Володимир Яворівський: у старої організації нове обличчя? |
Напередодні ІІІ з’їзду письменників України нерухома поверхня спілчанського побуту спінилася. Причому для декого, мабуть, несподівано. Ну, звісно, в першу чергу для тих, хто звик до тихого існування — без коливань та турбот. А по-друге, для тих, хто перебував осторонь усіх спілчанських справ, правд і неправд і вперто тримався свого місця, уявляючи це спілчанське життя таким, яке відповідало образу тих, «хто в першу чергу».
Однак трапляється, що тобі раптом випадає стати випадковим (чи невипадковим?) свідком, і це наштовхує на подібні рефлективні висловлювання, яких, певно, ніхто не схвалить… Зрештою, хочеться заплющити очі на всі умовні поділи в письменницькому середовищі, так і не завершені остаточно, судячи з того, що десятки людей і досі перебувають у стані невизначеності між кількома організаціями, зберігаючи про всяк випадок свій старий «членський» і перебуваючи водночас у вирі «живому» — тобто адекватно реагуючи на всі зовнішні зміни (хай навіть без змін внутрішніх, та й це, зрештою, не так помітно…) Просто є письменники, є ті, котрі хочуть бути письменниками, є ті, котрі хочуть бути з письменниками, є також і ті, котрі не хочуть бути з тими, які хочуть бути з письменниками, чи з тими, які хочуть бути письменниками (але не є — поки що чи взагалі) тощо.
Однак я взагалі не про те.
А про літпроцес. До речі, це поняття, якого ніколи не розуміли іноземці, оскільки вживалося воно лише на теренах колишнього Радянського Союзу, а отже й містило у собі велику частку незбагненної для них радянської містики, успішно, хоч і непомітно, протягло і вживило в колективне підсвідоме щось процесуальне. Сила слова, як завжди, вимірюється широтою семантичного поля, а тут взагалі чи не всі виміри людського буття можуть бути притягнені: від самого запліднення (тільки опосередковано з тобою пов’язаного) до останньої процесії, якої ніхто на власні очі не побачить (знову та ж опосередкованість). Тому, мабуть, існують ті, хто хоче бути, і ті, хто хоче бути з. Це ж так класно — прийти на спілчанське зібрання, запитати, як справи у пана N, зі спокійним серцем відзначити, що і в нього нічого особливого, перекинути келішок в «Енеї», комусь кивнути, а комусь і потиснути. Це ж і є процес. Треба лише вміти вчасно відігнати тривожну думку про літпроцесію…
Втім, це достатньо легко в атмосфері віртуозного ліплення спілчанських стін та стель — Мистецтво ніби обіймає тебе, живе з тобою, відкриває свої широкі перспективи. Чому ж існують власне письменники, сказати складніше. Певно, що не заради літпроцесу (попри всю могутність цього слова). Це метафізичне поняття, на щастя, втрачає сьогодні для нас свою місткість і свою «горизонталь духу», чи що там. Воно перетворюється на простеньку «тягучку», повертається до своєї площинності і тому — одновимірності. Вибитися з ряду або за своєю природою взагалі не належати до жодних рядів. Абсолютно втілити це правило «високої особистості», мабуть, важко. Та можна робити певні жести, час від часу засвідчуючи, чому віддаєш перевагу. Ось тільки наслідки інколи бувають непередбачуваними.
