СЕАНС ПСИХОАНАЛІЗУ ЗА ФРЕЙДОМ

Свого часу радянська наука відкинула психоаналіз, початок якому поклав австрійський психіатр З.Фрейд, як реакційний, суб’єктивно-ідеалістичний напрям у буржуазній психології та психотерапії. Втім, він не перестав від цього існувати. Той самий невблаганний час змінив пріоритети, розсунув обрії, надав інші можливості, і ось ми, колишні радянські, відкинувши все радянське, дозволяємо собі занурюватися в безодню несвідомого і безоглядно піддаємося цьому заборонному психоаналізу.

Ще зовсім нещодавно складно було уявити об’єктом дослідження українського сценічного мистецтва одіозну, майже містичну фігуру Зигмунда Фрейда. І от маємо перший сміливий досвід. У Національному театрі ім. І.Франка звернулися до п’єси сучасного, всесвітньо відомого англійського драматурга Террі Джонсона — «Істерія» (переклад Т.Некряч). Постановку спектаклю здійснив наш колишній співвітчизник, актор і режисер Григорій Гладій, він же музично оформив спектакль. Сценографія, костюми, світлове оформлення належать теж колишньому українцю, нинішньому канадцю Володимиру Ковальчуку, який активно співпрацює з Г.Гладієм.

Події п’єси Т.Джонсона переносять у далекий 1938 рік, у Лондон, де доживає свій останній рік життя знаменитий автор теорії психоаналізу. В атмосферу того часу, художньо відображену сценографом, глядач потрапляє відразу після підняття завіси, немов у розкриту, готову для сповіді душу. Потрапляє та ойкає, настільки колосальна вона. На сцені вибудований умовний павільйон будинку Фрейда. Він у чомусь реалістичний, у чомусь ніби з країни снів. Величезні дзеркала, котрі багаторазово відбивають предмети, розсувні двері, які приховують потойбічний блиск, що заворожує. Над усім цим по центру — величезний білий екран. Він стане тим досвідченим склом, на яке «капнуть» життя творців спектаклю, щоб довірливо поступитися місцем біля свого винайденого мікроскопа допитливому глядачу. В інтер’єрі оселі Фрейда, як у безладному сні намішано незліченну кількість різноманітних предметів, що вважаються абсурдними в такому сполученні, але виявляються переконливими при подальшому розгляді. Медитативно спокійні досконалі грані скляних пірамід і кубів, нерухома велика прозора куля, як і раніше, мудре примруження хитрих ленінських очей у несподіваному нині та звично-обов’язковому колись погрудді керманича, крізь товщу акваріумної води, повільно перебираючи клешнями, задкує рак... На авансцені вишикувалися давні фігурки антикварної колекції Фрейда — людина в численних і різноманітних зображеннях. Цей своєрідний людський стрій немов відокремлює сцену від залу і, вказуючи на безліч людських проявів, наголошує на предметі дослідження. Людина... Її душа, свідоме та підсвідоме, вчинки та їхні наслідки...

Майже з перших хвилин сценічної розповіді, не по-сучасному неспішної та докладної (спектакль триває понад чотири години), з’являється відеокамера, що проектує на величезний екран найважливіші моменти того, що відбувається. Такий спосіб сьогохвилинного втручання створює дивно-переконливий ефект документальності, а потім і захоплення від можливості скористатися винаходом «відеоока». Перед глядачем — грандіозний, масштабний, емоційний кросворд. І зацікавленій уяві пропонується продумано його заповнити. Якщо пощастить, то нелінивий глядач зможе розібратися в чужому житті, а опісля, можливо, і в своєму.

У химерній заплутаності зіткнення психічних конфліктів, несвідомих прагнень героїв спектаклю все-таки простежується сюжетна лінія. З фантасмагоричних сновидінь трагіфарсу вишиковується панорама цієї історії. Смертельно хворий професор (Б.Ступка) оглядається на прожите життя. Поруч із ним реальні персонажі — дочка Ганна (у роздвоєнні її особистості — Л.Руснак і Л.Смородіна), доктор Єгуда (О.Задніпровський), класик сюрреалізму Сальвадор Далі (О.Ступка), Джесика (у її роздвоєнні — О.Батько і П.Лазова). І персонажі вигадані, які виникли з минулого та глибин підсвідомості. Фрейд зайнятий підготуванням до смерті. Його потужний інтелект на вістрі боротьби, в яку він вступив із Творцем, вдершись у Його володіння. Як передати масштаб страждань цієї людини? Величезний сценічний простір чимось нагадує гучний простір вокзалу. Адже й саме життя схоже на чекання на вокзалі, а всі її головоломні метання — лише «перестановка багажу з місця на місце». Дія розгортається поліфонійно, контрапунктом звучать спогади, фантазії, мрії, напливи реальності. Змінюються мудрі пластичні мізансцени (балетмейстер І.Задаянна), витримані в граціозному, елегантному стилі, грають дивні оркестри, марширують запаморочливі персонажі. Фантастично рухається патріарх (С.Марченко), що добуває звуки з неймовірного, медитативного інструмента, що зачаровує, — діджеріду. У головоломний вир режисерської яскравої театральної форми втягується весь емоційний простір. Музика цього простору (Г. Гладій) також асоціативно багата. Атмосферу підсвідомої тривоги створює звуковий ряд — низькі, протяжні вібрації, їх підтримує різнотембровий переклик дзвіночків. Продумана світлова гама підкреслює відчуття різних емоційних станів. Все те, що відбувається, багатопланове, багаторівневе, складне, немов свідомість пацієнта. Метафори змінюють одна одну, перегукуються, укрупнюються, множаться, психоаналізуються. Спектакль буяє найцікавішими знахідками, несподіваними перетвореннями, відвертими трюками. Перед внутрішнім поглядом Фрейда проходять епохи, часи, країни, він утверджується в думці власної правоти і він же розчавлений переконанням помилковості своїх висновків. Але... Дивіться свої сни і розбирайтеся в них.

