Шекспір forever. Лондон. театральне безсоння в літню ніч

Лондон — одна з найбільших театральних столиць світу. Зведену афішу міста не перше сторіччя прикрашає силует Шекспіра. Проте останнім часом із цією національною символікою активно суперничають театри Вест-Енду, вотчини довгограючих мюзиклів, які можуть конкурувати з аналогічними бродвейськими шоу. Є ще театри Офф-Вест-Енду, які вважаються полігоном для випробування нових театральних ідей і технологій. Паралельно існує театральне узбіччя під назвою fringe (у перекладі — «бахрома»). Є, нарешті, stand-up comedy — це вже з розряду сумнівних розваг, характерних для закритих клубів і пабів. Про останні лондонські театральні враження, про нові повороти давньої суперечки «а чи був Шекспір», про уславлений «Глобус» — у цих нотатках «із далеку».

«Сон»: під скрипку й кларнет

Відпочивати розважаючись лондонці хочуть скрізь. Особливо в місцях, для цього спеціально призначених. Побачивши зелену галявину, вони відразу ж тягнуть туди ковдри, шезлонги й подушки, нехитре частування для себе, а також для лебедів і чайок, голубів, білок й іншої живності. У величезному й доглянутому Ріджент-парку от уже 75 років існує відкритий театр (по-українському сказали б «театр просто неба») на 1300 місць, де барбекю й шампанське є неодмінним «акомпанементом» до театральної вистави. Тут нікого не бентежить, що після третього дзвоника недоїдене й недопите беруть із собою на глядацькі місця. А показують тут здебільшого мюзикли (Гершвіна, Сенді Уїлсона), дитячі вистави й шекспірівські постановки, особливо комедії.

Мої лондонські театральні враження, власне, й почалися з театру в Ріджент-парку. Першою була комедія Шекспіра «Сон у літню ніч». Коли на парк спустилася пітьма й у променях софітів міріадами крапельок почав опускатися на майданчик лондонський туман, декорації серед старих тополь справді почали нагадувати сонний ліс під Афінами, місце чудесних метаморфоз із героями комедії. А в антракті й після вистави підсвічені синюватими ліхтариками дерева підсилили це враження. Режисер Крістофер Ласкомб поділив дійових осіб на три групи: Двір, Персонал, Ліс. Ієрархію Двору (точніше придворних) повторюють лісові жителі ельфи. Декотрі грають і там, і тут. Персонал (знамениті шекспірівські ремісники, вони ж самодіяльні артисти) разом зі слугами покликані потішати публіку. Всі співають і майже всі грають на музичних інструментах (кларнеті, скрипці, флейті). Хто ще не навчився, тому в руки дають трикутник із паличкою, який ритмічно відтворює поодинокі звуки дзвіночка.

Ельфи й ремісники — персонажі, яких не торкнувся час. А дію комедії при Дворі режисер переніс з Афін в Англію на зламі ХIХ—ХХ століть, коли Європа була охоплена інтересом до спадщини Еллади, експедиції до стародавніх пам’яток культури ішли одна за одною (найцінніші раритети можна й нині побачити в Британському музеї). Але головне — не в костюмах і старих саквояжах, з якими герої вирушають у дорогу. У кожному з них вгадуються персонажі легковажної музичної комедії тих часів — інженю, простак, наперсниця головної героїні (схожа на сваху в «Хелло, Доллі») тощо. І тому їхні пригоди — просто сон рябої кобили в порівнянні з метаморфозами Основи (легковажний ельф Пек помилково робить його Ослом, як в Апулея, і предметом пристрасті одурманеної цариці ельфів Титанії). Ян Телбот (він керує трупою з 1986 року, а зіграв уперше цю роль 35 років тому) воістину «золотий» осел. Амплуа коміка Телбот доводить до щоможливої досконалості й задає тон усьому «персоналу», і це робить «Сон у літню ніч» Шекпіра майже естрадною виставою з ліричними сценками.

