянина — в кожній організації, установі, для чиновників районних, міських, обласних адміністрацій.

На початку 1990-х «Просвіта» вела курси української мови. Останні п’ять років вони теж є, але не працюють — охочих не набирається. Це двомісячні курси, розраховані на сімдесят годин, із практичними заняттями, вправами з мови. Викладач курсів — Ірина Гопанчук з Київського міжнародного університету свого часу вела заняття і у Верховній Раді, і в Конституційному суді. Що ж до навчального сайта з української мови, то його можна було б створити і при нашому товаристві — потрібні тільки кошти та організатор. Можна — і при Міністерстві освіти і науки.

Цікаво, що обов’язкове вивчення української мови для наших громадян було передбачено ще в 1997 році в давно припалій пилом постанові Кабінету міністрів «Про затвердження Комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови». До речі, підписав її нібито російськомовний прем’єр Валерій Пустовойтенко. Але як актуально сьогодні звучать її невиконані положення: «Використання української мови в усіх сферах суспільного життя не відповідає частці українців у загальній чисельності населення»; «необхідно вдосконалювати систему перепідготовки спеціалістів — представників національних меншин з метою поліпшення їхніх знань з української мови»; «треба проводити соціолінгвістичні та психолінгвістичні дослідження мовної поведінки різних груп населення України в усіх її регіонах». На 1997—1998 роки було заплановано розробити програми тестування з української мови, зокрема й для іммігрантів, які бажають отримати громадянство України. Покладалося це на Міністерство освіти, Національну академію наук, Держкомнацміграції, Міністерство юстиції, товариства «Просвіта» і «Знання». На період 1997—2002 рр. передбачалося організувати вивчення української мови для державних службовців, керівного складу військовослужбовців, працівників ЗМІ, редакцій і видавництв, підприємців та працівників сфери обслуговування, працівників банківсько-кредитної сфери, працівників науково-виробничих та науково-дослідних організацій, інженерно-технічних працівників, працівників національно-культурних товариств. Важко не піддатися ностальгії за несправдженими надіями, та чи мало законів і постанов у нас не виконується!

— У нас досі проблеми з мовним середовищем для українців! — наголошує народний депутат України, голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Павло Мовчан. — Схід і Південь України поспіль російськомовні. Волинь не приймає Першого національного каналу телебачення, натомість дивиться білоруські телеканали. Я два роки не можу пробити у Верховній Раді закон про статус української мови як державної. Державна мова повинна бути обов’язковою для всіх установ, потрібно встановити відповідальність за її нехтування. Наші видавництва неконкурентоспроможні, російська книжка дешевша за українську, хоча мала б обкладатися більшим податком. Наші ринки не захищені перед іноземною продукцією, а у Франції Академія словесності регулює ці питання, завдяки чому вестернізацію культури зупинено буквально на кордонах країни.

Українська книжка — джерело знань чи… смутку?

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» відоме в Україні вже сімнадцять років. Вишукана українська мова, знані і нові автори, цікаві переклади, чудова поліграфія — усе це привертає увагу до його продукції. А вивчати ж мову можна і за книжками — дарма що вони переважно дитячі.

— Зараз ми працюємо над нашою дорослою серією, — розповідає директор видавництва Іван Малкович. — Бо вже виросло покоління, яке виховувалося на наших абетках, тепер це вже студенти. На зустрічах, в електронних листах вони наполягали, щоб ми почали випускати й дорослі книжки. Повідомляю: наприкінці року в нас виходить роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшего».

— Ви першими видали сім томів «Гаррі Поттера» — це теж редакційна політика?

—Якщо можливість бути першими збігається з високою якістю перекладу, я тільки радий цьому.

— Нещодавно вийшло нове видання книжки Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки». Мабуть, це книжка і вашого дитинства?

— Вона виходила на початку
1970-х років, тоді мені було років десять. З великою приємністю можу сказати, що сьогодні загальний річний наклад «Тореадорів» більший, ніж у першого тому «Гаррі Поттера».

— Чому, на вашу думку, в Україні є дорослі люди, які не знають української мови?

— У нас катастрофічно низький поріг національної гідності. До того ж зруйновано авторитет людей, які справді мають цю гідність, недостатньо про них говорять, як про ту ж таки Ліну Костенко. Власне, про ідеологію і цінності повинні говорити люди, які зробили за життя щось вартісне, а не тільки любителі поговорити. І дуже сумно, коли журналісти стають заручниками дешевих антиукраїнських політиків, тоді вони мало чим від них відрізняються.

У нас вистачає провокаторів, а справді національної гідності — ні. Я був у журі кінофестивалю «Молодість» — і набрався там сорому. Демонстрували російською мовою три фільми нібито українських режисерів. Наша ситуація поясненню не підлягає… Болгари, грузини, серби зняли кіно своїми мовами — і там не йдеться про те, що ці фільми можуть «не піти» у прокаті і не зібрати грошей. Голова журі Тоні Гатліф, знаний французький режисер, знімає свої фільми ромською мовою, а тоді їх дублюють французькою. Це нормальні люди, не уражені бацилою національної негідності. Самим законодавством, навіть яке працює, в царині мови нічого не досягнеш. Треба, щоб в Україні був відповідний клімат. Адже в 1990 році понад 90% наших людей проголосували за незалежність країни.

Але... нинішнього року проект «Книга на державне замовлення» передбачає лише вісімдесят назв книжок — до того ж не тільки україномовних, а й видань мовами національних меншин.

— На сьогодні держава не володіє інформацією про те, скільки і де в Україні купується та продається книжок вітчизняних видавництв, і чи продається взагалі, — розповідає президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін. — Книжковий бізнес в Україні просто жебрацький порівняно з іншими європейськими країнами. Якщо взяти російські видавництва, які посідають перші десять місць у рейтингу продажів, то кожне з них має більші сумарні обігові кошти, ніж усі українські видавництва разом протягом цілого року. Українська видавнича справа так і не стала культурною індустрією. Бо 1,2 книжки на душу населення не є ознакою розвою видавничої галузі як такої. А в Європі аналогічні показники становлять від чотирьох до семи книжок.

Україномовна книжка перебуває сьогодні в дуже непростому становищі. Якщо абстрагуватися від так званих «державних замовлень» (шкільні підручники на замовлення Міністерства освіти і науки), відмежувати книжки, які видаються за програмою «Українська книга», то залишиться тільки так звана «ринкова книга», яка аж ніяк не переважає над російськомовними виданнями. За даними Книжкової палати, на сьогодні видано 11 805 назв україномовних книжок сумарним накладом 20?844?000 і 4 575 назв російськомовних видань загальним накладом 14?914 000. Ці цифри демонструють, що середній наклад україномовних видань — у межах 1700 примірників, а російськомовних — понад три тисячі на одну назву. Виходить, що російськомовна книжка удвічі доступніша за україномовну. До того ж на кожні дві українські книжки припадає вісім російських — тобто власне українські книжки на нашому ринку становлять лише 20%!

Нам потрібно вирішувати питання кредитування галузі. Банки ніколи не беруть книжку в заставу і не дають під неї гроші. Але ж книжка — національний продукт! За вісімнадцять років держава дуже мало давала коштів на поповнення фондів бібліотек. А цього року бібліотеки національного рівня не мають навіть передплати на газети. Найсумніше, що на рівні лідерів держави це сприймається майже як норма. Хоча світова практика засвідчує: не менш як 30% книжок, які видаються в країні, мають викуповуватися бібліотеками. У США ця цифра сягає 40%. Наш читач не знайде в бібліотеках книжок середини дев’яностих—початку двотисячних років, адже середні наклади нині не досягають і тисячі примірників. Виходить, що, обмежуючи фінансування бібліотечних фондів, держава вирізає з нашої історії цілі часові відрізки… Вже в 2020 році про наше сьогодення буде нічого згадати…

Нації відроджують інтелектуали

Сумно, але це вже українська традиція — ми утверджуємо нашу гідність ніби за «синусоїдою»: за підйомом — спад, а замість громадського контролю за власними правами — розмиті обрії національної меншовартості. На дев’ятнадцятому році незалежності багато українців не знають рідної мови. А наших інтелектуалів, які могли б активно посприяти відродженню українства, до реальної влади не допускають, а отже, вони не мають впливу на реальне життя.

А в сусідній Чехії результатом саме національної самоідентифікації народу стала незалежність і гідна якість життя. Про історію відродження країни розповідає Надзвичайний і Повноважний Посол Чеської Республіки в Україні Ярослав Башта.

— Відродження чеської мови та національної культури — це довга історія, їй майже двісті років. Розпочалася вона близько 1790 року. Тоді в Австрійській державі відбулися зміни — це був час раціоналізму, правив Йозеф Другий, який провів багато корисних реформ, — наприклад, скасував кріпосне право. Але з нього почалося й онімечення: для офіційного спілкування використовувалася тільки німецька мова. Упродовж однієї генерації в чеському суспільстві виник рух інтелектуалів, які поставили собі за мету відродження чеської нації, і почали вони з чеської мови.

Коли я спостерігаю за тим, що відбувається в сучасному світі, бачу, що деякі історичні висновки актуальні й сьогодні. Це відзначено й у мемуарах одного з наших перших видатних політиків ХІХ століття Франтішека Палацького. Він розповідає, що чеські інтелектуали зібралися разом для відродження нації ще в 1820 році, — і це вже була ідея романтизму, яка стала дуже успішним експериментом. Перша генерація інтелектуалів відродила чеську мову. Зауважу, що вже в середні віки чеською мовою було перекладено Біблію. Дуже довго чеська мова використовувалася на величезних територіях, де була не тільки нинішня Чехія, а й Словаччина, Польща і Литва. У ХV—ХVІ століттях вона використовувалася передусім як дипломатична мова. Ще до середини ХVІІІ століття на території тодішнього Чеського королівства, наприклад у Сілезії і в Польщі, всі документи і книжки писалися чеською мовою.

Після того як у Тридцятирічній війні, після 1648 року, ми втратили незалежність, упродовж двохсот років чеською мовою користувалося переважно сільське населення. Чехи не могли із цим змиритися. Наші інтелектуали заходилися створювати чеську граматику, словники. Викорінюючи німецькі слова, запозичували слова з польської та балканських мов.

Друга генерація перетворювачів у 1848 році втілила намір досягти в межах Австрійської монархії певних можливостей у політиці та економіці. Ці люди заклали основи чеської індустрії. До 90-х років ХІХ століття в Чехії було 70% промисловості тодішньої Австро-Угорщини.

Третя генерація інтелектуалів після Першої світової війни заснувала вже незалежну Чехословаччину.

Чехословаччина, звільнена в 1918 році від німецького та австро-угорського впливу, успадкувала дух національного відродження. Крім південних слов’ян (наприклад хорватів на півдні Моравії), у нашій країні були представлені всі нації колишньої Австро-Угорщини: чехи, словаки, німці, угорці, поляки, русини, євреї. У нас була демократична держава, але державною мовою стала одна — чеська. А словацька мова вважалася діалектом чеської. Люди, які жили на півдні Словаччини та Угорщини, а також у горах на кордоні Чехії та Моравії, чиєю рідною мовою була німецька, могли вільно нею спілкуватися, але за однієї умови: хочеш бути на державній службі — мусиш знати чеську. Власне, заснування Чехословаччини відбулося мирним шляхом, за винятком прикордонних провінцій, які були німецькомовними, проголошували себе незалежними і хотіли приєднатися до Австрії. Тут довелося чехословацькій армії...

Ще раз нам довелося воювати за свою незалежність на власній території, коли Угорська Радянська Республіка почала зазіхати на південь та схід Словаччини, — в тій війні ми втратили близько п’яти тисяч солдатів.

У 1938—1939 роках Чехословаччину зруйнувала гітлерівська Німеччина — фюреру видалися загрозливими наша національна свідомість і патріотизм. На той час ми належали до найрозвинутіших країн світу.

Четверта генерація інтелектуалів після Другої світової війни зробила Чехословаччину справді чеською. А наша п’ята генерація в 1993 році заснувала незалежну Чеську Республіку.

Історія відродження Чехії тривала майже двісті років. Зараз ми прагнемо бути однією з найрозвинутіших країн Європи у межах Євросоюзу. Нам вдалося подолати певне «теоретичне» змагання між новими і старими членами ЄС.

Романтичний соціальний експеримент, проведений на світанку нашої державності чеськими інтелектуалами, став історією великого національного успіху. Коли він розпочинався, на території теперішньої Чеської Республіки проживало 3,5 мільйона чехів, нині 10 мільйонів людей розмовляють чеською мовою. Величезну роль у нашій історії відіграли чеські письменники. Упродовж ХХ століття вони жили і в Чехословаччині, і за кордоном — під час Першої і Другої світових воєн і після 1948 року, в період комуністичного диктату. Тоді виявилося, що впродовж сорока років, з 1948 по 1989 рік, у нас була не одна чеська література, а три: офіційна література, яка співпрацювала з комуністичним режимом, письменники-дисиденти і письменники, які жили за кордоном. Після 1989 року все це дало сучасну чеську літературу.

До речі, велику роль у становленні нашої державності відіграли студенти — у 1939 році вони виступали проти нацистської окупації, у 1968-му — проти радянської, а в 1989-му святкували перемогу над тоталітарним режимом. Уся історія нашої нації підтверджує, що її писали і пишуть інтелектуали. Наш перший президент Томаш Масарик був професором філософії, другий, Едвард Бенеш, — істориком. Щоправда, за часів тоталітаризму нами правили робітники і військові. А в 1989 році нашим президентом став письменник Вацлав Гавел.

Ми шануємо і цінуємо чеську мову. Щоб працювати в нашій країні, іноземці повинні її знати, а крім того приймати нашу культуру і закони.