Стилістика «Істерії» зовсім відмінна від звичної, впізнаної стилістики франківської сцени. Спектакль створений і грається акторами в кращих традиціях європейського театру, витриманого за формою, стильного. У ньому збалансована інтелектуальна наповненість, емоційний темперамент, умовність форми та психологізм існування. Режисерська переконливість Г. Гладія, його метод роботи з актором знайшли відгук в акторському виконанні. І є підстави зазначити, що учасниками спектаклю зіграні, можливо, їх кращі за останній період ролі. Богдан Ступка вкотре переконав усіх, що він великий актор. Переконливість його Фрейда — явна, актор відкриває нові грані людського характеру, надзвичайно цікаві у запропонованій зовнішній формі. Він знаходить досконалий баланс достовірності, вимислу, психологізму, власного ставлення, у результаті чого стає відчутним масштаб особистості професора Фрейда. Детальний «психоаналіз» ролі Б.Ступки цілком міг би стати змістом дипломної роботи випускника театрального вузу. Як, втім, і образ Далі у виконанні Остапа Ступки. Актор передає зовнішню подібність із геніальним авантюристом і містифікатором, користуючись тонкими гумористичними деталями, балансує на межі фарсу, віртуозно використовує помічені дрібниці, що дають відчути справжню душу художника, яка сховалася за сюрреалістичним лушпинням. Окремі сцени Далі—Ступки — барвисті мономініатюри, дуети з Фрейдом—Ступкою — емоції і темперамент, що фонтанують. Актори показують, як два генії доводили один одному, що є суще. І той, і інший у своєму житті полювали, виявляється, за тим самим. Лише для Фрейда воно було в снах, емоціях, Далі ж домагався його свідомо, технікою і раціо. Вочевидь, питання про вірність того й іншого підходу буде відкритим вічно. Безсумнівно, акторська удача — й образ Єгуди. Переконують тонке відчуття Олександром Задніпровським характеру найближчого соратника Фрейда, знайдені вікові нюанси образу, органічність й внутрішній психологізм його трактування. Складність і неоднозначність жіночих персонажів змусила режисера «роздвоїти» їх. Так, образ гранично суворої, відстороненої, замкнутої Ганни, створеної акторками Ларисою Руснак і Людмилою Смородіною, немов складається з двох половинок схожий зовнішньо, пластично-синхроний, швидше, робот, ніж жінка. У цьому роздвоєнні особистості прихована трагедія стосунків дочки з батьком, гірка констатація відсутності гармонії. Центральний жіночий образ Джесіки в спектаклі найемоційніший, психологічно-насичений. Дві його іпостасі — доповнюють один одного, іноді взаємозаміняють. Нервова, палка, неприборкана Поліна Лазова протистоїть ліричній, незахищеній, довірливо-розкритій Оксані Батько. Зміна настроїв відбувається так само швидко, як і підміна, немов у трюці, однієї виконавиці іншою. З Джесікою Фрейд повертається до давніх пережитих подій, він знову на підсвідомому рівні відчуває потяг, страх, провину, сум’яття та розгубленість. Своє улюблене слівце «евентуально» (можливо за нагоди) Ступка—Фрейд смакує в різноманітних варіаціях. З інтонацій цього «можливого за деяких обставин» можна скласти цілий тембральний і значеннєвий словник — така багата палітра реагувань актора на те, що відбувається з ним і оточуючими.

Звичайно, у силах Долі зробити корективи в розкладі руху всесвітніх потягів, але колись усі втомлюються переставляти з місця на місце багаж на своєму життєвому вокзалі. Так дочекався свого останнього потяга і Зигмунд Фрейд, і ввійшла в його вену смертельна доза морфію. Розкішний театральний фінал — образний і пронизливий. Через усю сцену пихкає іграшковий паровоз і на ньому в клубах своєї сигари, що димить, сидить Фрейд. Ні, він не вмирає, він їде до країни своїх підсвідомих фантазій. До далекої країни за назвою Вічність. Евентуально?..