Проект «Шекспір»: шукайте жінку

Опинившись в Англії, кожна людина, яка цікавиться театром, автоматично потрапляє в поле давньої суперечки про те, хто ж є автором Шекспірових п’єс. Іноді здається, що цією супереч­кою вміло керує чиясь рука заради театральної реклами. Адже Шекспір як особистість існував і працював у театрі. І от уже чотири століття триває полеміка про те, чи міг син ремісника, недоук з провінційного Стратфорду-на-Ейвоні (який зник із рідного міста з незрозумілих причин і так само раптово повернувся сюди помирати) стати інтелектуалом, автором визначних п’єс, які грає весь світ.

Стало банальністю згадувати вислів Шекспіра (який він почерпнув у повчальному творі «Зодіак життя» латинського поета Палінгеніуса), що весь світ — театр. Але нині це отримує несподіване підтвердження — твори Шекспіра навіть покладені в основу «ділових ігор» американських військових. Пентагон детально розглядає п’єси про Юлія Цезаря й змовника Брута, Генріха V й інших історичних героїв. І знаходить у них риси, особливості поведінки, характерної для сучасних особистісних і суспільних конфліктів.

Кількість статей і книжок, які піддають сумніву авторство Шекспіра, не зменшується вже багато років. У російськомовній літературі вони з’явилися в постперебудовний період, коли віталися будь-які неортодоксальні варіанти трактування культурної спадщини. Тоді потрапила під обстріл традиціоналістів цікава (і по-своєму доказова) книжка І.Гілилова «Гра про Вільяма Шекспіра, або Таємниця Великого Фенікса». Зовсім недавно бібліотеку неканонічного шекспірознавства поповнила книжка «Шекспір. Таємна історія». Її автори, які назвалися о. Козмініусом і о. Мелехцієм, пропонують свій варіант появи на світ «літературного проекту» під ім’ям Шекспір.

А в Англії тільки за останні три роки вийшли книжки з красномовними назвами «Як Шекспір став Шекспіром», «Хто написав п’єси Шекспіра», «Таємні вірування й зашифрована політика Вільяма Шекспіра», «Шекспір під іншим ім’ям». Прихильники версії, що драматург Шекспір і актор — фундатор «Глобуса» не одна людина, зазвичай, шукають причини, з яких «істинні» автори п’єс з освіченого кола змушені були приховувати свої імена за постаттю Шекспіра. У їхній список потрапила навіть жінка, і цим пояснюється присвята деяких любовних сонетів Шекспіра молодим хлопцям. Цю тему, до речі, розвинув у книжці «Закоханий Шекспір» (не плутати з однойменним фільмом іншого змісту) Ентоні Берджесс, автор садистського роману «Механічний апельсин». «Плоть вирішує все» — інше відгалуження сучасної «шекспіріани», про яке ще буде можливість поговорити.

У Стратфорді-на-Ейвоні добре зберігся будинок, де народився Шекспір. Тому тут за новими музейними технологіями, випробуваними і на батьківщині Моцарта в Зальцбургу, поряд із «офіційною» частиною експозиції поміщають ляльку — немовля в колисці. У майстерні розкладено матеріали й інструменти фахівця з виготовлення рукавичок — ним, як відомо, був батько Шекспіра. Біля палаючого каміна — справжній кухонний посуд. До будинку примикає затишний садок із шовковицею, декоративними рослинами, яскравими квітниками. Неподалік стоїть церква, де хрестили й поховали Шекспіра, а також інші споруди, пов’язані з біографією Великого Барда, сучасний Шекспірівський центр. Чарівність цих місць, достовірність побутових деталей ніби покликані розвіяти скепсис щодо масштабу діянь істинного героя цих місць. Тим більше що в центрі містечка, поблизу Королівського Шекспірівського театру, можна побачити оригінальної композиції пам’ятник кінця ХIX століття драматургові і його персонажам — Гамлету, леді Макбет і Фальстафу.

