Слава Віталіни

Віталіна Біблів, яка нещодавно стала відкриттям для багатьох театралів, цього уїк-енду грає в прем'єрі "Кольори" за п'єсою Павла Ар'є (на сцені "Золотих воріт"). А восени у прокат виходить фільм "Брама" за популярною п'єсою "Баба Пріся" того ж автора: там вона грає Славу.

Слава - донька баби Прісі, 90-річної чорнобильської мавки. Ця донька - як дичина - розбитна босячка в запраних штанях і растаманському береті. Бабу-матір вона то жаліє, то третирує, то регулярно посилає на всім відому адресу: "Та пішла ти…"

Коли вона її туди посилає у виставі "Сталкери", то в глядачевій залі ніхто не морщиться й не вовтузиться. Тому що так має бути. І тому що адреса відома. І тому що доросла дика донька Слава висловлюється так, як і має бути в глушині, у Чорнобильській зоні, у колі трохи здичавілої сім'ї.

Скільки їй років, цій Славі? 40, 50, 60? Паспорт загублений, час не владний. Та й чи важливо це і в модній виставі, і, думаю, в майбутньому фільмі (під назвою "Брама")? Живе й живе собі ця Слава в обнімку з ганьбою, з втратами. Не рахуючи літ. Відірвавшись від цивілізації. Позбувшись чоловічого тепла. Виховуючи сина-дебіла. Третируючи всюдисущу матір свою.

Віталіні Біблів драматургом і режисером чітко запропоновано втілювати на сцені чергове втрачене покоління. Покоління радянських матерів, які народили не дуже здорових дітей. Покоління жінок, які ніби "профукали" справжнє життя і справжніх чоловіків.

Мама назвала її "Славою" - на честь "Слава КПРС!". Але "слава" КПРС обернулася ганьбою, крахом і прахом. А ця - вітальна Слава в радіаційному лісі - вічний жіночий тип у різноманітних українських поселеннях (причому не тільки чорнобильських).

Це нахабнувата жінка. Де сядеш, там і злізеш. Це чорнорота шибайголова. По слово в кишеню не лізе. Це самотня душа. Приросла серцем до своєї рідні у біді.

Деякі наші відомі актриси втілюють на сцені, скажемо так, теми глобальні й магістральні (залежно від п'єс, звісно). У цьому ряду, наприклад, Н.Сумська або І.Вітовська: їхні головні ролі в їхніх головних виставах поволі проявляють теми національного ґрунту, національного характеру, великої батьківщини.

А в цієї, у метушливої Віталіни, абсолютно немає жодних претензій щось "узагальнювати", підсумовувати. Її розбитні дівки, звісно, теж батьківщина. Але мала. З усіма її сільськими реп'яхами чи райцентрівськими вибоїнами. Піднесеними чи безстидними виявами локальної жіночої вдачі.

Мала батьківщина - ще не означає мілка душа.

Мала батьківщина - зовсім не синонім приблуди безрідної.

Тут у Віталіни, в її ролях, якраз усе чітко і ясно. Багато її героїнь (на сцені "Золотих воріт", на сцені Молодого театру, у доброму десятку серіалів про "сусідів" та "жіночих лікарів") - коренасті відземки. Упізнавані в конкретній місцевості і в певній області.

Вони - "загальні". Їх має бути багато. Їм завжди є що сказати. Вони мають виходити переможцями з обставин. І якщо не силою волі (долі) їх перемагати, то хоча б матірним словом.

Їй самій та її героїням властиві самоіронія, гострохарактерність, комедійні викрутаси.

Зазвичай ці різні-різні жінки з "малої землі" ніким не зігріті. Кимсь залишені або кимсь послані. За зовнішньою бравадою приховують внутрішній смуток. Трагедію подають на нахабній посмішці. А комедія в них - через гірку складку на губах.

У театрі часто чоловік цікавий на сцені своїм майбутнім, а жінка -минулим. Чоловік у театрі утримує увагу своєю здатністю (чи нездатністю) до перемог, а жінка частіше хвилює зал своїми справжніми чи уявними поразками.

У різних-різних жінок, зіграних Біблів, здається, взагалі ніколи не було поразок! Сама - як блискавка: може уразити кого-завгодно на шляху. Виматюкати, відхльостати по щоках, виставити дурнем найрозумнішого.

