Шукайте жінку!

11 травня, 2007, 11:51 Роздрукувати Bипуск № 18, 11 травня-18 травня 2007р.
Відправити
Відправити

Письменниця Ірина Вільде свого часу примирила маршалів Жукова і Конєва У Львові відзначили столі...

Письменниця Ірина Вільде свого часу примирила маршалів Жукова і Конєва

У Львові відзначили столітній ювілей Ірини Вільде — письменниці, яку більше пам’ятають за архітвором української літератури, романом «Сестри Річинські» (в 1965 році його удостоїли Шевченківської премії). Хоча, звісно, були в неї й інші чудові твори. В ювілейні дні, коли про письменницю згадували у Львові досить часто, цікавилась у багатьох молодих людей: «А що ви читали Вільде?» — «А хто це?» — типова відповідь.

Так і хочеться сказати: шукайте цю жінку! Знаходьте її книжки! Багато її творів усе-таки витримали іспит часом. Нагадаю, що Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Полотнюк) прийшла в літературу в складну і супереч­ливу епоху, коли закінчилася Перша світова війна, розпалися Російська та Австро-Угорська імперії, програла війну кайзерівська Німеччина, завершилися поразкою визвольні змагання українського народу; більшість українських земель увійшли до нової, радянської імперії, а західноукраїнські землі були розшматовані між Польщею, Румунією, Чехословаччиною, а пізніше — Угорщиною.

Митці та письменники, щоби підняти дух свого народу, зверталися до славетних сторінок минулого. Тож не дивно, що в західноукраїнській літературі того часу панував тільки один жанр — історичний. І на цьому тлі тріумфально ввійшла в українську літературу, опублікувавши повість «Метелики на шпильках», Ірина Вільде (до речі, львівський часопис «Нова хата» за 1935 рік друкував повість від першого до останнього номера).

Майбутній авторці «Повнолітніх дітей» і архітвору української літератури роману «Сестри Річинські», за який письменницю у 1965 році нагородили Шевченківською премією, часто закидали суто жіночу тематику, на що Ірина Вільде напівжартома (чи напівсерйозно?) відповідала: «Ні, доки не впораюся з цим малим світиком — із людським серцем, не візьмуся, просто не зможу сягнути до ширших проблем людського життя».

До останніх днів свого життя вона так і залишилася Vilde — вільною і нескореною часами. Вона була особистістю, з якою кожна влада мусила рахуватися.

— Першу літературну премію Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка їй присудили в 1935 році за повісті «Метелики на шпильках», «Б’є восьма» та «Повнолітні діти», — розповідає про письменницю її син, Ярема Євгенович Полотнюк. — Чому на неї тоді звернули увагу? В той час більшість критиків і літераторів вважали, що в письменників після великого чину визвольних змагань основною мала бути тема державності. Як свого часу польські письменники і митці нагадували полякам, що й вони колись били німців, росіян і козаків, так тепер треба було нагадувати українцям про їхню героїчну історію. Трилогія Богдана Лепкого «Мазепа» була поза критикою, Осип Назарук написав «Роксоляну», Катря Гриневичева — «Шестикрилець», Наталена Королева — «1313», а премію присудили Ірині Вільде з Коломиї. Громадськість, яка завжди цінувала патріотизм як найвищу суспільну чесноту, була шокована: за що Ірині Вільде дали премію?! Вона ж не написала жодного рядка на захист національної ідеї! Зчинився скандал. Емоцій додав ще й лист-подяка за присудження їй премії, в якому мама радила колегам-письменникам роззирнутися, подивитися на світ і без скиглень, які всім набридли, додавати людям охоти до життя і боротьби за нього. На сторінках газет із цього приводу почали виступати професори та критики. Відгуки часто містили протилежні судження — від захопленого схвалення проблематики творів та їх європейського стилю до звинувачень у безідейності. Саме такі різні оцінки і спричинилися до великої популярності Ірини Вільде. Її розповіді про пересічних людей, про їхні клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями та переживаннями виявилися значно ближчими і зрозумілішими читачам. І цей девіз — додавати людям охоти до життя та боротьби за нього — згодом пройшов через усю її долю. До речі, маму тоді підтримали Ольга Кобилянська та Уляна Кравченко, майстер історичного роману Андрій Чайковський, Костянтина Галицька, Михайло Рудницький. Вона направду дисонувала з тією літературою, що була, бо вперше торкнулася проблем живого суспільства. Працюючи в журналі «Жіноча доля», Ірина Вільде написала статтю «Чи «ова» — це титул?» (Тоді, не без впливу побутової польської культури, з’явилася своєрідна галицька титуломанія, що часто доходила до абсурду, зокрема в різних культурно-просвітницьких товариствах, де поруч із дружинами лікарів, священиків, викладачів чи інженерів працювали й жінки кравців, малярів, шевців тощо. Але якщо дружин «пересічних» чоловіків називали просто на прізвище, то жінкам чоловіків «при посадах» додавали титул на кшталт «пані докторова» чи пані професорова. І якщо національна ідея й об’єднувала цих жінок, то соціальна градація, спричинена титуломанією, радше, роз’єднувала прогресивне жіноцтво). Скандал спричинила й стаття «Хочу дитину», опублікована в журналі для дівчат «Світ молоді», де йшлося про ґендерну політику.

