Щось м’яке і тепле

Колись за часів мого піонерського дитинства, коли так ревно накидали ідеї міжнаціональної дружби, нас, малолітніх інтернаціоналістів (хоч тоді ще зовсім не воїнів), зобов’язували «дружити» з іноземними друзями, обмінюючись листами. Зрозуміло, що дружба як обов’язок не зовсім приваблювала. Тому ці зв’язки часто були суто формальними, однак і вони давали уявлення про те, як не-ми живемо не-тут. Ми ж добре знали, як живемо ми, тому про нас не треба було нічого пояснювати. Моїм партнером з листування був мій ровесник, такий самий, як і я, 12-річний підліток Томаш Плюска, або Томек, як він себе легковажно іменував на білих, із двома марками, без зображень героїв-космонавтів і партійних діячів минулого, конвертах. Що залишилось після цих скупих листів? Пам’ять про дитячі заздрощі. Він надсилав мені кольорові фотографії (у мене були лише чорно-білі), розповідав, як він із батьками під час канікул їздив до Рима і бачив там Папу Римського (я ж із батьком їздив найдалі — до Києва на футбол), розповідав про багату колекцію фотографій західних рок-музикантів (у мене були тільки «Ровесник» і «Студенческий меридиан»)… А що, крім заздрощів? Ну, пам’ятаю, було просто цікаво.

Втім, як і тепер (хоч уже й у мене фотографії кольорові, і до Рима можна спокійно з’їздити, і така дурниця, як колекціонування зображень рок-ідолів, уже не спадає на думку), цікаво, чим займаються мої колеги-ровесники. Кілька тижнів тому видавництво «Фоліо» видало повість «Героїн» 30-річного польського Томаша Пйонтека. Подумалося тоді: який чудовий маркетинговий хід! Назва — лапідарна й притягальна, як заборонений плід. Навіть якщо не хочеш — купиш. Але поволі, ковтаючи сторінку за сторінкою, я зрозумів, що ніякий це не ринковий прийом. Ця книжка просто не могла називатися інакше. Головне, що залишив по собі цей текст, — була гігантська нез’ясованість. Що це? Антинаркотична пропаганда чи навпаки — пропаганда наркотиків? Художній твір чи автобіографічний репортаж? (Автор упродовж кількох років був наркозалежним.) І взагалі, чи література це? Текст написано важко й напозір недбало, немовби з великою неохотою. Але це також помилкове враження. Я збагнув: про подібні речі інакше писати просто неможливо. Неможливо писати про важкі героїнові ломки іскристою і дотепною постмодерною мовою. Тут потрібен інший стилістичний підхід — адекватний описуваній темі. І Пйонтек його знайшов. Хоч, можливо, він його зовсім і не шукав, а просто вирішив повідати про пережите.

Це не повість, а страшний сон. Чудова (?) нагода для людей, які не мають про наркотики зеленого поняття, бодай трохи уявити, що це за світ і як тим нещасним живеться «під кайфом», і особливо «після». Кожен текст у той чи інший спосіб впливає на людину. «Героїн» вражає читача не лише на психологічному, а й на фізіологічному рівні. Він перевертає нутрощі і викликає нудоту, малює картини повної екзистенційної безвиході та безнадії. Якби я був високопосадовцем, який відповідає в нашій країні за боротьбу з важкими наркотиками, я б рекомендував цей текст до вивчення в межах шкільної програми. Це треба прочитати у 14-річному віці, бо потім може бути пізно. В «Героїні» немає жодного моралізаторства — ні, навпаки, там усе дуже по-чесному.

Пйонтек грає з відкритими картами. І від цього ще важче, хоч червоною ниткою через весь твір проходить «щось м’яке і тепле». «Героїн» — це найпереконливіший показ розпаду людської особистості. Саме так виглядає пекло на цій землі — пекло граничної самотності, на яку тільки може себе приректи людина. Автор вдається до оригінального прийому, призначаючи головним героєм твору не людину, а Героїн. На його думку, саме героїн здатен принести людині найбільше у світі щастя. Але тут постає центральне запитання: в наскільки далеку безвихідь здатна зайти людина в пошуках щастя? В одному з інтерв’ю, на запитання, навіщо він написав «Героїн», Томаш зізнався: «Попри те, що я почувався розбитим, я знав, що ці два роки під кайфом не були лише змарнованими роками. Я знав, що здобув досвід, який треба передати людям. Я написав про те, як людина розтоплюється в морі мармеладу… Якби я довідався, що хтось через мене став наркоманом, я б наклав на себе руки…» Впевнений, ця остання фраза також була сказана чесно.