ШТУРМ НЕБА ПО-УКРАЇНСЬКИ

Володимир Набоков гнівався на Росію, яка ретельно наслідувала вигадки Миколи Гоголя — «Ревізор» зокрема. Як приклад наводив випадок із революціонером Германом Лопатіним. Той вирішив викрасти Миколу Чернишевського із сибірського заслання. Задум його зазнав краху, бо чим далі рухався він у глиб матінки Росії (видавав себе за члена Географічного товариства), тим частіше вважали його за ревізора, який подорожує інкогніто. Література не повинна, на думку того ж таки Набокова, бути «пізнавальною, національною, виховною чи живильною, як кленовий сироп або оливкова олія». Ой, якби...

Однак уже так повелося, і сьогоднішній інтелектуал, скажімо, часто сумує не лише через те, що мало вітчизняних фільмів, а й тому, що скучив за викривальними кінострічками. Ось, згадали історію, — а де ж сучасний гостросоціальний матеріал? Адже яке цікаве нинішнє життя, яке різноманітне, скільки чичикових павлів івановичів навколо, скільки хлестакових та іншої людності. Чому ж не живописати їх, чому не показати? Руки сверблять і в мистецтвознавців — приміром, Олександр Рутковський у попередньому «ДТ» уявив (і цілком переконливо) нинішню політичну кризу як якусь фільмічну структуру. Тобто в чомусь підмінив режисерів, які не дуже хотіли помічати, що відбувається поруч.

Нещодавно я читав, уже тисячний раз, напевно, «Ревізор» і дуже реготав. І це не Росія навіть, а більше Україна. Де-небудь на Полтавщині —Кіровоградщині хіба щось змінилося? Хто бував там — підтвердить: слава тобі, Господи, життя наше не змінюється. Та й навіщо, можна запитати? Чи не в нас найкращі жінки й найбагатші чорноземи, чи не в нас найкмітливіші чоловіки? Тож навіщо щось змінювати? Цур їм, прогресистам клятим, — від добра добра не шукають.

Втім, між нами та Гоголем є ще один текст, і він нині не менш популярний. Ви вгадали, йдеться про п’єсу «За двома зайцями». Однойменний фільм Віктора Іванова (нагадаю, створений він 1962 року; але живий настільки, що нещодавно йому навіть держпремію дали) крутять щомісяця по всіх телеканалах, і його дивляться. Театри, насамперед київські, теж не відстають — нещодавно навіть академіки з театру імені Івана Франка спромоглися вставити «до контексту доби» п’єсу Михайла Старицького. Чи не через те, що там ми щось таке бачимо про себе сьогоднішніх і про себе вічних, що приводить нас у стан ейфорії?

Нагадаю коротенько, що перший варіант драматургічного шедевра видано ще 1875 року, його автором був знаменитий письменник (згадаємо хоча б вічно живу «Кайдашеву сім’ю») Іван Нечуй-Левицький. Проте п’єса більше скидалася на повість, розписану в особах, і тому не пішла в театри. Через вісім років за справу взявся Михайло Старицький, відтак текст став театральним і відтоді не сходить зі сцени.

Отже, фабулу створено ще в середині 70-х років ХIХ століття, тобто в епоху реформ. Стан України напередодні самих реформ Нечуй-Левицький описував так: «Простий народ стогнав у тяжкій неволі під панами, мусив мовчати й терпіти гірше, як до Хмельницького. А за кожний стон його московським звичаєм катовано. Україна забула історичні перекази і не могла дійти до страчених думок. На обох берегах Дніпра опинились у чужих порядках, в чужій шкурі, набиралися чужої мови, забувши свою» (повість «Причепа»).

Історія повторюється з завидною впертістю: нещодавно, на межі 80—90-х, ми читали майже ті самі слова — у листівках Руху, приміром.

А тут ще обрусіння. Роман Нечуя «Хмари» — про це. Московська школа відрізала простих людей від учених. «Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої-великої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину, почату ляхами, скінчену москалями, щоб зв’язати те, що порвала недбайливість та стидка українська байдужість і ледача недобачливість». Звідси народницькі уявлення про те, що інтелігенція, вищі верстви українського суспільства повинні «поділитись працею й наукою, то буде на світі добро» («Хмари»).

