ШЛЯХ ЄВРЕЇВ КРІЗЬ ЧАС

Було б дивно, якби людство, підбиваючи підсумки останнього століття й ери в цілому, знову не актуалізувало особливе ставлення до однієї зі своїх найвидатніших складових — єврейства. Ось саме до цієї теми і примикає ідея нового повнометражного документального фільму «У суботу я — король», прем’єра якого відбулася минулої неділі в столичному Будинку кіно.

Картину поставив московський режисер Володимир Двінський за сценарієм відомого українського кінодраматурга Владлена Кузнєцова. Фільм побудовано як ліричну авторську подорож до своїх етнічних витоків, пов’язаних із побутом єврейських містечок («штетл») колишньої імперії, де спілкувалися винятково на ідиш і звідки вийшли геть ні на кого не схожі генії культури. За кадром від першої особи і від імені етносу режисер сам коментує свою подорож крізь ХХ століття: «Я — типовий російський єврей... По-перше, тому, що взагалі народився і вижив: моїх батьків чисто випадково не вбив чорносотенний патруль, гітлерівський крематорій, сталінські табори... А по-друге, я типовий єврей тому, що не знаю мови, якою розмовляли мої предки... І я був би повним ідіотом, якби усе своє свідоме життя не запитував себе й інших, включаючи Бога: «Чому так сталося?» З цієї причини, власне, і з’явився наш фільм». Далі перед глядачами і розгорнеться неквапна, хоча і конспективна, одіссея «нашого» єврейства й ідиш-культури в новітньому часі. Від виразно-характерних фотопортретів мешканців «штетл» початку століття до не менш яскравих персоналій сучасників. Ось останні із мешканців Шаргорода, який ще років п’ятнадцять тому вирував своїм особливим життям: групка колоритних стариганів, які забивають «козла», чекаючи обіду; ось по-філософськи розважливий і по-житейськи усе розуміючий кравець; ось гарна молода жінка, котра з власного почину створила етнографічний музей-надгробок рідному місту — усіма заволоділо одне сумне, ностальгійно пронизливе відчуття покидання, виходу і прощання з домашнім вогнищем, пам’яттю дитинства і могилами предків. Це переживання саме виходу, а не від’їзду і зміни місця проживання передається і глядачу. А в одному з подібних портретних мікросюжетів виникає емоційний ефект розірваної струни. Спочатку ми встигаємо зачаруватися одним київським «пташником», який вважає себе цілком щасливою людиною, що отримала від життя усе, що тільки можна побажати — від дружини і дітей до домашнього зоосаду, де є навіть ідиш-канарка, що впадає в співочий транс від звуків єврейської мови. А потім, мов ніж у серце, звістка в наступних кадрах: через кілька тижнів після зйомки він помер. Вихід вершиться й у такій формі.

Фільм включає й окремі документально-монтажні сюжети, що розповідають про шляхи єврейства на революційному зламі 1917 року, про біробіджанське «єврейське щастя», про роль у Великій Вітчизняній, про пекло нацистських концтаборів, назріваючу бойню «космополітів» у 50-ті і рух «відмовників» при «застої». У цілому вийшов проникливий ліро-епічний твір про цивілізаційний віраж самої Історії, про наочно виявлену «переміну долі» всього народу. Завершується стрічка відповідно і гідно — потужним вокалом Якова Явно, котрий виконує свій авторський псалом про долю єврейського народу.

Однак не можна не згадати і деякі деталі, які для мене трохи розмили враження від центральної частини картини. Геть незрозуміло, чому автори визнали за необхідне включити в розповідь окремі побічні, що не мають прямого стосунку до обраної теми, сюжети, гідні особливого розгляду (що, власне, уже мало місце на екрані): опис фронтових деталей війни, вставний етюд про творчість чудових українських скульпторів Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Тут, як на мене, увагу глядачів було невиправдано відвернуто від основної ідеї. Нефункціональним здалося порушення прийнятої хронологічної канви — винесення розповіді про Біробіджан в особливий розгляд «постфактум». І вже зовсім здивувало таке мотивування сталінського відстрілу «лікарів»: нібито, як і Гітлер в аналогічному випадку, тирани прагнули знищити євреїв як іманентних носіїв совісті. По-перше, відомо, що не тільки євреї користувалися тоді акцентованою увагою катів. А по-друге, мені чомусь здається, що феномен совісті аж ніяк не є чиєюсь етнічною монополією. І ще: нинішнє життя-буття євреїв, які залишилися ще в пострадянській ойкумені, подано як ідилічно безпроблемне (епізоди в московській синагозі), і слово «антисемітизм» жодного разу навіть не вимовляється. У мене є конкретні підстави сумніватися в тому, що все складалося саме так. Втім, автори картини, звісно ж, мають незаперечне право на суб’єктивно-особистісний підхід до всієї розповіді, на будь-які рішення і судження. Як і ми — на свої. Головне — спасибі їм за чесну за великим рахунком стрічку.

І останнє. Дуже шкода, що діячі нової української культури, наскільки мені відомо, ще ніде явно не висловили жалю з приводу втрати в її складі історично дуже давніх і важливих єврейських компонентів. Напевно, вони занадто зайняті проблемами не стільки загальнонаціонального, скільки вузькоетнічного культурного будівництва. Упевнений, відчуття втрати і сирітства ще прийде...