СИНТЕТИЧНИЙ ШОКОЛАД

Не маю сумнівів щодо професійних здібностей митців, які демонструють в Україні свої витвори. Але багато з того, що пропонує ця виставка, нагадує мені просто гру з глядачем, у якій автор почувається вдоволеним лише в тому разі, коли відвідувач скаже про експонат — я такого ще не бачив, як оригінально!

Власне, мистецька цінність жодного значення не має. Виставка складається ніби з клаптів роботи рекламної агенції, яка береться за пропаганду всього, що можна продати і намагається перетворити в товар навіть те, що продати неможливо. У більшості робіт авангардність перебуває в стані reductio ad absurdum — доведення до абсурду. Щоб ні в кого не виникло сумнівів у несерйозності дійства — відвідувач відразу за порогом галереї зустрічається з відеосимволом виставки — перформансичним витвором Шанталь Мішель — натуралістичним жуванням шоколаду. До речі, я забув повідомити назву мистецької акції — «Не тільки шоколад», що є парафразою швейцарського прислів’я про те, що не все в житті — шоколад, чи, якщо більш по-українськи, не все у світі — мед.

Поряд роботи Моніки Штудер та Крістофа ван ден Берга — якісна комп’ютерна графіка, майже фотореалістична. Попри те, що в цих роботах нібито є якийсь філософський підтекст, я сприймаю їх лише як частину архітектурної, рекламної «показухи» для замовників проектування альпійських готелів.

Якщо дуже напружитись, то до категорії мистецтва можна віднести і роботу Ерве Грауманна з його комп’ютерним чоловічком Раулем Піктором, що повзає екраном монітора, зображуючи творчу діяльність. Щогодини принтер видає кольорову копію його творчих мук. Що ж, досить цікава комп’ютерна гра — жодних кривавих гонок та мордобою.

Просто сльозу вибило те, що цей художник (Ерве Грауманн) сподобився використовувати при творенні свого живопису людські руки (анахронізм, від якого його колеги вже принципово відмовилися). Правда, руки не свої власні, а відвідувачів виставки. Жаль тільки, що на полотні можуть залишити свій автограф лише носії «пейзажних» прізвищ — пан Дубина, пані Лугова чи Соловей і т.п. Прикро, що моє неландшафтне прізвище не дозволило мені долучитись до вічності, продукованої паном Грауманном.

Хоч ти лусни, але ніхто, навіть чудовий екскурсовод виставкою Бернгард Бішофф не в змозі переконати мене, що купа пластикової та дерев’яної тари несе в собі хоч крихту якоїсь ідеї, хоча трудилась над цією інсталяцією ціла творча група RELAX (мабуть, ящики гуртом тягати легше).

Художник Франтішек Клосснер продемонстрував, як тане його голова. Ні, не жива — із м’яса, кісток та мозку, а заморожена водяна відливка. Бурулька як бурулька. Щовесни такого можна надивитись на кожній стрісі.

Набагато страшніше дивитись на череп того ж художника (не хвилюйтеся, він живий і здоровий), що за допомогою Х-променів Рентгена демонструє своє вміння клацати зубами і показує, що вони у цього митця ще є. Наш чорнобильський досвід підказує, що забагато радіації — це не здорово. Щиро сподіваюся, що пан Франтішек не нашкодив собі цими експериментами.

Найприємніше враження на мене справили відеовправи Домініка Штауха із власним фотопортретом та різнобарвним ореолом навколо голови митця. У поєднанні з просторовою музикою та півтемрявою — діє як сеанс гіпнозу. Як на мене, у кімнаті релаксації (тобто психологічного розслаблення) для працівників прокатного стану металургійного комбінату або ткацької фабрики, такому фонові для стомлених індустріальним шумом робітників, що прийшли подрімати у м’яких кріслах, ціни б не було.

На цій виставці багато й інших експонатів. Але після них страшенно захотілося реалізму. Все ж галерея повинна пахнути олійними фарбами, а не озоном лазерних принтерів. Хоча, можливо, я безнадійно відстав від прогресу.

P.S. Я зустрів на виставці чудову українську художницю Олену Абесінову. Вона багато років працювала і вчилась у Швейцарії. Незабаром відкривається її персональна виставка в Базелі. Страшенно шкодую, що на київський Поділ мені добратись набагато простіше.