Шестеро одного чекають… На «Піккардійську терцію» свого часу вплинуло багатоголосся Queen

Львівський а-капельний секстет «Піккардійська терція» нещодавно представив свій новий, дев’ятий за ліком, альбом «Антологія. Том ІІ. Фолк», до якого ввійшли авторські обробки народних пісень з усієї України. Музиканти, до речі, могли б відсвяткувати і певний ювілей — адже 15 років тому вони почали формуватись як єдина команда. І так виходить, що вже майже півтора десятиліття ці шестеро чекають тільки одного — того самого прихильного слухача, який не зрадив їх за всі ці роки.

«Пiккардiйська терція» — унікальне явище на українській сцені. Львівські музиканти спромоглися поєднати несумісні, здавалося б, на наш час речі: академічну школу, естраду як основне місце виступу, високу виконавську майстерність, гумор, солідність, чудові вокальні дані, широкий і вміло дібраний україномовний (на 95 відсотків!) репертуар, артистизм і … добру репутацію.

Публіка (причому всіх вікових категорій і соціальних прошарків) упродовж усіх п’ятнадцяти років існування «Піккардійської терції» залюбки сприймає все, що пропонує їм вокальна формація, — від народних пісень до класичних творів, від авторських пісень до світових музичних стандартів, — і щиро віддячує Володимирові Якимцю, Ярославові Нудику, Богданові Богачу, Романові Турянину, Андріям Шавалі та Капралю аншлагами, бурхливими оплесками та викликами на біс.

На своїх концертах вони часто співають уже добре знайомі «Гей, пливе кача», «Ой, дубе, дубе», «Чорноморець», «Ой, Марічко...», «Старенький трамвай», «Капелюх», «Кантрі», «Весільний марш», Shizgara, «Шаляла», It’s probably me Стінга тощо. І насамкінець, звичайно, — хіт «Ти мій!» Ірини Білик у виконанні Андрія Капраля, котрий, звертаючись до Ярослава Нудика, «Вона мені сьогодні подзвонила, сказала, що не може більше так, сказала, що вона — твоя дружина…», так розчулив аудиторію, що примусив її ридати у повному розумінні цього слова. Коротко кажучи, атмосфера в залі «України» була точнісінько списана з пісні піккардійців про Львів: «Музика грає, серце стискає…».

У мене ж серце стискалося не тільки від вражень, а й від спогадів, бо пісню «Старенький трамвай» Славко Нудик і Володя Якимець, ще не будучи піккардійцями, співали 1990 року у доволі популярній розважальній програмі Львівського телебачення «Кнайпа на Високому Замку», режисером-постановником якої була я. Чим не нагода поспілкуватися, згадати й розпитати?

Заспів. Як виникла ідея створення вокальної формації? Спонтанно! Нудик, Якимець, Богач і Капраль вчилися у Львівському музичному училищі. На третьому курсі вони створили хор з дванадцяти осіб — шести хлопців і шести дівчат. Після місяця репетицій однокурсниці почали пропускати репетиції. То що лишалося робити? Почали співати без них, суто чоловічим складом.

Чому саме такий спів? Бо перед очима був приклад Фредді Мерк’юрі, його пісні, застосування багатоголосся у творчості групи Queen. «Ми ніколи не робили ставки на те, щоби стати популярними, — говорить Славко Нудик. — Ми займалися цим тому, що треба було чимось займатися». І головне — їм це було цікаво. А ще — дуже важливо, що їх ніхто не ганьбив, не критикував на самому початку.

Старт. Остаточно «згуртувалися» піккардійці 1991 року, але уродинами вважається 24 вересня 1992 року (саме тоді відбувся перший концерт «Піккардійської терції» як гурту у Львові на сцені актової зали Університету ім. І.Франка). Півтора року працювали квартетом — Нудик, Якимець, Богач, Капраль. 1994-го заспівали вшістьох, доєднавши Базиликута і Турянина. Через два роки замінили одного виконавця (замість Базиликута прийшов Андрій Шавала, який, до речі, спромігся за місяць вивчити свої партії з 40 пісень). В оновленому складі (тобто в нинішньому) перший концерт формації відбувся 1996 року в Органному залі. Тоді ж прозвучали прем’єри пісень «Гуцулія» і «Пустельник».

Вже влітку 1993-го піккардійці стали дипломантами «Червоної рути» в Донецьку. Наступного року перемогли на фестивалі «Доля» в Чернівцях та записали дебютний альбом, що називався просто — «Піккардійська терція». На Новий рік стали лауреатами телеконкурсу «Мелодія», і з початку 1995 року «Піккардійська терція» штурмує вершини хіт-параду «12 мінус 2». Завоювавши з піснею «Пустельник» Гран-прі «Мелодії-95», секстет потрапив до трійки претендентів на «Золоту жар-птицю» Таврійських ігор у номінації найкраща поп-група року. Лейбл «Гал рекордс» випустив ще два касетні альбоми формації — концертний Ad libitum та «Тиха ніч» із різдвяними колядками. І пішло, і поїхало…

«Коли популярності не було, нам страшенно цього хотілося. Коли ж вона прийшла, то вже немає такої ейфорії, бо сприймається як належне», — говорять піккардійці. До речі, популярність їм життя не ускладнює. Єдине — треба інколи тримати себе в певних рамках навіть у побутових ситуаціях.

«Чому ж досі у Львові?» — «Але ж комусь-таки треба залишатися тут! — каже Славко Нудик. — До речі, залишилися не тільки ми, а й «Плач Єремії», октет «Орфей»… Дуже багато виконавців, покидаючи Львів і виїжджаючи до Києва, думали, що там медом помазано, а потім «успішно» за півроку поверталися зі столиці додому ні з чим. Чому? Напевне, через їхню неоригінальність… Але вони кажуть, ніби їм там грошей бракує… А нам грошей і тут не бракує!».

Репертуар. Вони співають лише те, що вважають за потрібне і що подобається їм самим. Якщо подобається й слухачам, це для них — найвища винагорода. «Якщо за пунктами розписати… Приносять вірш, його треба правильно прочитати, розставивши всі акценти. І згодом, якщо все складеться, той вірш покладається на музику», — розповідають вокалісти.

До пошуку вдаються всі учасники формації, найбільше, звичайно, Володимир Якимець, оскільки має відповідну освіту (теоретик), і тому всі їхні пісні аранжовані ним. «Мелодійна ідея — то вже як кому прийде в голову, а Якимець із цього робить цукерку», — розповідають хлопці. А в них завжди є ідеї, що потребують утілення. Ось і зараз — ідея нового альбому. До речі, до нього вже дібрано кілька пісень, хоча ще ніхто з піккардійців не може сказати, яку назву матиме той альбом. Вони завжди стараються внести в репертуар щось живе, веселе, навіть комічне, оскільки в них є кому це робити, є кому заспівати і є кому показати... Останньою своєю найвдалішою роботою вважають Shizgara на слова україн-ської народної пісні «У вишневому садочку». Свого часу робили а-капельні ремікси на Теодора Кукурузу «День народження у тебе». «Ми завжди це робили, бо з тим легше жити, — говорить Славко Нудик. — І взагалі, поки люди пишуть вірші, «Піккардійська терція» не вичерпається. Ми маємо дуже великі претензії до підбору репертуару молодих українських виконавців. Мене особисто дуже дивує, коли молодий співак нарікає, що йому бракує репертуару. Я кажу так: «Ти один раз не попий коньяку, пива чи чогось іншого, що тобі смакує, а візьми ті гроші, піди в букіністичний магазин і купи збірку нормальної поезії. Стільки є доброї поезії — і сучасної в тому числі! Я вже не кажу про класиків, яких ніхто чомусь не хоче переспівувати…»

Гастролі. Їм завжди раді — і в Україні, і за кордоном, бо, як стверджують піккардійці, усе залежить від того, що співати. Ідеться, звичайно, про оригінальність. А оригінальну ідею — байдуже, якою мовою виконується пісня, сприймають усюди — і в Дніпропетровську, і в Донецьку, і в Німеччині, Польщі чи Бельгії. На 95 відсотків репертуар секстету — україномовний, решту добирають залежно від того, до якої країни їдуть.

