Скасувати Творця

Цікаво спостерігати за тим, як у західній культурі змінюється ставлення до творчої особистості. В Середні віки поняття «творчість» було закріплене тільки за самим Творцем. В епоху Відродження творчість секуляризували — з'явилося безліч «творців» із маленької літери. Потім того єдиного Творця стали потихеньку «кенселити» — дискредитувати й відтісняти від його ж творіння, щоб «не заважав світові розвиватися». Тепер така сама доля спіткала і творців з маленької літери, — їм би теж відійти у бік і не заважати публіці користуватися їхніми творіннями. Та й просто не муляти очей.

Наприклад, Джоан Роулінг. Скандал, який розпочався кілька років тому, навіть не думає вщухати. Навпаки, істерія наростає. Американська ліга з квідичу планує змінювати назву гри, щоб «не асоціюватися з Роулінг». І заодно щоб не платити їй авторських відрахувань за використання придуманої нею назви гри. На Новий рік фанати поттеріани чекають не дочекаються ностальгічного шоу про «повернення до Гоґвортсу, двадцять років потому». Але Роулінг у шоу не запросили, — проти її участі виступили майже всі провідні актори. Особливо гаряче — Гаррі й Герміона. Вони не хотіли б ображати шанувальників присутністю «цієї трансфобки». Навіть якщо вона придумала той світ, який «ми всі любимо». І завдяки якому в них узагалі з'явилися ці шанувальники. Тим більше якщо вона його придумала. Тим гірше. Адже «мерзенність Роулінг» оскверняє ту «святу любов», яку ми всі відчуваємо до світу чарівників. Добре б нам усім, шановна публіко, навчитися розділяти ці два явища — світ Гаррі Поттера і його творця Джоан Роулінг.

J.K. Rowling/facebook

Від «скасування» письменницю не рятує навіть жорстка феміністська позиція. Не тому, що «жінки менш важливі» або перебувають у менш пригнобленому становищі, ніж транс-люди. Тут саме все нормально, — жінки в рази частіше стають об'єктами «скасування», ніж будь-хто інший, включно з білими чоловіками. Але тут саме річ не в статевій і навіть не в гендерній, а в професійній приналежності: «скасування» Роулінг уписується в загальну тенденцію нівелювання автора — творчої людини, котра зуміла створити щось по-справжньому помітне й затребуване.

Шеймінг і вимога закенселити Роулінг за «трансфобію» виявилися «пристойним» приводом зменшити спочатку кількість згадувань її імені — у тому числі в титрах. Потім не запросити до участі у зйомках ювілейного фільму. А паралельно спочатку в блогах, потім і в ЗМІ, з посиланням на «думку фандому», з'являються сентенції про те, що «чарівний світ переріс свою творчиню» і для того, щоб «світ успішно розвивався», Роулінг має піти.

Схожа ситуація відбулася на протилежному краю фантастичного світу — з серіалом «Фундація», знятим AppleTV за мотивами серії романів класика наукової фантастики Айзека Азімова. Азімову своєрідно пощастило, — він уже помер. Тому його особисто шеймінг і спроби «скасування» вже не зачеплять. Здавалося б, покійного взагалі кенселити безглуздо. Але «це потрібно не мертвим — це потрібно живим».

Коли довгоочікуваний і розрекламований серіал вийшов на екрани, більшість публіки зустріла його захопленими вигуками. Але не всі. Ті, хто любив книжки Азімова такими, якими вони були, не приховали свого розчарування й навіть роздратування. Звісно, «Фундація» дуже «некіношна» річ, її важко екранізувати, тому досі й не бралися. І слід віддати належне AppleTV — у них вийшло зовсім непогане кіно.

Ось тільки це — не «Фундація» Азімова.

І тут фанати книжки роблять один неправильний хід: у перших рядках вони зазначають, що принаймні два головних герої книжки в процесі екранізації змінили стать. В Азімова діяли тільки чоловіки — можна вибачити, зважаючи на час написання роману. В серіалі, навпаки, головні нитки в руках жінок (декотрі носять такі самі імена, що й чоловіки в книжці). І сам пафос фільму змінює характер, — тепер він у протистоянні династії білих чоловіків-клонів кольоровим жінкам із периферії Галактики.

Це була помилка фанатів, які заступилися за авторський текст: у відповідь на зауваження про жертвування оригіналом задля політкоректності на простори соцмереж і ЗМІ вихлюпнулася «вся правда» про давно покійного метра наукової фантастики. Про його мізогонію, схильність розпускати руки та лізти цілуватися без дозволу. Судячи з публікацій — розслідувань і спогадів — кількість скривджених ним жінок величезна.

Таким чином, ім'я Азімова двічі виявилося чудовою знахідкою для серіалу, що дуже віддалено схожий на літературне першоджерело, — спочатку привернуло увагу любителів жанру, а потім надало серіалові додаткової соціальної ваги. Якщо автор був людиною «сумнівних якостей», то кіно все виправило й спокутувало.