У спілці, як і в кожній нормальній родині, — конфлікт поколінь. Дійшло навіть до революційної ситуації, по-своєму навіть цікавої. Перефразовуючи класика епохи літ- та інших процесів, її можна охарактеризувати як такий стан справ, коли «верхи не можуть, проте низи хочуть» (застосовую тут саме віковий розподіл). Доводиться-таки згадувати про вік, бо, за якоюсь дуже давньою, мабуть індіанською, традицією, у нас керують найстарші. Що вдієш — на мудрість треба зважати. Та й те, що оці «верхи» не можуть, не дуже-таки й ображає. Всі потуги поглинає літпроцес. Це їм, молодим, за місце на книжковій полиці боротися треба. Зрештою, як і за якість видання самої книжки. Як подивишся на роман, який нинішнього року Шевченківською премією відзначили (між іншим, «великою» державною!), то стає просто смішно: враження таке, ніби його робили у самвидавському підпіллі (хоча, може, це та сама метафізика того самого метафізичного слова радянської доби вплинула). Бодай для церемонії видали б у твердій обгортці…
Тож повертаємося до несподіваних наслідків. Віддати перевагу чомусь більш практичному (високому, приємному тощо) — інколи стає просто небезпечно: можна елементарно втратити право голосу, що, відповідно, веде до втрати якихось інших прав, необхідних для того, аби не були всі ці міркування марними, безплідними.
Шумовиння — результат оцих прихованих глибинних коливань — ось було яке. Трохи більш як за тиждень до початку ІІІ з’їзду НСПУ кілька обурених станом справ письменників скликали прес-конференцію. Аби ніякого «проізволу» не було, мусив погодитися взяти участь у цьому спілкуванні з журналістами і тодішній голова СПУ Юрій Михайлович Мушкетик, хоча дехто зі «старійшин» упродовж розмови постійно нагадував, що це однак «проізвол». Отже, йшлося ось про що. «Керівництво Київської організації НСПУ, найбільшого нашого загону, — так висловився Євген Пашковський, який був членом «комітету» з підготовки ІІІ з’їзду НСПУ, — до виборів делегатів на письменницький з’їзд поставилося, м’яко кажучи, без належної відповідальності. Визначена квота — один від десяти — була продиктована надто скрутними фінансовими можливостями спілки, і вже це потребувало дуже виваженого підходу до справи. Кандидатів після демократичного обговорення мали назвати творчі об’єднання. До речі, голова організації те неодноразово й обіцяв. Насправді ж списки делегатів складала кулуарно невелика групка людей, що становить довірене коло нинішнього голови організації. Зборів творчих об’єднань прозаїків і поетів взагалі не було проведено, що неприпустимо. Отож, запропоновані загальним зборам Київської організації списки делегатів були продиктовані особистими симпатіями та антипатіями керівництва, що, зрозуміла річ, викликало обурення присутніх у залі».
За словами Пашковського, знакові постаті нашої літератури, відомі письменники та громадські діячі, лауреати національної премії ім. Т.Г.Шевченка, керівники спілки, редактори столичних українських журналів і газет залишилися поза увагою Київської організації НСПУ. Власне, майже все, як у гуморесці про маленьку дівчинку, яка пропонує бабусі печиво: «Правда, ти не хочеш?». Як далі розповів журналістам Пашковський, усе це викликало стихійні доповнення і виправлення списку делегатів, що теж не посприяло виваженості рішень: «Навіть запрошення на збори розіслані не були, далеко не кожному й зателефонували. Тож достеменно невідомо, хто представляв організацію і на чиїй совісті ухвалені поспішні рішення. Щоправда, така кількість письменників на зборах виявилася несподіванкою для голови Київської організації; він кілька разів розгублено повторював, що не чекав стільки люду». Зі звернення Євгена Пашковського зрозуміло: він усвідомлює й те, що зовні ситуація складається не так уже й сприятливо: «Засоби масової інформації з нас або відверто сміються, або беруть на кпини, роблячи дуже знущальні прогнози щодо результатів наступного з’їзду. А цей з’їзд і справді матиме вирішальний характер: на ньому не тільки буде обрано нове керівництво спілки, а й намічено стратегічні віхи її подальшої роботи».
Побоювання не були марними. Ця прес-конференція теж стала однією з причин такого підсміювання. Вона передусім показала, наскільки велика прірва розділяє різні покоління її членів. Це навіть не просто розрив ідеологічний, а неможливість елементарної комунікації. Так, наприклад, на звинувачення В.Цибулька, адресоване Юрію Мушкетику, що, мовляв, за свою бездіяльність він має у спілчанських колах «репутацію літературного Брежнєва», — старший колега закинув Цибулькові, що той «узагалі має репутацію літературного хулігана». Ось тільки Юрій Михайлович не усвідомив навіть, що фактично зробив комплімент.