Але окрасою програми, поза сум-нівом, завжди є україномовні пісні — хай то буде поп, рок чи фолк… Починали з того, що співали для діаспори. А півроку тому піккардійцями зацікавилася Організація а-капельних колективів Америки і Канади — представник цієї організації був на їхньому концерті, і тепер тривають перемовини про співпрацю. Хоча наразі невідомо, якою вона буде. «Не вірте нікому, що хтось з українських виконавців підкорив Америку…», — наголошують піккардійці, абсолютно, до речі, не соромлячись, що і в Америці, і в Канаді виступають тільки для української діаспори.

До речі, у Польщі це виглядає по-іншому — вокальна формація працює саме на польську публіку. На цьому ринку вони вже років із десять (у Польщі їх навіть впізнають на вулиці).

Всяке буває… Комічні речі, зазвичай, трапляються на сцені. Найпопулярніша кумедна ситуація у «Піккардійської терції» — це коли хтось із хлопців забуває слова. Як вони з цього викручуються, треба чути і бачити! Одного разу, наприклад, Нудик почав «Старенький трамвай» з другого куплета, і такою довгою та пісня ще ніколи не була, бо після другого куплета співали перший, а потім —знову другий.

«Колись виконували з Андрієм Шавалою романс Лисенка на слова Генріха Гайне «Коли розлучаються двоє», а Володя Якимець сидів за роялем, — згадує Ярослав. — Богдан Богач, який вів конферанс, називаючи твір і нас, виконавців, забув… прізвище Володі! Пауза тривала досить довго, аж поки Якимець, доволі голосно, сам не підказав йому: «Акомпанує Володимир Якимець». Зал сприйняв це як хохму…»

Та й поза сценою траплялися кумедні моменти. «Ми вперше потрапили до Торонто, де найконсервативніша діаспора, 2001 року, — згадують піккардійці. — До нас, починаючи з 1989-го, туди приїжджало дуже багато колективів, які, відповідно, й везли суто консервативні речі. Тобто якщо це була українська народна пісня, то вона мала звучати тільки в тому варіанті, в якому її знає діаспора … Чесно кажучи, ми довго думали, що і як співати. Але, на свій страх і ризик, усе ж таки виконали свою програму. Після концерту до нас підійшов 80-літній дідусь: «Ви принесли нам щось цілком нове. Видно, що то не на коліні писане. А всі, хто приїжджали перед вами, усе співали, що гармати били...»

Правда, траплялося, що за океаном вокалістам дорікали: «Добре, хлопці, співаєте, але де ваші вишиті сорочки?». «Та й аншлаги в нас бувають не завжди», — сміється Нудик. Колись Оксана Білозір, Павло Дворський і «Піккардійська терція» гастролювали «агіт-бригадою» в Італії. «Ми об’їздили 10 італійських міст, де, звичайно, працювали наші жінки, — згадує Ярослав. — В одному з міст погано спрацювали організатори, які запланували наш концерт у будній день, та ще й о 4-й годині. Ми, коли вийшли на сцену, остовпіли, бо в залі сиділо аж… п’ятеро людей. Але ж ми — професіонали, знаємо, що не можна ображатися на пуб-ліку, отож концерт відпрацювали, як завжди, — від і до…»

ДО РЕЧІ…

Українська естрада є! Так уважають піккардійці. На жаль, немає шоу-бізнесу. Роблять потуги окремі продюсери, але їх небагато. Як на Україну, причому талановиту, — навіть дуже мало. «Чого нам бракує? — Популяризації України», — кажуть вокалісти. І сьогодні їм не «за державу прикро», їм образливо, що політики в нас такі. Найбільшим надбанням у психологічному аспекті піккардійців є два моменти: вони навчилися вибачати один одному і кожному дають право на помилку.