СКРОМНЕ МіСЦЕ ПіД НЕБЕСАМИ

Нині не заведено об’єднувати під одним заголовком українців і росіян. Навіть коли йдеться про релігію та філософію. І все-таки: і українських, і російських філософів об’єднує те, що ці два східнослов’янських етноси характеризуються ними як «вроджено релігійні». Тобто це не означає, що ми народжуємося християнами і нам уже не потрібно проходити через таїнство хрещення — це означає, що ми весь час перебуваємо у стані, як мінімум, інтуїтивної віри. Ми живемо в постійному чеканні одкровення чи, в найгіршому випадку, дива, цураємося жорсткого регламенту духовного життя, і вислів «практикуючий християнин» для нас неприємний. Ми великодушно прощаємо нашій церкві (церквам?) байдужість до нас, бо самі досить байдужі до неї. І в нас є виправдання — адже нас стільки років орієнтували на атеїзм, нас виховали безбожниками, тож будьмо поблажливі до себе як до християн і, відповідно, до нашої церкви як до наставника. Наше ставлення до власної християнськості так само іграшково благодушне, як до власної громадськості: будьте до нас (до себе) поблажливі — ми ж стільки років були громадянами тоталітарної держави. Так і хочеться запитати: ну що таке якихось 80 років «безбожництва», порівняно з двома тисячоліттями християнства загалом і з тисячолітнім існуванням християнства на нашій історичній батьківщині зокрема? Гаразд, із певним допущенням можна стверджувати, що в нас немає культуральної пам’яті демократії, громадянського суспільства й інших речей, які сумнівно звучать у наших вустах і погано перекладені (чи погано зрозумілі?) нашими мовами. Але християнство?

МіФИ Й МіФИКИ ПРО СЕБЕ

Що нас найбільше бентежить (тривожить, цікавить, тішить, засмучує тощо), погодьтеся, то це питання належності. Ми заклопотані своєю належністю понад будь-яку міру. Мабуть, саме тому, що ніяк не можемо з нею визначитися. Ні, я маю на увазі зовсім не дівчат і хлопчиків стилю «унісекс» — вони якраз визначилися, принаймні зі стилем і належністю (здається) до субкультури. Мене бентежить інше — як ми визначаємо своє місце в цьому не вельми дружньому світі: між Сходом і Заходом, між Європою та Росією, між варягами та греками, на межі Шовкового шляху. Складається враження, що нас загалом немає, оскільки ми не даємо жодного позитивного визначення себе. Причому вказані мною визначення далеко не тільки географічні — вони вже давно переросли ці рамки і стали повноцінними культурними, політичними, економічними визначеннями (послухайте на цю тему виступи представників МЗС і компанії), адже ми точнісінько так само «блукаємо» між «державою» й «суспільством», стираючи власним блуканням межі між цими цілковито різними речами. Вочевидь, в нас існує проблема з самоідентифікацією. Коли ми говоримо про себе — «українці», доводиться робити поправку на те, які саме — «російськомовні» чи «українськомовні», «праві» чи «ліві», «західні» чи «східні» тощо.

Ясна річ, ми маємо право вважати, що це питання недолугої культурної політики держави, яка досі не створила продуктивну ідеологію, що дала б нам якусь точку відліку. Та чи порожнім є це святе місце? Адже існує не лише соціальна, а й особиста самоідентифікація, причому зовсім не ізольована від соціальної. Річ у тому, що в особистій ідентифікації присутня не тільки етнічна, а й релігійна належність. Тобто представник традиційного суспільства визначає себе через релігію та певні релігійні інституції, у нашому випадку — церкви.

Ми не торкатимемося питань віри, хоча б тому, що це не тема для статті в газеті. Та й тому, що це не тема цієї статті. Мене більше цікавить інше: якщо релігія (церква) несе в собі такий потужний ідеологічний заряд, чому в нашому випадку він відстрілюється вхолосту?