Один серйозний дослідник її творчості вважає, що її псевдо походить від Оскара Уайльда (Oscar Wilde). Я ж особисто із цим не погоджуюся — просто вона взяла собі його з німецької. Її бабця була німкенею (мама сама часто поводилася як справжнісінька німкеня — не боячись навіть великих наслідків). Я пам’ятаю, що, коли ми жили в Ходорові, поруч мешкала єврейська сім’я шевців. І коли прийшли німці, та сім’я десь зникла (потім ми довідалися, що вони ховалися в болотах). Моя бабуся їх годувала, і так вони перебули окупацію. А швець тоді, аби віддячити, подарував дідові хромові чоботи (розкішний на той час презент!). А Вільде — це неприборкана. Її справді ніхто не міг примусити щось робити, якщо вона не хотіла. Вона завжди спромагалася відстояти свою думку.

Мама працювала дуже багато.

Але хвороба є хвороба (Дарина Дмитрівна нездужала на розсіяний склероз. — Т.К.)… Аж до смерті вона була членом правління Спілки письменників СРСР. Мала дуже добрі особисті стосунки з Робертом Рождєственським, Чингізом Айтматовим, Сільвією Капутікян, Константіном Сімоновим. Її перекладали німецькою, чеською, болгарською, польською, італійською. Перекладали і прибалти, і в Середній Азії. Її ж переклади постійно друкували у журналах «Дружба народов» та «Новый мир», а їх редактори, якщо виникали якісь питання, з поваги до Дарини Дмитрівни приїжджали до Львова. У неї були дуже приязні взаємини з Максимом Рильським. На відміну від нинішніх депутатів, які передовсім думають про себе, вона дуже дбала про людей. Пригадую, відразу після війни (тоді ще Хрещатик лежав у руїнах) ми поїхали з нею до Києва у приймальню Сидора Артемовича Ковпака, який був тоді головою Верховної Ради, і повезли цілу паку паперів зі скаргами громадян. Майже все, що вона просила, вдавалося зробити. І часто — на особистих зв’язках. Маму поважали, до її думки завжди дослухалися. Пригадується такий випадок. Відразу по війні у Львові перебували маршали Конєв та Жуков, і обидва претендували на один будинок. Через що й посварилися. Львівська інтелігенція хотіла їх помирити, але ніхто так і не наважився — всі боялися. Виступила ж у цьому спорі як арбітр саме Дарина Дмитрівна (внаслідок «мирних переговорів» будинок дістався Конєву, притому Жуков, попри свій дуже жорсткий характер, уже не мав до бойового товариша претензій).

Вона любила працювати… на підлозі. Розкладала довкола себе папери, і не дай Боже комусь зайти! Хіба би тихенько покликати поїсти. Єдина людина, котру допускала до себе, — внучка Соломійка (як казала тоді маленька — «ми тут дві письменниці»). Вставала Дарина Дмитрівна дуже рано. Писала з шостої (а то й п’ятої) години ранку до дванадцятої дня. Для неї найбільше важив простір, де можна працювати. І коли цей простір заповнювався друкованими аркушами, була щаслива. Завжди мала хороші друкарські машинки. Першу їй подарував чоловік — купив на заощаджені на сніданках гроші.

У Львові вона дуже любила Кайзервальд (Шевченківський гай), де часто гуляла. Навіть тоді, коли вже тяжко хворіла. І були люди, котрі, знаючи про тяжку недугу, опікувалися нею на прогулянках, зокрема письменник Василь Мартинов. Особливо вона любила ліс навесні, коли оживали берези. Причому воліла не їздити, а ходити пішки. Дуже сумувала за Буковиною і часто відвідувала тамтешніх товаришок. Про свою любов до рідного краю говорила так: «Я буковинка. Навіть не тим, що уроджена там і вихована на тій землі, але тим якимсь віковим прив’язанням до того закутка нашого краю, тою тугою, що за багато років не змаліла ані на волос. Свою любов і свою тугу за своєю батьківщиною можу хіба порівняти до відчування нашого селянина, коли він вибирається зі свого села до Канади».

З досьє

/img/st_img/17f3-.jpg
/img/st_img/17f3-.jpg
Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Полотнюк) народилася 5 травня 1907 року на Буковині в сім’ї народного вчителя й українського письменника Дмитра Макогона. Вчилася в гімназії у Станіславі (тепер — Івано-Франківськ), потім — у Львівському університеті. Працювала вчителькою, літературним працівником журналу «Жіноча доля» в Коломиї, спецкором газети «Правда Украины». У 1947 році обрана депутатом Верховної Ради Української РСР другого скликання. Очолювала Львівську організацію Спілки письменників України. Нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора і «Знак Пошани».

Друкувалася з 1930 року (новела «Повість життя», пізніша назва — «Поема життя»). У 1940-му стала членом Спілки письменників СРСР. У 1965 році за роман «Сестри Річинські» нагороджена Шевченківською премією.

Як голова Львівського відділення Спілки письменників України разом з Іваничуком, Лубківським, Стецюком, Гжицьким, головою Львівського відділення Спілки художників України Миськом просила суд віддати на поруки літературного критика й мистецтвознавця Богдана Гориня, якого судили «за антирадянську діяльність». Це був своєрідний протест проти арештів.

Дослідники творчості письменниці стверджують, що перший її друкований твір (оповідання «Марічка») з’явився 1926 року у перемишльській газеті «Український голос», коли Дарії Дмитрівні було лише 19 років.

До 1939 року Ірина Вільде опублікувала близько 50 творів малої прози — новел, оповідань, ескізів, есе, нарисів та 4 повісті (трилогію «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», «Повнолітні діти» і повість «Вікна нарозтіж»).

Її перу також належать збірка новел «Химерне серце», «Стежинами життя» «Яблуні зацвіли вдруге», «Її портрет», одноактна п’єса «Сватання», романи «Повнолітні діти» і «Сестри Річинські», «Ти мене не любив», «Винен тільки я», «Троянди і терня», «Життя тільки починається», збірка ліричних мініатюр «Окрушини» та інші твори.

Померла письменниця 30 жовтня 1982 року у Львові.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК