Серце Берліоза. Олександр Адабаш’ян: «Фраза «Вівсянка, сер!» приклеїлася до мене намертво»

На кіностудії імені Олександра Довженка — в унісон до її 80-річного ювілею — наближається до завершення робота над новим фільмом «Одного разу я прокинуся». Режисер Марина Кондратьєва запросила у свій перший фільм на всі руки майстра — Олександра Адабаш’яна. Він і художник, і режисер, і актор... Один у багатьох іпостасях: незабутній Беррімор із «Собаки Баскервілів», Берліоз із «Майстра і Маргарити» (режисера Володимира Бортка), художник-постановник найкращих фільмів Микити Михалкова, а також режисер гучного телефільму «Азазель» за Борисом Акуніним. Попри всі свої важливі статуси, метр прихильно прийняв запрошення молодого київського режисера. І в інтерв’ю для «ДТ» розповів і про нову роботу, і про свої колишні заслуги.

«Михалков, звісно, змінився»

— У вас чотири професії. І, напевно, немає відбою від пропозицій зніматися. Чому раптом погодилися попрацювати з поки ще нікому не відомим київським режисером? Що зацікавило? Сценарій? Чи сама режисер-дебютант?

— Спілкуючись телефоном, я зрозумів, що Марина скрізь ходила, просила, благала й принижувалася не заради грошей, а заради своєї мрії. Зрештою знайшла людей, котрі в це повірили й допомогли. Я був радий по-
знайомитися з людиною, одержимою ідеєю. Тут гріх відмовити, не підтримати в міру можливостей. Така одержимість — велика рідкість сьогодні, гадаю, не лише в Росії, а й в Україні. Нині час робителів. Я так називаю людей, які, не надто вчитуючись у сценарій, шукають заробітку.

— Але ж буває і таке: режисер-дебютант зніме відносно вдалий фільм, а зірка його картини наче несамохіть перетягує всі заслуги на себе... Буває ж? Хіба не сталося подібне з тим-таки Михалковим, коли він дебютував у режисурі?

— Кіно — завжди колективна творчість. Це відбувається незалежно від імені й досвідченості режисера. Так було і з Михалковим, і з Балаяном, і з усіма режисерами, з якими я працював. Кожен робить у картину свій внесок у міру своїх професійних і духовних можливостей, тому що сценарій пише сценарист, бачить його оператор, чує — звукооператор. Мізансцена залежить від роботи художника-постановника. Потім з’являється композитор. Кожен по-своєму причетний, оскільки вкладає душу у свою справу.

— І все-таки ви не відповіли стосовно Михалкова. Адже не секрет, що деякі критики приписували успіх його першого гучного фільму «Свій серед чужих...» саме художникові, тобто вам?

— Ну як можна пробачити відомому успішному акторові, до того ж синові знаменитого поета, що він ще й у цьому самодостатній? Це тяжко. Тому намагалися знайти привід пояснити, що його режисерський успіх — плід не його здібностей і зусиль, а когось іще. Це всього лише заздрість, дуже поширена в такій украй егоїстичній професії, як кінорежисура, та й узагалі в будь-якій творчості. Чудово сказав Георгій Данелія: «Якби імперсекретарем Спілки художників Італії був Мікеланджело, він би передусім вигнав звідти Леонардо і Рафаеля. Вони б ненавиділи одне одного всі троє. Визнаній творчій особистості тяжко терпіти поруч із собою когось рівновеликого, тим більше того, кого ставлять вище за тебе.

— І ще раз про Микиту Сергійовича... Це правда, що ви з ним розсварилися через те, що Михалков дуже змінився — як людина і як творець. Ви ж не працювали з ним як художник над його останнім фільмом «12»?

— Звісно, змінився Микита. Ми всі змінюємося. Але це не означає, що ми розсварилися і не спілкуємося! Так, він не запропонував мені бути художником у своїй картині, але я й сам інакше почав ставитися до цієї професії. Вона вимагає тривалого напруження. У даному разі робота тривала, мабуть, півтора року. Чесно кажучи, мені вже не дуже хотілося в це занурюватися. До того ж у Михалкова вже своя команда. Але, якщо ви помітили, я знявся в нього в невеличкій ролі в цьому фільмі. А нещодавно він мені запропонував епізод у «Втомлених сонцем-2».

— А як ви оцінюєте динаміку останніх режисерських пошуків Михалкова?

— Мені подобається його картина «12».

— Ось так, беззастережно?

— Беззастережно мені нічого й ніколи не подобається. Навіть своя робота не подобається беззастережно, але як людина команди я не вважаю за можливе її обговорювати, оскільки так чи інакше до неї причетний і тією чи іншою мірою відповідальний за результат. Можливо, я зробив би щось інакше, але картину робив не я.

«Майстра... » я екранізував би інакше…»

— Як вам працювалося з Володимиром Бортком над «Майстром…»? Мені здається, що це людина, котра не терпить на зйомках заперечень.