Висновок, утім, напрошується дивний: якщо автор поводився негідно (за нашими мірками) — то буде справедливо витіснити його, «відтерти» від його ж творіння.

unsplash/belchev

Два тренди сучасності злилися в екстазі. Перший — прагнення індустрії перетворити будь-який успішний проєкт на франшизу і розпоряджатися нею на власний розсуд, не зважаючи на думку автора. Другий — прагнення культури веб 2.0 повалити всі і будь-які авторитети, що виходять не зсередини самої цієї культури. Насамперед «старі еліти» — від Папи римського та британської корони і до письменників легких жанрів.

Привид «смерті автора» бродить по Європі вже не перший день. Але навряд чи хтось думав, що цю «смерть» буде обставлено саме таким чином. Що головним знаряддям нівелювання творчого досягнення конкретної людини стане моральний суд Лінча. Адже ще наприкінці минулого століття здавалося, що з «товариськими судами» покінчено. Та ні, маятник понесло в інший бік. Неолібералізм знову робить можливим знищення людини за порушення моральних норм (точніше, того, що тепер вважається нормою), причому страчує не тільки за вчинене, а й за сказане. Обстригти наголо, вимастити у смолі й викачати в пір'ї — знову можна.

Але тепер це роблять не з падшими жінками, котрі не зуміли приховати факту свого падіння, а, навпаки, з тими, хто забирається надто високо й надто на багато що претендує. Творча людина тим уразливіша, чим вона популярніша. Чим вищий її авторитет. Дискредитувавши майже всі авторитетні дискурси — від церкви до медицини, — нове інформаційне суспільство шукає підходи до повалення одного з найнеприступніших культів особистості — культу автора.

Це непросте завдання: творчість не просто залишається суспільно схвалюваною діяльністю, але «креативність» стала чимось на кшталт ідола нашого часу. Загальний глас — креативність треба плекати з раннього дитинства, це чи не головна компетенція сучасної людини. Ну й, звісно, кожна людина здатна творити.

Тимчасом ті, хто виявився найефективнішим у креативності, стають найпопулярнішими мішенями для «скасування». І в цьому жодної суперечності немає. Думка про те, що талант розподіляється між людьми нерівномірно, надто незручна. По-перше, це серйозний виклик рівності. По-друге — ринку.

Головна теза ідеології «саморозвитку» — одна з наймодніших ніш сучасної індустрії розваг — «кожен може». Кожен може писати код. Кожен може поєднувати материнство і кар'єру. Кожен може пробігти марафон. Писати як Роулінг або Азімов теж, мабуть, «кожен може». Особисто я не стану з цим сперечатися, — людські спроможності та їх межі поза моєю компетенцією. Лише одне я можу сказати абсолютно твердо: навіть якщо «кожен може» (робити гроші, творити світи, писати коди, переїхати на Балі), далеко не кожен це робить. Тих, хто не тільки може, а й справді щось створює, — меншість.

Їх навіть менше, ніж тих, хто кенселить.

unsplash/itsmaemedia

І незмірно менше, ніж тих, хто хотів би користуватися їхніми творіннями, але ігнорячи мету, інтереси й позиції творця. Прагнення принизити, нівелювати, зробити автора якомога більш анонімом, без права ототожнюватися чи навіть асоціюватися зі своїм творінням, — знак часу, цифрового середньовіччя.

Та й узагалі — вони ж роблять лише те, що «кожен може». А отже, ніяких особливих моральних прав і авторитету за ними і бути не може.

Із творцями (з маленької літери) не відбувається нічого оригінального. Вони йдуть стопами Творця (з великої літери). Його вже давно ревізували й кенселять, щоб «не заважав світові розвиватися».

Мікеланджело

У нього теж спочатку було Слово. Він теж створив Книгу. В якій ми всі живемо. І немає для нас іншого місця — судячи з того, що ми розігруємо й переграємо всі основні сюжети цієї Книги знову і знову, в різних історичних антуражах та географічних широтах, але з точністю, що не залишає місця сумніву. Пограничні сюжети, які майже відштовхують. Про раптову вагітність, котра дивом не закінчується стратою жінки «за моральною статтею». Про народження на соломі, серед худоби, — бо не кожній породіллі знайдеться місце у пристойному будинку. Про безумне винищення дітей. Про біженців, які пустилися в небезпечну путь задля своєї дитини. Про покликання. Про любов і зраду. Про своїх і чужих. Про людину і натовп. Про жертву і спокуту.

Навіть закенселивши Автора, ми продовжуємо жити в його світі. Залишатися словами в його Книзі. В нас є вибір. Ми можемо взяти участь у його геніальній грі — словами й долями — моторошній і прекрасній водночас. Адже хороший автор може кожному персонажеві забезпечити добротну пригоду, співмірну з його відвагою та готовністю до ризику. Або знехтувати автором, «скасувати» його — і заодно себе, — не ризикувати, «не виходити з кімнати». Обмежити свої «ризики» вибором між двома кращими сортами морозива. А долі світу хай вершать Супермен із Гаррі Поттером.

Кожному автору — творцю з будь-якої літери — було б нудно з такими героями. Але вони, звісно, нікого не закенселять. У хорошій книжці завжди є місце Дурслі.

Більше статей Катерини Щоткіної читайте за посиланням.