ШУМ КУЛЬТУРИ

Викликавши безліч радісних сподівань своїм дебютом у короткому метрі («Сільський лікар», 1988) і дебатів — повнометражним продовженням кафкініани («Співачка Жозефіна та мишачий народ», 1994), режисер Сергій Маслобойщиков для великого екрана надовго замовк. Він пішов у менш помітну творчість для ТБ і сценографію. І ось на останній день березня, точно на день виборів до ВР, він призначив прем’єру своєї нової кінокартини. І дата, і сама річ виявилися концептуально значимими. Як сказав автор в інтерв’ю, день був обраний тому, що він побачив в цьому виклик далекій йому «математиці» та політиці. А задум фільму він пояснив у той вечір зі сцени: «Це прощання з рефлексією. Ми весь час накопичували своє життя в голові. У кожної людини настає такий момент, коли він каже: «Я не хочу, щоб це життя відбувалося в моєму мозку. Я хочу, щоб воно відбувалося зараз, тут, зі мною, у реальності». Про це мій фільм. Я дуже радий, що його зняв. Мені потрібно було з цим попрощатися... Це також прощання зі старою кінематографічною технологією... Цим фільмом я хочу розпрощатися з цілим етапом у своєму житті. Що буде далі — не знаю. Звісно ж, є якась ностальгія та біль: із цим фільмом відійде й те, що було дорогим. Але ми повинні прислухатися до дивного шуму, який часом нам заважає, але який щось нам промовляє...»

Фільм так і названий — «Шум вітру». Це вільний, як прийнято говорити, поетичний потік спогадів і асоціацій, загадкових епізодів і символічних образів, досить примхливо скомпонованих і, слід думати, які становлять саме той ланцюг виношених рефлексій, із якими прощається автор. За титулом ясно: і «шум» завіту нового життя глядач може шукати тут й витлумачувати. У центрі сюжету — Жінка, Чоловік та їхній Син. Вона, як належить жінці, хотіла б, щоб коханий був завжди поруч. Він, як належить його бунтівливому роду, схильний до втечі в невідому далечінь і Сина налаштовує на перманентний марафон. Ось так вони, люблячи один одного, й розділені життєвими траєкторіями. І знаходять час від часу рідну людину та не можуть до неї докричатися, як в одному з епізодів — батько із сином, які їдуть у різних автомобілях. І дивляться на те з небес ангели й плачуть.

Ситуація ускладнена, наскільки можна зрозуміти, роздвоєністю Чоловіка на дві іпостасі — вольову, жорстку, нордичну і м’яку, ліричну, рефлексуючу. Причому ближче до фіналу виникають підозри, що Жінка зраджує іншому альтер его Чоловіка з його ж першим і через це ті ворогують. Навколо — так само далеко — батько Чоловіка й друзі, які бездіяльно філософствують, серед яких, як колись у «Співачці Жозефіні», блискуче солірує (інтелектуально й типажно) відомий вітчизняний культуролог Вадим Скуратівський. Якось у флешбеці виникає епізод дитинства Чоловіка, коли він у віці свого нинішнього Сина переконується в існуванні буквально кревного розходження між мистецтвом і реальністю: пробує відрізати шматочок живого кошеняти, наслідуючи епізод з «Веселих хлопців» Г.Александрова. Шарудять слова, ллє дощ, пливе туман, пасуться коні, тече час — «шумить вітер» буття. Структурувати плинний потік свідомості автора немає рації.

Тим часом сюжет «Шуму вітру», мені здається, дуже цікавий. Він виникає на рівні стилю з колізії двох його потоків. Перший — відверто ліричний, маркірований присутністю в кадрі реальних родичів і друзів режисера і, цілком ймовірно, прошарком рефлексій над справжніми деталями власного життя. Приблизно так, як це було в аналогічному за задумом підсумково-сповідальному «Дзеркалі» Андрія Тарковського. Згадую цей фільм і цього автора не випадково, оскільки на тому й грунтується, на мій погляд, другий стильовий потік — алюзійний.

Нова картина С.Маслобойщикова просто виконана шумом алюзій, який перекриває «шум вітру». Вендерс, Фасбіндер, Бергман, Бунюель, Балаян, Тарковський... Особливо з фільмів останнього. Інколи здається, що актори Маслобойщикова почасти навіть «грають» акторів Тарковського. Аналогічне враження залишається і від чудових робіт оператора Богдана Вержбицького та композитора Юхима Гофмана: ніби «грають» вони відповідно Георгія Рерберга та Едуарда Артем’єва з «Дзеркала». Причому сам постановник «Шуму», представляючи свого композитора на сцені, симптоматично відрекомендував його аллюзійно — як наступника Альфреда Шнітке. Отже, прощаючись зі своїми найінтимнішими рефлексіями, які накопичились у «внутрішньому житті» періоду, що відходить, художник формулює своє найпотаємніше в термінах, запозичених із лірики інших авторів з іншими долями.

Драма фільму Маслобойщикова розташовується в культурологічному зрізі. Якщо це й «шум», то вже не натурального вітру в листі, що було улюбленим образом в Тарковського, який так у своєму традиційному естетичному світі кодував явище Великого Невидимого. Для постмодерну Бога з Його релігією, як і політики з її виборами, не існує. «Шумом вітру» шифрувати рішуче нічого. Це світовідчуття схоже на берег, засіяний, як черепашками, ненаселеними формами. Не «шум вітру», а «шум культури» (точніше, культури як шум, як тло мислення, а не код буття) відбив у своєму «Дзеркалі» Сергій Маслобойщиков. Можливо, узагалі вперше в цьому цікавому фільмі так ясно і чітко постала нова людина, яка не може відрізнити реально пережите від побаченого і прочитаного. Схоже, народжується цивілізаційний бомж, який невідомо кому гупає у застиглому універсумі: «Чи то мій дім синіє вдалині? Чи моя мати сидить перед вікном? Матусю, спаси твого бідного сина!» Втім, це з Гоголя...