Чому й сьогодні такі непримиренні дискусії про мову? Та тому, що суперечка ця — про майбутнє України. І нині чимало українців соромляться розмовляти рідною мовою, оскільки виховані в переконанні, що українською лінгвою позначені соціальні та інтелектуальні низи. Розмовляючи російською, ти одразу потрапляєш (за психологічним самовідчуттям) до верхніх верств ноосфери, а переходячи на українську— знову опиняєшся біля її підніжжя. До того ж багато хто ще й не дуже впевнений у тому, що їхня українська відповідає нормам літературної мови. Тому краще залишити її «для домашнього вжитку»...

Так званий суржик — не що інше як прагнення вертикального злету. Опанувати форму напівзнайомого, не дуже органічного для тебе мовного матеріалу здається найпростішим засобом підвищити свій статус у цій світобудові. Лише не завжди виходить. По суті, карнавальний прийом — нацупив маску, і пішак видається ферзем. Хай і недовго.

П’єса Нечуя та Старицького починається з ремарки: «Глибокий яр. Під горою наліво гарненький домик Сірків з садком; за ним баркан і знов якийсь садок і домик, направо — гора, баркан, а далі яр. На дальній горі видко Київ». Так починається ця «комедія із міщанського побиту з співами і танцями в 4-х діях»: сидять собі на лавиці біля будинку Сірки, Прокоп Свиридович і Євдокія Пилипівна, розмовляють мирно. Вони, мабуть, живуть на вулиці Кожум’яцькій, тобто на Подолі. Справжній Київ — він там, нагорі. Самі Сірки туди не прагнуть, а ось дочку свою, Проню Прокопівну (нагадаю, у фільмі її грала Маргарита Криницина) на рік віддали в пансіон до мадам Нінон — у науку. Щоправда, витримала вона там лише три місяці. Проте розумному досить: підхопила Проня трохи «манер із Парижу» і вже відчула себе «наверху», звідки можна дивитися на навколишню «простоту» як на «свиноту необразованную».

Прізвища тут, як і в Гоголя, промовляють самі за себе. Сірко — це собака сірої масті, інакше кажучи — сірість, звичайність. А скажи «Сірков» — і відчуєш, що на тобі зовсім інша шкура. Маскарад, звичайно, але приємний. Прізвище «цирульника, який промотався», Свирида Петровича Голохвостого, теж промовляє саме за себе. Скільки не обліплюй той хвіст блискітками, він усе одно себе покаже. Хоча ситуація в Свирида Петровича безвихідна — він банкрут і тому змушений не лише за звичкою, а й через потребу напускати туману, щоб женити на собі Проню та прибрати до рук гроші її батьків.

Голохвостий, звичайно, — прямий спадкоємець Хлестакова. Йому збрехати — що з гори збігти. Точніше, на гору. Знаменитий фільм так і побудований: по вертикалі. Пригадайте, рух персонажів у стрічці спрямований вгору-вниз. Андріївським узвозом, що начебто й короткий, але не кожен його здолає. Та й природа клята... Цирульник усе з’їжджає вниз, на Кожум’яцьку. Там живе дуже гарненька Галя (Наталя Наум), дівчина не лише проста, а й бідна. Її мамка, Секлета (Нонна Копержинська), торгує на ринку, а тому теж не позбавлена вертикальних амбіцій. Квазібагатенький Голохвостий їй до душі — а що як прорвешся з ним куди-небудь угору.

Андріївський спуск-підйом — це, по суті, шлях до позахмарних висот. Там, за хмарами, невидимий Хрещатик. Як хлестаковський Петербург — таке враження, що ніхто зі співрозмовників амбіційного цирульника тієї вулиці в очі не бачив, хоча до неї рукою подати. Вона десь там, за лаштунками. Там сяючі магазини, там ходять ого які панянки, там можна відчути себе паном цього світу. Проте є місця ще вищі. Лаврська дзвіниця, куди мріє забратися Голохвостий. Звідти люди здаються сірими мишами (як Сірки), або, пардон, пацюки («кріси»). Звідти можна тріумфально плюнути навіть на них. Якщо на хвилину грубувато актуалізувати цей «політ у сні та наяву», то достеменно — перед нами представник депутатського корпусу. І суржик у нього класний, і це схрещення дешевої пихи та базарного зухвальства, зневаги до «свиноты необразованной». Свирид Петрович засідає під державним куполом, хоча його кумедна серйозність викликає, швидше, циркові алюзії. І все ж він протаранив київське небо, він досяг — і мільйонних рахунків у банку, і лідерства в партії, і можливості плювати на всіх з лаврських висот. Вчора я бачив його по телевізору: він вимагав собі нових місць під сонцем, він бачив себе вже вище досягнутої колись ватерлінії. Сумнівів немає — наша дійсність — імітація тексту Нечуя—Старицького.