Наприклад, у виставі "Слава героям" (ще одна п'єса її улюбленого автора) вона врочисто виїжджає на сцену як мерседес у ролі блатної медсестри. Рот не стуляється. З вуст - регулярно - репертуар радіо "Шансон". Певна річ, це не жінка з минулим, а жінка з майбутнім. Яке для багатьох уже настало.

***

- Віталіно, а хто вона, твоя героїня, з прем'єрних "Кольорів"? Вас же у виставі таких кілька - статечних і різнобарвних жінок?

- Так, п'ять жінок. Моя героїня - вдова. Вона кохала чоловіка, разом прожили 13 років. З ним почувалася неймовірно щасливою. Залишившись без чоловіка, вона теж дуже хоче щастя. Хоче бодай "пристосуватися" до щастя в мінливому світі.

Чи вийде? От прийдіть і подивіться. У виставі, до речі, кожна з жінок існує в кількох вимірах. Від абсурду до реальності. Який із них важливіший? Сама не знаю.

- Між іншим, і твоя Слава в "Сталкерах" теж хоче бути щасливою. Але чи "може" вона бути такою?

- У тому світі, з яким вона вже змирилася, моя Слава по-своєму щаслива. Бо в неї немає вибору. Сонце зійшло, травичка проклюнулася, син Вовчик не кашляє - ось у цьому і щастя її! Бабка Пріся з небезпечних боліт неушкодженою додому повернулася, - і це теж величезне щастя для Слави. Граємо "Сталкерів" третій сезон. А щасливі - всі - як на прем'єрі.

- Тобто у кожній виставі все-таки відкривається щось нове-нове-нове в цій героїні?

- Є ж каркас вистави і п'єси. І є внутрішній ресурс - мій та моїх колег на сцені. Зовсім не хочу випендрюватися й говорити, що кожну виставу граю "по-новому", оскільки це було б неправдою! Але в житті різне трапляється: з кимсь посварився, комусь не додзвонився, колготки порвалися. І все "це" накладається перед виставою. І, природно, "по-новому" вже граєш на сцені. Тобто підкладаєш під цю Славу або під іншу героїню щось особисте, що сталося навіть в останню хвилину.

В тих-таки "Сталкерах" бувають моменти, коли в одній і тій самій сцені я інколи кричу, а інколи цей самий текст шепочу, і це звучить глибше.

- Як драматург сприйняв Славу? Ти ж береш участь одразу в трьох його п'єсах. "Муза", можна сказати.

- Дружба дружбою, а служба службою. У театрі я це розмежовую. Коли Павло Ар'є подивився "Сталкери", то звернув увагу, що одна фраза моєї героїні кудись зникла. Слава каже: "А що, у церквах не такі ж люди, як скрізь?". А ось наступну фразу я "скоротила": "У них Бога немає, їх Бог - це гроші!". Драматург подивився і зразу зрозумів, чого бракує. Згодом фраза повернулася. Ось вам і "муза"!

…А потім вона мене приголомшила.

***

- Я взагалі ніколи не хотіла бути актрисою! Я завжди хотіла бути клоуном і працювати в цирку.

- О Боже… Звісно, цирку нам вистачає в житті, але все-таки…

- Я і в театральний пішла тільки для того, щоб отримати вищу освіту, оскільки на той момент вона ще була безплатною. А так мене завжди вабило на манеж!

- Звідки така потреба в юної дівчини "бути клоуном", точніше - клоунесою? Все ж таки тоді, в 90-ті, мріяли стати або моделями, або поп-дівами. А з жінок-клоунів у пам'ятку, мабуть, лише Іриска з телевізійної "АБВГДейки".

- Сама не знаю. Вчителька запитувала: "Діти, а ким ви хочете стати?" Діти відповідають: "Космонавтами! Пожежниками! Хірургами!". А я, як скеля, стою на своєму: "Клоуном!"

Мене ніхто не розумів. А мені так подобалося все з серії "цирк запалює вогні"... Коли мама вперше привела мене на циркову виставу, і я побачила на манежі клоуна - закохалася в нього моментально. І вирішила: я зможу!

- З іншого боку, є ж актриси у світовому мистецтві, схильні, скажемо так, до клоунади. Як Джульєтта Мазіна у фільмах Фелліні. Як Фаїна Раневська у фільмі "Підкидьок" та багатьох інших.