— Не знаю, я на собі ніякого деспотизму не відчув. Ми, як у старі добрі часи, зустрічалися й репетирували. Пам’ятаю, що до початку зйомок він приїхав до Москви, оселився в готелі «Україна». Ми втрьох: Олег Басилашвілі, Влад Галкін і я — прийшли до нього в номер. Репетирували всю сцену, спочатку за столом. Вчили текст, усе як годиться. Потім, уже на знімальному майданчику, була людина, котра слідкувала, щоб текст вимовляли буквально слово в слово. Не те що на серіалах: сценарій артистові підсовують лише перед початком зйомок, тому актори щось плетуть від себе — хто що зрозумів зі змісту. Працювати із Бортком було цікаво, хоча й до цієї картини в мене ставлення неоднозначне. Я зробив би її інакше, але це картина Бортка, і всі помилки, які там є, — його, і всі здобутки — теж його. Ми, виконавці, якщо були не згодні, то сперечалися. Бортко, якщо пропозиції були розумні, казав «спасибі». Він не з тих людей, котрі наполягають, що має бути тільки так, а не інакше. Він не боїться, що обговорюватимуть: мовляв, режисер на майданчику отримав від когось пораду і її виконав. Це не принизить його гідності. У початківців є така хвороба — комплекс неповноцінності: мовляв, подумають, що це не я знімаю, а освітлювачі мені підказали. До речі, й Михалков від самого початку цілком спокійно приймав поради, не боявся, що потім будуть перешіптуватися.

— Але ж закиди новим екранізаторам «Майстра» найчастіше стосувалися саме педантичної точності подачі тексту. Казали, що матеріал не пропущено крізь серце…

— Здається, при цьому казали й про його сміливість, про те, що він усе ж таки наважився взятися за цей культовий твір, оскільки в кожного вже склалося своє уявлення про його суть і героїв. Коли на нього напосілися критики з приводу «Майстра і Маргарити», я йому зателефонував і сказав, що подібне вже було з «Ідіотом». Я чудово пам’ятаю, що коли вийшов пир’євський «Ідіот», теж усі лементували: Яковлєв у ролі Мишкіна — це ж катастрофа! Минули роки, зняв свого «Ідіота» Бортко, і почалося: «Після великого Яковлєва... Після блискучої...» Заждіть, мине ще десять років, народиться покоління, яке подивиться фільм, а потім прочитає книгу і скаже: «Після великої Вележевої, ...після блискучого Галібіна якісь Іванов і Петров — немислимо! У кожного перед очима свій образ, і це, звісно ж, не відповідає телеверсії. Це ніколи не може задовольнити, якщо спочатку прочитав, а потім побачив. У тих, хто спочатку побачив картину, а потім прочитав, образ уже сформувався за екранізацією.

«Процес дебілізації ще не дійшов до краю»

— Ви самі екранізували Акуніна. І самі знаєте, що таке «потреби глядачів». Сьогодні ж усе вимірюється лише рейтингами, чи не так?

— Другий канал ризикнув і зняв «Ідіота», хоча всі казали, що його не дивитимуться, бо в ньому немає жодного вбивства, жодної повії, жодного наркомана — одне слово, дивитися не буде на що, а рейтинг його показу просто зашкалював. Після цього продюсери згадали, що є ще Булгаков, Толстой, Тургенєв. Остання моя серйозна робота минулого літа якраз і була пов’язана з Тургенєвим. Другий канал запропонував Дуні Смирновій написати сценарій за романом «Батьки і діти». Вона запропонувала мені бути співавтором. У цій же картині я працював як художник-постановник.

Класика в Росії затребувана, але не можу сказати, що теми глобально змінилися. «Мило» як знімали, так і далі знімають. Якщо дивитися телевізор, перемикаючи канали, то можна подумати, що це один і той самий фільм, населений моральними виродками. Нас цим годують, ніби це і є наше життя. Але після «Ідіота» раптом з’ясувалося, що процес дебілізації населення ще не дійшов до краю. Є ще дуже багато людей, котрі хочуть думати, щось читають. Виявляється, їм цікаво дивитися на персонажів, із якими вони можуть себе ідентифікувати, а не на якесь жахливе вигадане життя.

— Олександре, тепер глядачі найчастіше впізнають у вас Берліоза з «Майстра» чи все ж таки досі чуєте: «Дивися, Беррімор!»?

— Сказав би, що бачать іще й Берліоза, але, мабуть, фраза «вівсянка, сер!» залишиться до скону. Це ще й тому, що по телевізору невпинно крутять цю «Собаку Баскервілів». Не хочу порівнювати себе з великою Фаїною Раневською, з її нетлінним: «Муля, не нервируй меня», і все ж... У неї після цього було безліч геніальних робіт у театрі, кіно й на телебаченні, але для глядача вона назавжди залишилася зі своїм Мулею. Я в жодному разі не намагаюся поставити себе поруч із нею, але й у мене після «вівсянки» було багато написано, зіграно, побудовано, але, схоже, ця каша намертво прилипла до мене.

