«Щорса, 18»: у пошуках майбутнього

Колись ця адреса була знаменитою. Тут не просто мешкали й працювали видатні українські кінематографісти — Щорса, 18, у Києві стало батьківщиною однієї зі шкіл українського кіно. Сьогодні ця адреса асоціюється хіба що з дислокацією кінофакультету університету ім. Карпенка-Карого. Про те, що тут донині існує Українська студія хронікально-документальних фільмів (чи просто «Укркінохроніка»), якось забулося. На щастя, знайшлися люди, що прагнуть повернути на Щорса, 18, колишню славу.

Здавалося б: навіщо сьогодні документальне (а тим паче хронікальне) кіно? Живемо в мас-медійному суспільстві, де поняття часу, грошей та інформації стали якщо не еквівалентними, то вельми взаємозалежними. А незадовго до появи цифрових технологій людську потребу в інформації вдовольняла кінохроніка. Нам важко уявити, що не так давно випуски новин демонструвалися в кінотеатрах. Сьогодні дехто з документалістів старого гарту кляне телебачення та звинувачує його в підступному вбивстві документального кіно. На початку дев’яностих, коли звільнення від ідеологічного тягаря збіглося з руйнацією кіно, здавалося, що ці «лудити від кінематографа» мають рацію. Тепер видно, що це не так. Документальне кіно, як і кожен вид мистецтва, з часом трансформується. В минуле відійшла його функція «об’єктивного фіксатора історії», неодмінно пов’язана з ідеологічною заанґажованістю. Хронікальне кіно успішно віддало Богові душу, виконавши свою історичну функцію. А сьогоднішня документалістика зазнає змін, і разом з нею змінюється «Укркінохроніка».

Українську студію хронікально-документальних фільмів засновано 1931 року в Харкові. 1939-го було переведено до Києва. Саме тут сформувалася українська школа документалістики. Події Другої світової війни залишилися у нашій візуальній пам’яті завдяки праці фронтових кінооператорів Ізраїля Гольдштейна, Якова Местечкіна, Валентина Орлянкіна, Михайла Гольбріха, Костянтина Богдана, Ісаака Кацмана та інших. У повоєнні часи диктату ідеології, коли документальне кіно змушене було виконувати політичні замовлення, на «Укркінохроніці» знайшли свою нішу такі майстри, як Михайло Юдін, Георгій Тасін, Михайло Слуцький, Мирон Білінський; пізніше — Роллан Сергієнко, Гелій Снєгірьов, Ігор Грабовський, Рафаїл Нахманович, Юрій Ткаченко, Віктор Стороженко, Олександр Коваль та інші. Ближче до перебудовних часів середовище «Укркінохроніки» виховало молоде покоління документалістів, що змогли своїми фільмами влучно зреагувати на виклики часу. Твори Сергія Буковського, Олександра Роднянського, Анатолія Сирих, Володимира Піки, Мурада Мамедова, Володимира Оселедчика спричинили розмови про оригінальну школу українського документального кіно. Цей перспективний напрям, як водиться, не зміг реалізуватися через несприятливі обставини. 1991 року нашу документалістику спіткала така ж сама доля, як і всі інші галузі кіно. Та навіть протягом безнадійних 90-х років на «Укркінохроніці» створювались такі видатні стрічки, як «Прощавай, кіно!» та «Листок із записної книжки» Ізраїля Гольдштейна, «Чорнобиль. Післямова» та «Друге освідчення в любові» Роллана Сергієнка. Призвичаєна до ідеологічної ролі кіностудія перебувала в пошуку нової стратегії існування. Тим часом давалася взнаки байдужість держави не тільки до ідеологічних функцій, успішно перебраних телебаченням, а й до документального кіно взагалі. Один із чільних українських документалістів І. Гольдштейн десь у дев’яностих висловився про це приблизно так: «Знаєте, чому вони не фінансують документальне кіно? Це щоб їхні онуки й правнуки через сто років не подивилися й не сказали: а хто був хазяїном тоді, коли відбувалося все це неподобство?». Математичною формулою існування українського кіно 90-х може слугувати кількість працівників студії: 1991 там працювало 600 осіб, 2004 року — 83 працівники. Тим часом руйнація кіностудії дійшла до стадії відчуження майна. Такі необхідні для функціонування студії приміщення, як цех обробки плівки, звукоцех, мультцех передані в розпорядження Київського університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого та Інститутові проблем сучасного мистецтва. Неосяжну територію «Укркінохроніки» тепер можна використовувати як декорації для зйомок фільму про світ після атомної війни. Тим часом стандартна студія сьогодні може займати кілька кімнаток в офісному центрі. Громіздка й не пристосована до комерційної діяльності «Укркінохроніка» виявилася цілковито незапотребуваною. За радянських часів студія могла виготовляти 200 короткометражних фільмів обсягом до 500 частин на рік. Сподіватися на державне замовлення фільмів у достатніх обсягах годі — протягом 90-х років воно було мізерним, та й сьогодні ситуація не набагато краща. А комерційні замовлення, завдяки яким виживають майже всі наші кінематографісти, посипалися на компактні й недорогі відеостудії — не треба закінчувати КДУТКіТ, аби уявити, у скільки разів вартість рекламного фільму на кіноплівці перевищує відповідний відеопродукт. Та й навіщо знімати кіно, якщо єдиний «пункт призначення» цієї продукції — телеекран? Спроби перевести «Укркінохроніку» у відеоформат не проходили — Мінкульт змушував дотримуватися «нерозбавленого» статусу кіностудії. Останнім кілком у труну вітчизняної документалістики працівники студії вважають прийняття Закону про державну підтримку кінематографа, за яким приватні студії дістали право на державне фінансування. Коли дешеві відеостудії почали виконувати державні замовлення на гроші, виділені з бюджету, «Укркінохроніка» опинилася фактично за бортом вітчизняного кінопроцесу.