На це питання є кілька легких відповідей. Приміром, те, що в нас немає єдиної церкви, тож ми не почуваємося єдиним народом. Пам’ятаєте це колись популярне гасло: «немає національної церкви — немає нації»? Ось інше, такого ж типу: «єдиній державі єдину церкву». Як і більшість «легких відповідей», ця — абсолютно міфологічна. Хоча б тому, що не годиться об’єднувати в одному гаслі церкву, націю і державу, бо держава — утворення політичне, а церква — позаполітичне. Утім, це цікавий міф уже тому, що він такий популярний і так браво (у сенсі часто, а не грамотно) використовується нашими політиками. Будьмо до них поблажливі — вони в питаннях релігії люди найчастіше темні й самі погано уявляють, як вони можуть вплинути на церкву, розкол та інше. Найчастіше вони в ці складні справи не втручаються. Принаймні доти, поки не знаходять можливість використовувати церковні справи у своїх цілях, висловившись за певну гілку й таким чином задекларувавши під певною «орієнтацією».

Тобто, цей великий міф продукує цілий сонм маленьких міфиків, які ми самі підтримуємо — мовчки чи на повний голос. УПЦ сумнівна, бо це Московський патріархат. Тобто тому, що церква ця «імперська» й загалом «ліва». УПЦ КП погана тим, що її глава заплямував себе зв’язками з КДБ (це, звісно, за чутками, але так уже влаштована міфологічна свідомість: чуткам довіряють більше, ніж чому завгодно іншому). З УАПЦ ситуація складна, бо, знов-таки за чутками, вона (тобто її глава) була зв’язана з нацистами. На те, що церква ця не апостольська, міфологічна свідомість не зважає. УГКЦ викликає недовіру тому, що вона якась занадто «права» й відгонить націоналістичними тенденціями. А РКЦ загалом «чужа», хоча там красиво грає орган і загалом — Європа. Ще раз підкреслю, що весь цей абзац — про побутові міфики, впливу яких піддаємося і ми, і політики, котрі виступаючи за певну церкву, виступають за певний політичний напрям. Тобто, коли хочете, самоідентифікуються на політичних картах. Так само, між іншим, як і ми самі.

У вказаних міфиках можна виділити дві основні тенденції: ототожнення церкви з її главою й ототожнення церкви з політичними обріями, споконвіку їй не притаманними. Тобто, ми використовуємо власну християнкість зовсім не за призначенням — не для того, щоб реалізовувати потребу у вірі й ритуалі, а щоб визначити себе в плані політичних орієнтацій. І ми в цій ситуації дорікаємо державі й церкві за те, що вони все не можуть відокремитися одна від одної. Хоча це й закладено в багатовіковій традиції східнохристиянського цезаропапізму, проте ми «Європу святкуємо»! І тут ми породжуємо ще один міф, оскільки не можемо відокремити себе від держави — зокрема й у плані власної релігійності. Ми самі підсвідомо хочемо «державної» церкви, аби через неї ідентифікувати державу й себе відносно неї. Тобто ми жадаємо ще однієї інституції, яка офіційно займалася б «зв’язками з Богом» і нашими душами. Нам бракує державної ідеології — і ми прагнемо замінити її церквою. Не дуже зважаючи на те, що «кесарю кесареве, а Богу Богове».

ТИМ ЧАСОМ У ЦАРСТВі КЕСАРЯ

Втім, ми наслідуємо західну традицію в питаннях релігії. Правда, наслідування це має переважно декларативний характер. Причому саме щодо такої простої, на перший погляд, речі, як принципове відокремлення церкви від держави.

Авжеж, було б логічно, якби держава загалом не втручалася, не використовувала церковну кафедру, не заяложувала шановані імена церков та ієрархів у своїх передвиборних листівках тощо. Та якось не виходить. Виявляється, церква й держава потрібні одна одній. Я не кажу про проекти реалізації спільних соціальних програм. Це звичайне співробітництво між державою та свого роду громадською організацією, — форма роботи, популярна для так званого громадянського суспільства. Є щось цікавіше.