Щоправда, наприкінці квітня театр закрився до 2010 року на реконструкцію. Вона, за словами представників Royal Shakespeare Company, оновить театр, однак не торкнеться традицій шекспірівської епохи, і наблизить глядачів до авансцени. Кількість місць скоротиться з 1400 до 1000, проте всі вони будуть розташовані так, щоб глядачі могли бачити те, що відбувається на сцені, з будь-якого ряду. Крім того, фойє театру наново декорують у стилі ар деко, а на даху побудують башточку, з якої відкриється панорама міста. На період реконструкції вистави Королівського Шекспірівського театру йдуть у театрі Courtyard. Діє й відносно новий театр «Лебідь». Можна порадуватися за англійців: у містечку, де всього 16 тисяч жителів, театральне життя вирує. Хтось пояснює це величезним припливом туристів (до Лондона поїзд мчить усього дві години, часті автобусні екскурсії через Оксфорд). Але насправді в цій театральній історії не все гладенько.

Головний стратфордський театр, як стверджують, було споруджено без підтримки влади. І коли 1926 року він згорів майже вщент, знову почали збирати гроші на його відбудову. Допомогла в цьому родина Форда. Театр справді відродився, як фенікс із попелу. У Стратфорді-на-Ейвоні ставили вистави наш співвітчизник Федір Коміссаржевський, великий англієць Пітер Брук, працював над шекспірівськими постановками прекрасний англійський актор Поль Скофілд, в одному із них він зайняв свою дружину Вів’єн Лі.

А гроші на будівництво нового стратфордського театру «Лебідь» (півтора мільйона доларів) дав ентузіастові Треверу Нанну інший американський багатій Ф.Кох. Своє ім’я при цьому він заборонив розголошувати. Проте англійська королева у свою чергу висунула умову: відкривати театр вона приїде, якщо інкогніто мецената буде розкрито. Інакше, мовляв, кому ж дякувати?

«Глобус»: ренесанс і революція

У Лондоні шекспірівський репертуар найцікавіше дивитися на сцені знаменитого «Глобуса». Майже такого, як у шекспірівські часи, і відбудованого майже на тому ж місці. До речі, колишній арт-директор «Глобуса» Марк Райленс цілком припускав, що п’єси Шекспіра були написані іншими людьми. Нинішній же, До­мінік Дромгул, заявив в інтерв’ю газеті «Таймс», що це припущення — абсолютна маячня. Така зміна позиції, напевне, не випадкова й характеризує нині найбільш типовий погляд на «зміну віх» в історичному шекспірознавстві. А насправді тільки підкладає дров до жару полеміки, що не припиняється.

Утім, як і Стратфорд-на-Ейвоні, «Глобус» владно захоплює безпосередніми враженнями й змушує забути про інтригу авторства п’єс. Набагато цікавіше спостерігати за манерою акторської гри й сценічною інтерпретацією відомих творів. Якщо, певна річ, пощастить і ти не лише опинишся серед семисот щасливчиків, які придбали дешеві стоячі квитки, а й проберешся до самої авансцени, поклавши на неї лікті. Всі три години вистави глядачі «стоячої» категорії проводять приблизно в одній позі. Під час антракту відходити не рекомендується, бо твоє місце напевно займуть. Парам легше, вони по черзі бігають у туалет і за сандвічами. Хто залишився в залі, може посидіти на дерев’яному настилі підлоги. Випивка в «Глобусі» — звичайна справа, можна купити навіть ель, напій часів Шекспіра. Не можна тільки заносити пляшку в зал — її вміст має переміститися в паперові стаканчики. Під час дощу стояча арена — найбільш вразливе місце. Яруси згори прикриті, там під час непогоди можна не турбуватися, що промокнеш. А на відкритому майданчику не можна відкривати парасольки, щоб не заважати оточенню. Дозволяються тільки прозорі накидки з каптурами. На «Отелло» вони нам дуже придалися. Артисти проходили через зал на сцену зі справжніми смолоскипами, які сичали й димілися від крапель дощу. З-під каптура було видно, як навколо плачуть жінки після сцени з Дездемоною, коли «мавр зробив свою справу»...