- Про що ви? Про Раневську та про інших великих актрис я й дізналася тільки "потім". Поняття в дитинстві про них не мала. Мабуть, у ранньому дитинстві хотіла бути схожою не на відомих актрис, а на худеньких дівчаток з величезними очима. Адже тоді мене дражнили образливо - "корова жирна". А так хотілося, щоб називали "Алісою Селезньовою", яка врятує світ (як у фільмі). Худенька така, ці плічки й оченята.

Тому, коли дивилася навіть такі популярні фільми, як "За двома зайцями", то імена знаменитих українських актрис - Нонни Копержинської і Маргарити Кринициної - мені ні про що не казали. І я не збирала про них вирізки з журналів.

Зате, до речі, я була (й залишаюся) фанаткою Клари Новікової.

- А ця пристрасть звідки?

- З дитинства ходила на всі її концерти, дивилася в усіх "сміхопанорамах" та "аншлагах". Клара ж теж уміє представити на естраді жінку-клоуна, якій не страшно здатися смішною в образі тьоті Соні, в інших образах.

Із Кларою Новіковою доля мене звела завдяки одній чудовій жінці - Фаїні Соломонівні Ковалевській. Це приголомшливий викладач сценічного мовлення. У неї навчалися Ігор Славинський, Лариса Трояновська, інші актори. Колись Фаїна Соломонівна вела театральну студію в Києві. І в тій студії свого часу навчалася Новікова. Одного разу Софії Соломонівні сказали: мовляв, є одна дівчинка з Василькова, вона на акордеоні грає, зверніть увагу… І так вийшло, що я стала останньою її ученицею. І через цього педагога у мене творчий зв'язок із Кларою Новіковою.

***

Ще запитую в неї: які перші важливі ролі на театральній сцені переконали тебе в тому, що ти - актриса, що ти потрапила саме туди? Що це не пересувний цирк, а саме серйозна сцена?

Вона називає тільки дві свої ролі, між якими довга дистанція. Перша, звісно, наша добра знайома Слава (її недавній успіх у "Сталкерах"). А друга - рання Лаура, це період перших кроків у професійному театрі, який, на жаль, зник, - "Ательє 16".

Лаура - нещасна донька Аманди Вінгфілд і сестра Тома Вінгфілда з п'єси "Скляний звіринець", яку в середині минулого століття написав Томас Ланір Вільямс, на прізвисько Теннессі. Це була його перша успішна п'єса, ще "до" світового тріумфу "Трамваю "Бажання". П'єса особистісна, відверто автобіографічна. Що проявляла хитросплетіння родинних уз у його ж складнопідрядній родині.

Міцна й вітальна Віталіна в тому давньому спектаклі, здавалося б, мала грати матір. Тобто Аманду, життєлюбну й чіпку американську тітку. Але Віталіна зіграла Лауру. У п'єсі ця істота вразлива й ранима. Це кульгава мрійниця, що придумала собі гру в скляних звірят як вирятування від болісної дійсності.

Отож, коли цю роль грала Віталіна, то на сцені не було іграшок, звірят і будь-якого скла. Не було предметних образів на матеріалі Вільямса. Бо скляний звіринець жив тільки в її голові! Усе це було вимислом, її фантазією. Мрією, в яку вона хотіла втягнути і маму, і брата. І навіть несподіваного нареченого на ім'я Джим.

Я бачив різних Лаур на сценах різних міст. І всі вони зазвичай скидалися на полонянок Освенціма: худі, нервозні, хитаються від вітру. У Віталіни була Лаура земна й плотська. Сильна зовні, але слабка внутрішньо. Що сприймала весь світ як скляний звіринець, а кожного мешканця цього світу - як примхливу іграшку, загублену Хазяїном.

Мабуть, уперше в знаковій і дуже любимій самим Вільямсом сестрі Лаурі пульсувало й намагалося вирватися назовні нереалізоване материнство, її плоть жадала зустрічі з плоттю. Бідна сестра, зіграна Віталіною, була готова розбити на друзки світ осклянілого побуту, лиш би бути щасливою, та ось ні з ким. От вам яке трактування.