— Нехай вас не дивує наступне запитання… Ви ж знаєте, який сьогодні популярний сайт «Одноклассники.ру». Так-от, чи не виникало у вас бажання або потреби повернутися у своє доросле дитинство і знайти тих, хто загубився в потоці днів бурхливих?

— Я сам написав на сайт: «Друга спецшкола з французькою мовою, рік випуску». Таким чином знайшов чотирьох.
Є ще дві людини, з якими ми не припиняли спілкуватися поза сайтом. Час від часу бачилися, тому зовнішній вигляд не викликав одне в одного шоку. Але цих чотирьох я в житті на вулиці не впізнав би, і вони мене не впізнали б. Оскільки я щодня голю свою пику перед дзеркалом, то здається, що зміни на ній відбулися мінімальні. А коли ти через 46 років зустрічаєш людину і тільки з контексту розумієш, що це таки вона... Ставиш запитання і розумієш — вона не бреше. Але, чесно кажучи, я мало з ким устигаю зустрічатися. Якось більше в професії. Вона дуже багато забирає часу. Вільного як такого немає. Дай Боже, щоб на сім’ю вистачило. Все ж таки двоє дітей, троє онуків. На них би часу знайти. Злочинно мало з ними спілкуюся. Онуки ростуть, прикро, що не можу бути з ними поруч.

«Мені щастило на яскраві зустрічі»

— Вам пощастило зустрічатися в роботі з найбільшими акторами і режисерами ХХ століття. Хто з них найбільше вкарбувався в душу, в серце?

— Мені щастило на яскраві зустрічі. Практично всі актори, з якими я працював у «Ідіоті», є яскравими особистостями. Взяти, приміром, одну «Собаку Баскервілів» і просто перелічити тих, із ким разом працював: Ліванов, Віталій Соломін, Микита Михалков, Олег Янковський, Боря Брондуков, Світлана Крючкова, Євген Стеблов. По-моєму, якщо тільки цих перелічити, вийде збірна СРСР. Але, напевно, актором, який вразив найбільше, для мене так і залишився Юра Богатирьов — царство йому небесне.

З певних обставин він у мене жив півтора року. Він навчався у Щукінському театральному, а я жив тоді поруч з училищем. Річ у тім, що Юра родом з Красногорська. Це під Москвою, а жителям області гуртожитку не давали. Теоретично він міг їздити з одного міста в інше на муніципальному транспорті, але це забирало б у нього години півтори як мінімум. Реально, з огляду на незвичний розклад цього училища, коли репетиції могли закінчуватися о першій-другій годині ночі, переночувати в якомусь іншому місті було немислимо. Грошей на те, щоб наймати в Москві якесь житло, у студента природно, не було. Спочатку Юра жив у свого однокурсника Кості Райкіна, потім у мене. Бачилися ми щодня, разом снідали. Він ішов у свій інститут, я у свій. Увечері
встигали обмінятися новинами. Він був такий пухкий, суцільно складався з округлих форм, а коли Микита Михалков запросив його у фільм «Свій серед чужих...», він раптом змінився: перетворився на жилавого, м’язистого, спортивного чолов’ягу. Причому я ж знаю, що він не ходив у жодні спортзали. От звідки це береться? Як відбувається внутрішнє перевтілення — я розумію. Це саме те, що має відбуватися з актором від ролі до ролі. Вражає те, як можна несподівано змінитися зовні. Пам’ятаю, Богатирьов увесь час журився, що його не впізнають на вулиці. Насправді, я вважаю, це чудова акторська якість, коли не маєш свого впізнаваного яскравого обличчя. Коли актора на екрані впізнають, а в житті не вірять, що це він. Це дуже дорого коштує. Юра на 100 відсотків був народжений для цієї професії. Хоча, звісно, є багато інших чудових акторів.

— Коли приїжджаєте до Києва, які імпульсивні бажання виникають?.. Хрещатик? Андріївський? Може, Лавра?

— Ви знаєте, кожен приїзд до Києва в мене пов’язаний із бажанням поспілкуватися з колегами — із В’ячеславом Криштофовичем і Романом Балаяном. На жаль, через напружений графік рідко бачимося. А Київ дуже змінився. Я даю собі звіт, що в мені говорить туга не за тими маленькими будиночками, а за часом, коли нам було добре без особливих зручностей. Бо були юні. Пам’ятаю, дивився передачу в Москві: люди розповідали, як дружно й весело вони жили в комуналках. Потім взяли інтерв’ю в однієї дами, котра досі живе в комуналці. Вона запропонувала їм помінятися. Усе правильно: вони ж не за цим тужать, а за тим часом, коли їм було по 18. Тоді й дні були світліші, і зими — тепліші. Але в будь-яку погоду нас неможливо було вигнати з двору. Усе було в радість. А тепер: «З Новим роком!» — «З Новим роком!». Роки пролітають, і не можеш згадати, якого року це було. Тож ця операція з іншим світоглядом лягає і на бачення Києва. Зі мною відбулося те саме, що відбувається й у Москві, коли я блукаю знайомими провулками і не впізнаю їх.