Ось, приміром, маленький штрих до «запровадження» інституції капеланства: голова «Просвіти» П.Мовчан звертається до РНБОУ з проханням не допускати до служивих УПЦ МП, на що тодішній голова РНБОУ дає сувору директиву відповідним службам «розібратися». З одного боку, усе ясно: настрої в армії — питання національної безпеки. З другого — ситуація темна. По-перше, чому ці питання вирішують світські особи у високих кабінетах, адже ніхто не позбавляв солдатів свободи віросповідання і, відповідно, свободи вибору між конфесіями та церквами. По-друге, про яку таку «недостатню законодавчу базу» для відносин військових і церкви може бути мова, якщо церкву відокремлено від держави і її статус визначено Конституцією? По-третє, хто може перешкоджати священику (будь-якої конфесії) проповідувати хоч солдатам, хоч птахам? Якщо ніхто (а таки ніхто), то в чому суть запиту з одного світського кабінету в інший, не менш світський?

Ось іще штрих. Один відомий політик на шпальтах однієї не менш відомої газети проводить паралелі між «великим прозрінням» рівноапостольного князя Володимира, який вибрав східну гілку християнства, і «конфесійною політикою» чинного Президента України, який мудро не допускає «штучно створених» конфліктів. Нагадаю про всяк випадок (раптом ви забули), що рівноапостольний князь пристав на візантійський варіант саме тому, що це давало йому змогу контролювати церкву й підкоряти її своїм рішенням, тобто створив «придворну» церкву. Можливо, саме це мав на увазі згаданий відомий політик?

Утім, що там політики. І самі глави церков нерідко падають у ноги «цареві батечку» з проханнями захистити від прозелітизму, приміром. А часом і про якусь дещицю майна, своїми руками передаючи главі держави роль церковного арбітра. І таким чином надають йому право вирішувати, що повинно бути в церковному житті країни, а що ні.

Як хочете, а прагматична до сухості позиція київського мера, яка так обурює ієрархів, мені найбільше подобається. Не передає він жодній конфесії відроджені храмові споруди — та й край. Оскільки їх відбудовували за кошт міського бюджету, державного бюджету, благодійних організацій, то належать ці споруди всім — місту, державі, усім, хто бажає до них прийти. А якщо ви не згодні — зберіть гроші й побудуйте самі. Грубувата філософія, певна річ, але щось у ній є. Дуже вже звикли наші церковні діячі до маленьких «знаків уваги» з боку держави у формі «повернутих» церков. Почали ставитися до цього не просто як до належного, а як до знаку особливої прихильності держави саме до їхнього варіанту українського православ’я, і, відповідно, своїми руками вбивають таку незручну для них і таку потрібну нам відокремленість царства кесаря від царства духу. А, либонь, так само, як немає в нас політичної, громадянської батьківщини доти, поки ми визначаємо себе через державу, а не через суспільство, немає в нас і духовної батьківщини, поки ми визначаємо себе не за вірою та ритуалом, а за належністю до «правильної» — тобто схваленої нагорі — міфічної, але й цілком реальної «державної церкви». І наше щастя, що наша держава ще не вміє користуватися цим розкішним засобом впливу на суспільство через нашу релігійність, адже, за даними соціологічних опитувань, наданих УЦЕПІ, церкві ми, попри все, довіряємо значно більше, ніж армії, ЗМІ, держорганам. І тут коли вже довіряють — то до кінця.

І ВСЕ-ТАКИ — У ЦАРСТВі ДУХУ

І все-таки ми хоч якось, частинами (головним чином географічними) ідентифікуємося як християни. Правда, з наступними уточненнями в нас сутужно, позаяк тут ми повинні на повний голос визнати розірваність власної країни на так звані «культурні регіони». Хоча б слідом за Гантингтоном — на «Схід» і «Захід». Приємно мати справу, скажу я вам, із греко-католиками: ось хто зумів пережити катакомбний період офіційно розпущеної церкви, короткий період потворного відродження, коли простір храму заполонили рушники й національні прапори, розмежувати всередині себе самого те, що «суєта», те, що стосується ритуалу, і те, що має абсолютно інтимне звучання у вірі. Авжеж, не всім і не завжди, але досить багатьом вдалося домовитися з собою і віднайти власну християнськість — у певному порядку ритуалу. Утім, скажете ви, у них є Рим, Папа й «Захід їм допоможе». Та й загалом католики — окрема стаття.