* * *

Тема заблуканого дитинства і складного материнства несподівано повернеться до неї при зустрічі з Кірою Муратовою. У 2008-му саме знімали "Мелодію для шарманки", сюрреалістичний фільм про вгодованих сиріт, які шукають фантомних батьків. І сама Муратова, чистий геній, затвердила Віталіну на вигідний епізод.

Уже згодом, коли учениця Кіри Єва Нейман шукала акторів для фільму "Будинок з башточкою" (за мотивами творів Фрідріха Горенштейна), то Муратова й порадила їй звернути увагу на дівчинку з Василькова.

Її викликали на проби. Без розмов затвердили. Фільм отримав багато нагород.

Ну, а потім Єва Нейман почала працювати над стрічкою "Пісня пісень" (за мотивами Шолом-Алейхема). І збилася з ніг у пошуках актриси на важливу роль єврейської мами. Таких актрис шукали в Прибалтиці, в Росії, в Україні, звісно. Підходящої кандидатури не знаходили.

Це раніше, можливо, не було б проблем у кіно з якісними єврейськими мамами, - коли ще на повну котушку творила Галина Волчек. Коли була Римма Бикова, інші актриси.

Одне слово, не знаходили єврейської мами в "Пісню". Тоді Єва згадала: "Покличте мені Віталіну!" - "Та яка ж вона єврейська мати?"

Режисер наполягає, актриса приїжджає.

"Ну ви ж розумієте, що абсолютно не підходите на цю роль, але все-таки маєте попробуватися!".

Багато репетицій, складні проби гриму й костюмів.

Усі знають, що вона буде зніматися, але "затвердження" тривале, як пісня пісень.

Сама картина - про свята дитинства і будні дорослішання (прозріння). У єврейському містечку на початку ХХ ст. живуть Шимик і Бузя, десятирічні закохані, принцеса й принц. Життя летить, час владний. І тільки з роками приходить розуміння, що справжнє кохання залишилося саме там - у їхньому казковому вчора.

Хто бачив "Пісню пісень", той, звісно, запам'ятав і Віталіну, і її єврейську маму: вкотре - жінку без певного віку.

Власне, вік її героїні здвоєний: вічна молодість і вічна зрілість. І тут уже нічого не вдієш: жоден грим не допоможе, якщо обличчя актриси збреше про чесний вік.

Її обличчя не збрехало. І навіть тіло було кинуте у справу: актрисі довелося то худнути, то товстіти заради єврейської мами. Тижнями сиділа на рисі й на овочах, поки не охляла. Треба було заради фільму "розпухнути" - одразу в хід ішли булочки з маком.

Врешті-решт, образ вийшов символічним і реалістичним, повнокровним і авторським.

У зв'язку з картиною "Пісня пісень", як мені здалося, артистка Біблів затаїла в душі тиху образу. Не на режисера, Боже збав. І не на продюсерів, бережи Всевишній (серед них, до речі, Ігор Коломойський).

Це тиха образа гучноголосої актриси на те, що глядачі й критики належним чином "не розсмакували", мабуть, її головну роль у мистецтві кіно. У пекельну спеку цю картину показали в Одесі на фестивалі. Потім десь іще. Навіть не на всі прем'єри її запрошували...

Ось вона, сонячна мрія клоунеси: блискуче зіграю єврейську маму і вранці прокинуся такою знаменитою, як Анна Маньяні!

Маму зіграно, роль прекрасна. Вже й ранок настав. І пісня розсіялася в тумані.

Але - знову на "манеж". Груди вперед, усмішка переможниці. Гаразд, із євреями в кіно публічного паблісіті не склалося, зате її українська чорнобильська Слава (на сцені) - ознака чесної й заслуженої слави. А далі - побачимо.

***

- Що почувають з приводу твоєї, скажемо так, нинішньої слави (в серіалах, на сцені) батьки, які живуть у Василькові?

- До такого я їх готувала. Колись знялася в кліпі Ірини Білик. І напередодні прем'єри цього кліпу в "Мелорамі" вся наша родина накрила на стіл, покликала родичів, сусідів. Чекали мого бенефісу! А коли показали кліп, то мене там навіть не знайшли. Лише якась цятка, на мене схожа, майнула в масовці. Я пояснила так: у цьому - концепція!

- Чи не попрікають тебе батьки "карбованцем", мовляв, що ти все за копійки в маленькому театрі працюєш і не прагнеш на "дорогу" національну сцену?