А як сильно, як смачно все це грав тодішній киянин Олег Борисов! Ось Сірко (Микола Яковченко) запитує його, чи не син він того Петра, який цирульню за канавою тримав? «По натуре, — відповідає Голохвостий, — по телу — как водится. Но по уму, по образованности мы уже не та форма, не той центр... центр тяжести». А далі його несе: «Я коммерцией занимаюсь… Мне весь Крещатик должен…». Бо ж «если ученый человек, то весь свет переворачивается дыбом». І те, що вчора здавалося білим, сьогодні здається... Зеленим? — намагається вгадати Сірко. Ні, рябим.

Суржик і справді рябіє в очах. Це не тільки сфера мови — це світовідчуття, це смак обставляти своє життя моторошнуватою гримучою сумішшю всього. Що вони читають, приміром, що дивляться в сінематографі? А те саме, що й сьогодні: «Еруслан Лазарович», «Кровавая звезда», «Безневинная девица, чили любовь ухитриться»... У кіно — «Коварную Матильду»: «про таку любовь, шоб як смола кипела». Дивишся, «аж сердце тепается». Так, тут, кажучи словами Свирида Петровича, «не простый, а образованный скус». По-вченому все це кітчем називається. Безсистемним звалищем усього, і щоб контури скрізь були чітко наведені. Оскільки з гумором тут проблеми, тонкощі не схоплюються, не прописуються. Такий культурний базис, така вихідна точка, з якої стартують, рухаючись по вертикалі. Чи не тому ми і з’їжджаємо весь час назад — адже пальне погане. Хоча прагнення нині вже не куди-небудь, а в Європу. Ага, тепер у нас хочуть не Хрещатик, не Москву-Петербург, а Париж і Лондон...

А, власне, що таке Париж для випускниць «Пансиона благородных манер» мадам Нінон, для всіх цих «кріс» — директрис, випускників партшкіл із металургійним ухилом? Та сама лаврська дзвіниця, з якої можна плювати на подільський низ. Тягнуться, тягнуться гарячково вгору, міняючи одежу й обличчя. Вже всі інститути стали університетами, недавні райкомівські недоумки — докторами наук, настирливі бездари проголошені геніями, народними артистами, людьми всіх років. Парубки з манерами бомжів і ресторанних викидайл вкрали мільйони й навіть мільярди, помаленьку керуючи державою... Бо батьківщину так люблять, так люблять, що придушити готові. Однак скільки не кажи «халва», життя не стає ні солодким, ні веселим. І страшне народжується припущення, що це чортова сила розпорядилася, що всі ці ряджені з’явилися до нас із пекла. Ну а як інакше все це розтлумачити? Чи все це нам сниться?

Спокійно, громадяни. Се життя народилося від нас. Голохвостий перетворився на Голохвастова і ракетою помчав на Печерські пагорби (із регулярними виїздами на Єлисейські та Бродвейські поля). Проте чи зробили ми хоч що-небудь, що утруднило б йому «політ»? Нічого. Ми сидимо собі на лавиці десь у Кожум’яках і тихо плюємо насіннячком та жовчю: не та влада, усі сволоти й злодюги. А може, і ми не зовсім ті? Чи не тому кайф від «Зайців», що відчуваємо, впізнаємо — це ми, це про нас, хлопці й дівчата. Патріоти розгнівані сильно на Вєрку Сердючку, але ж Андрій Данилко просто пародіює нашу з вами дійсність. Дивіться, дивіться — це ми, ми...

У фіналі п’єси Голохвостому наступали на хвіст: відсилали в кутузку за борги. У фільмі його просто скидали вниз, хоч це його й не дуже бентежило. Такому плюй в очі — скаже, що божа роса. У житті все буває складніше й драматичніше. Для нас із вами. Однак поки що ми такі — наче граємо в п’єсах, автори яких так багато знали про те, що та як буде.