Проте, з іншого боку (не зрозумійте мене неправильно), справді приємно мати справу з представниками харизматичних церков. Ось хто абсолютно упевнений у собі, у своїй вірі, своєму пастирі й не плутається у формулюваннях, коли заходить мова про самоідентифікацію. Вони справляють враження людей з абсолютно реалізованою потребою у вірі при цілковитій відсутності будь-яких видимих жорстко регламентованих ритуалів. Правда, викликає сумнів весь антураж: колективні екстази молебнів, особистості проповідників, беззастережне підкорення волі віруючого. А також постає безліч питань стосовно ніяк не забезпеченої функції держави щодо психологічного захисту громадян. У даному випадку держава спостерігає за подіями або байдуже, оскільки церкву від неї відокремлено, або благодушно — мовляв, співають, сміються, стрибають, замість того, щоб лементувати на мітингах чи, ще гірше, будувати барикади.

Що ж відбувається між цими двома полюсами певного релігійного вдоволення й, відповідно, більш-менш успішної самоідентифікації? Те, що звично називають розколом. Але найгірше не те, що це розкол у площині майнових претензій церков, — це не так важливо для нас. Головне, що цей розкол пролягає через саму нашу серцевину, не даючи змоги знайти точку відліку в собі та своїх «братах у Христі», — оскільки, не знаючи, хто ти сам, важко збагнути, хто тут «свої».

І в цьому плані хочеться сказати про ще один міф нашої навколорелігійної свідомості — міф про порятунок від розколу в екуменізмі, котрий киває на поїздки Папи Римського й існування екуменічних церков на студентських кампусах Європи й Америки. Екуменізм і розкол в Україні — явища абсолютно різного порядку. Екуменізм, як і космополітизм, — «гра для здорових» і міцних духом. Для тих, хто в рамках своєї традиції вже давно й міцно усвідомив себе відносно вічності. Тобто усвідомив себе в сенсі символу віри й певних форм ритуалу. Треба бути дуже впевненим у собі й у своїй ритуальній практиці, аби поважати ритуальні практики іншого. Фанатизм, на межі якого ми весь час ходимо й ніяк не можемо відійти на безпечну відстань, — породження невпевненості.

ЦЕРКВА МОВЧИТЬ

Отже, у питаннях вічності — Бог із нею, із державою? Не царська то справа з церквами розбиратися — здається, ми погодилися, що вони в нас мають бути відокремленими від держави. А якою є позиція самих святих отців? Чому вони не на барикадах, що захищають традиційний православний світ від навали чужорідних сект? Чому вони, вважаючи, між іншим, великим гріхом належність до неопротестантських сект, не виступають добрими пастирями, котрі захищають овець своїх, а залишають за собою право (звісно, це для них не так право, як обов’язок) проклинати, піддавати анафемі, накладати епітимії, але палець об палець не вдарять, щоб навернути відкритих вірі людей до лона своєї церкви? Чому не вони на телебаченні замість набридливих проповідників з афективною говіркою? Чому вони не запрошують за посередництвом усміхнених молодих людей на свої служби? Чому вони не «опускаються до нас», щоб розповісти простою (але добротною!) українською чи російською мовою про страждання Христові, яких він зазнав за нас, і до чого це нас, як віруючих, зобов’язує? Чому про традиційні недільні школи ми змушені дізнаватися через своїх знайомих, а не знаходити їхні адреси на кожному стовпі поруч з аналогічними оголошеннями євангелістських громад? Утім, я захопилася питаннями, відповіді на які дати легко, але складно при цьому не зіскочити на банальності чи міфологію. Поки що для нас важливо збагнути одне — церква належить нам, а не трону. Якщо, звісно, вона ще претендує на роль духовного наставника, а не придворного інтригана. І коли це справді так, нехай приділить нам хвилинку й допоможе знайти своє скромне місце під небесами.