- А мене не цікавить жоден інший театр, окрім того, в якому працюю. Була б моя воля, грала б тільки в одного режисера, у Стаса Жиркова. Хоча є й інші дуже талановиті, навіть видатні. Але такого репетиційного запалу, як тут, у нього, я ніде не бачила. У нас зі Стасом кілька вистав: "Сталкери", "Слава героям", "Відчуття за стіною", "Ілюзії".

- Недавно один твій колега, чудовий артист, я його дуже ціную, повідомив у ЗМІ, що наш український театр перебуває в ж… Тобто нижче пояса. Я завжди вважав, що український театр перебуває не в с…, а в серці. Але це така річ. Отож, на твій погляд, "де" все ж таки перебуває наш театр?

- Український театр, його новітній період, перебуває у процесі оновлення, переосмислення. Багато що треба заново піднімати, нові п'єси треба відкривати. Сучасний український театр для мене - як підліток, який жваво хоче довести, що й він може зробити сьогодні щось серйозне, цінне. Важливе!

Звісно, несправедливо, що артист у Національному за три вистави на місяць отримує "тисячі", а інший за 20 вистав на місяць отримує копійки. Погано, що в деяких наших театрах вода завмерла й нікуди не рухається. Навіть бояться відро з цією водою перевернути: очевидно, їм приємно, коли стоїть і смердить! І театральний університет на "чебуречну" перетворився: смажать партіями ці чебуреки, що їх називають "акторами".

Якими ще акторами? Тато заплатив гроші, а їй вручили диплом. А потім вона буде ходити на телевізійні шоу і розповідати, що в неї є акторська освіта.

- В акторському середовищі можливе таке паранормальне явище як "жіноча дружба"?

- Звичайно, можливе. Я - живий приклад. Дружу з Ірмою Вітовською, Олесею Жураковською, Інною Мірошниченко. Дружбу неможливо спланувати. Тут уже як доля складеться. Але з кожною з цих актрис доля зводила мене в різних роботах. Доля випробовувала. Випробування ми пройшли. Дуже люблю й ціную їх.

- Поговорімо нарешті про мрії. Бо про плани говорити небезпечно. Ось про що ти мрієш - у країні, у своєму приватному житті, у своїй творчості?

- Мрії щодня різні. Вони змінюються, залежно від того, як сама країна змінюється. Звісно, хотілося б, щоб усі ми почали жити як нормальні люди, щоб я не бачила, як у супермаркеті бідна бабуся ховає нишком цибулину в кишеню, бо їй нічого їсти.

Героїня Ірми Вітовської у "Сталкерах" вражаюче читає молитву баби Прісі, в якій є таке звернення: мовляв, зглянься, Всевишній, над нами, нещасними… І, якщо можна, покарай тих, хто приносить нам біди…

За християнськими законами, не можна нікому бажати зла. Я й не роблю цього. Але мрію, щоб справедливість усе-таки була, щоб життя налагодилося!

А про своє життя що мені говорити? Щастя любить тишу. Тому й не говоритиму про нього вголос. Але про одну мрію скажу. Давно збираю каміння з різних куточків землі. Ось будете, наприклад, у Середній Азії - у якомусь аулі, побачите там камінчик на шляху, то й візьміть його в кишеню - і привезіть для Віталіни! Всі мої друзі так роблять.

Мені привозять різні камінчики - звідусіль. Навіть з Антрактиди є. З часом хочу побудувати будинок. І коли заливатиму фундамент, усе каміння - туди. Виросте будинок - і весь світ буде біля моїх ніг. Ось вона, слава!

З досьє. Віталіна Біблів - актриса Київського театру "Золоті ворота". Народилася у Василькові. Закінчила Київський театральний університет (2003, майстерня Леся Танюка). Працювала в театрах "Вільна сцена", "Ательє 16". Театральний успіх прийшов після прем'єри вистави "Сталкери" на сцені Молодого театру. Знімалася у фільмах: "Мелодія для шарманки", "Будинок з башточкою", "Пісня пісень", "Слуга народу". У телевізійних фільмах: "Шеф поліції", "Метелики", "Жіночий лікар", "Одеса-мама", "Лист очікування", "Сусіди", "Коли закінчилася війна" (всього понад 90 кінопроектів).