Як прокоментував ситуацію сьогоднішніх спілчанських справ літературознавець Сергій Квіт, організація вже наблизилася до «межі маразму та деградації». Він був переконаний, що цей з’їзд змінить ситуацію. Йдеться насамперед про повернення втраченого: «На початку 90-х років спілка тримала в руках важелі, делеговані державою, мала свій голос. Вона займалася справами книговидання та книгорозповсюдження. Нині ж спілка перетворилася на звичайну громадську організацію з купою своїх внутрішніх проблем, яка не має жодного впливу на ситуацію».
Усе це свідчить, що ситуація справді змінилася. Наш прагматичний час підказує нові способи реакції на змертвіння руху. Лише кілька років тому утворювались альтернативні організації та угруповання, і письменники у такий спосіб висловлювали своє обурення. Так утворилась колись і «Нова література» (1988), так трохи згодом, уже в 1997 році, багато письменників залишили лави СПУ із пафосом, схожим на той, з яким свого часу поривали відносини з партією та комсомолом. Зараз усе не так. Ринкова свідомість — велика річ. Навіщо, здавалося б, робити всі ці героїчні відторгнення, коли можна змусити механізм запрацювати як слід. Тільки, як і передбачалося, механізм опирався.
Інколи дивишся на все це і мимоволі дивуєшся: ну як можна було все це так розвалити? Це ж усе-таки була структура! Чи, може, вона сама себе доїла — що трапляється, як свідчить досвід, з великими структурами? Сергій Квіт говорить про невизначену позицію Юрія Мушкетика: «Здавалося, ніби він постійно чекав якоїсь вказівки згори, тільки вже не зрозуміло, від кого. На його думку, спілка мусить займатися справами соціального захисту, лобіювати інтереси книговидавців та книгорозповсюджувачів тощо. Ну а ще, мабуть, підтримувати нові таланти і, зрештою, займатись розкруткою вже відомих. Інакше можна нескінченно з гордістю промовляти, мовляв, наша Ліна Костенко подавалася на Нобелівську премію. І що з того? Для того, аби прийшло таке визнання, потрібна, мабуть, консолідована праця всієї організації: переклади, розголос, поїздки, зустрічі. Одне слово, реальна робота.
Отже, «інше покоління» дійшло висновку, що тепер саме воно й мусить робити справу. Так, письменники стали інакшими. Ось і Володимир Цибулько на комплімент Мушкетика щодо «літературного хуліганства» заявив, що цим визначенням далеко не вичерпується його функція. Принаймні, він, до того ж, «якийсь менеджер».
Проте час від часу всередині самого кола нових реформаторів виникають певні сумніви. На тій самій прес-конференції Володимир Цибулько казав, що зміни мусять бути дуже серйозними та глибокими, інакше образ спілки змінити буде неможливо: «Це так само, як не змінився б образ компартії, навіть якби її очолив сам Віктор Ющенко».
Конфлікт поколінь у спілці не був позбавлений й ідеологічного забарвлення. Фактично, всі письменники поділяються на тих, хто «не пробував жити у ті часи», і тих, «хто жив у ті часи». Але це окрема, всуціль екзистенційна й трохи цинічна історія. Скажу лише, що на неможливість комунікації вона впливає однозначно.
І все ж таки вибори відбулися. Переміг, певною мірою несподівано, Володимир Яворівський. Випередивши на десять голосів Івана Драча, він став новим головою спілки. Як зміниться його голос, чи вплине він на подальші зміни, чи будуть вони якісними — покаже майбутнє. Зрозуміло одне, «реформам бути». Ось що принесло шумовиння цих жовтневих днів, а чи вони революційні — наразі не відомо.