Здається, Байронові належать слова про те, що всі трагедії закінчуються смертю, а всі комедії — весіллям. Проте, кажучи так, він навряд чи мав на увазі п’єсу Шекспіра «Марні зусилля кохання». У ній йдеться про те, як король Наварри (особа вигадана) вирішив на три роки зректися світського життя (й жінок зокрема), присвятивши себе разом із трьома придворними вченим штудіям. Як на лихо, у цей час до короля прибула у справах французька принцеса. І, що цікаво, теж із трьома фрейлінами. Чи треба дивуватися, що молоді люди швидко закохалися у своїх перевесниць? Фінал, за Байроном, могли прикрасити чотири весілля, проте фрейліни не тільки присоромили короля і його вельмож, які порушили обітницю. Вони дали придворним іспитовий термін на рік і зобов’язали провести його не будь-де, а у шпиталі, доглядаючи за хворими. От який незвичний фінал комедії, яка майже вся побудована на не зовсім зрозумілих сучасному читачеві каламбурах, пародійних випадах на адресу вчених мужів й інших словесних ескападах, що нагадують стиль Сірано де Бержерака.

Перечитуючи цю п’єсу Шекс­піра в досить млявому перекладі Ю.Корнєєва, я не міг припустити, що на сцені «Глобуса» вона виявиться живою, безпосередньою й навіть забавною. Хоча Домінік Дромгул, який виступив тут і як режисер, явно передає куті меду в місцях, де хоче показати непереборну любовну лихоманку своїх героїв — горезвісний «поклик плоті» тут майже так само сильний, як у книжці «Закоханий Шекспір». Проте як інакше показати метаморфози, що відбуваються з ними, — перетворення розважливості на пристрасть, порушення правил двірцевого етикету, яке переходить у хлоп’яцтво?

Залишається не зовсім зрозумілим вибір на головну роль короля Наварри чорношкірого артиста (до того ж не дуже обдарованого актора). Те, що негр заварив усю цю кашу з добровільним самітництвом, виглядає не дуже смішно й не дуже вписується в сюжет «Марних зусиль кохання». Проте більше жодних прихованих натяків щодо залучення чорношкірого артиста у виставу не вгадується — у Лондоні мешкає стільки негрів, що до цього швидко звикаєш і не акцентуєш уваги на їхній присутності.

В «Отелло» (виставу поставив Уїлсон Мілем), навпаки, кастінг проведено прекрасно. Прекрасний сам Отелло — Імонн Уолкер, схожий на боксера перед боєм, який постійно готовий до атаки й захисту, але не вміє розпізнавати хибні удари. Лисіючий і злегка обрезклий Яго (Тім МакДжерні) відчуває, що з приходом молодих офіцерів утрачає вагу в оточенні Отелло, і з лихвою компенсує це майстерністю інтриги. Малим щеням і простаком виглядає Родеріго (Сем Крейн), котрий думає, що його наївні зазіхання можуть справдитися з допомогою Яго. Незвично виглядає Дездемона (Зоя Теппер) — вона гарна, біла обличчям, однак схожа не на розпещену венеціанську пані, а скоріше на сицилійську селянку, покірну владі володаря-чоловіка. Завдяки цій логічній заданості, скульптурному ліпленню характерів і принадному темпераменту акторів вистава по-справжньому хвилює. Кожна дія стрімко перепливає в іншу, визначаючи фатальну неминучість фіналу.

Домінік Дромгул стверджує, що 2007 року для театру «Глобус» буде характерним ренесанс і революція. Щодо відродження театру шекспірівських традицій, то вони виглядають вражаюче. До «революційних» нинішній арт-директор «Глобуса» відносить сучасні трактування «історичних хронік» нового часу (вікторіанської Англії й часів об’єднання США), а також п’єсу Г.Брентона, який трактує безсмертну любовну історію Абеляра та Елоїзи. На жаль, мені не довелося подивитися «революційні» спектаклі в «Глобусі» — занадто великою була спокуса познайомитися з англійським різновидом мюзиклу.