Попри усі негаразди, на «Укркінохроніці» у найглухіші часи жевріла українська документальна кінотрадиція. Виробництво фільмів впало до двох-трьох стрічок на рік — але й таку кількість в умовах занепаду можна вважати за подвиг. До того ж дехто з документалістів регулярно привозить призи з різноманітних кінофестивалів, чим заперечує чутки про смерть документального кіно. Саме на «Укркінохроніці» стрічками «Гріх» (1999) та «Різдво» (2001) дебютував найперспективніший з молодих режисерів Олесь Санін. Загалом, молоді кінематографісти вряди-годи спростовували уявлення про «Укркінохроніку» як анахронізм, штучно підтримуваний на плаву кількома ретроґрадами-ентузіастами. Неоднозначною подією в культурному житті Києва стали «Хроніки від Фортінбраса» (2001) — екранізація есеїв Оксани Забужко, здійснена Оксаною Чепелик на «Укркінохроніці». 2001 рік взагалі був урожайним на дебюти: окрім того ж Саніна, свої стрічки зафільмували Валентин і Максим Васяновичі («Старі люди») та Максим Сурков («Томен. Кольори життя»). Обидва фільми дістали призи на кількох міжнародних кінофорумах. Втім, наскільки відомо, жоден із дебютантів надовго на студії не затримався.

Тим часом старші покоління документалістів також не збираються йти у небуття. 2003 року Олександр Коваль представив публіці свій новий фільм «Гамлет з хепі-ендом». Ця документальна історія про пацієнтів знаменитої львівської психлікарні на Кульпарківській, де хворі мають змогу створювати театральні вистави, є запізненим виявом світовідчуття 1990-х років — саме тоді шоковані новою реальністю кінематографісти полюбляли шукати алегорії нашого суспільства в спільноті душевнохворих. Головною чеснотою нинішньої «Укркінохроніки» у порівнянні з іншими студіями її працівники вважають широке розмаїття висвітлюваних тем. Протягом останнього року створено одразу кілька фільмів про вбоге життя упосліджених суспільних груп, й місце їхньої дії — відповідне: божевільня, наркодиспансер, інтернат для сліпих дітей. У стрічці Сюзанни Шаповалової «Шлях до зцілення. Сповідь» (2004) йдеться про осередок новітньої християнської церкви, що надає допомогу колишнім наркоманам. Герої фільму В. Єрмоленка «Світло у твоєму вікні» — діти з тяжкими вадами зору. Окрім очевидної одноманітності тем, головна проблема цих стрічок — це їхня глядацька доля. Не всі вони мали навіть прем’єру в Будинку кіно — про телевізійний ефір не йдеться. А створений 2001 року фільм Павла Фаринюка «Правди дорога терниста» про життя й загибель В’ячеслава Чорновола цьогоріч висувався на здобуття Шевченківської премії. Його неуспіх поміж українського офіціозу пов’язують з надзвичайно сміливою розстановкою акцентів у фільмі. Устами своїх героїв режисер звинувачує адміністративний криміналітет у фізичній ліквідації Чорновола.

Зовсім інші теми турбують молодих режисерів «Укркінохроніки». Стрічка Валентина Васяновича «Проти сонця» (2004) руйнує не тільки канони традиційної документалістики, а й саму межу поміж художнім та неігровим кінематографом. Герой його фільму — молодий гончар, що тікає від заморок міського світу на відлюдний острів, де віддається улюбленій справі. Режисер відверто не хоче йти второваним шляхом традиційних фільмів-портретів та пафосних моралізаторських тем. Це спричинилося до неприємної історії зі здачею фільму студійній комісії. Авторський задум врятувати вдалося, а бажання режисера працювати на «Укркінохроніці» — ні.

Ще одна грань діяльності сучасної «Укркінохроніки» — створення так званого кінолітопису, себто фільмування знакових для української історії подій. Як відомо, телевізійне відеозображення довго не живе, а закарбовані на кіноплівці сюжети мають більше шансів дійти до нащадків. Втім, митці й тут не мають свободи власноруч обирати ті самі «знакові події», що цікавитимуть майбутні покоління. Створення кінолітопису також відбувається на замовлення Мінкультури, а тамтешніх посадовців більше цікавить навічне закарбування Форуму демократичних сил (саме цьому присвячено один із цьогорічних сюжетів кінолітопису), аніж творче життя Ліни Костенко — створення сюжету на запропоновану тему було відхилено.

2004 року на студії з’явився новий директор, на якого покладено місію врешті оновити «Укркінохроніку» відповідно до викликів часу. Іван Лимар уже не вперше очолює Українську студію хронікально-документальних фільмів. Проте на цей раз йому вдалося дійти домовленості з Мінкультом стосовно часткового виробництва фільмів на цифрових носіях. Щоправда, кошти на технічне переоснащення чільних українських студій, виділені нинішнього року Кабінетом міністрів, дивним чином оминули «Укркінохроніку». Але чекати зміни ставлення до документального кіно керівництво студії не збирається. У майбутньому планується застосування обох способів фільмування: на кіноплівці та на цифрових носіях. За традиційною кіноплівкою залишать суто мистецькі проекти та кінолітопис, решта зніматиметься на відео. «Укркінохроніка» дістала шанс використати свої величезні виробничі потужності та створити конкуренцію численним міні-студіям у виконанні комерційних замовлень. До того ж, залучення інвесторів у виробництво фільмів не обмежуватиметься суто комерційною діяльністю. Директор студії
І. Лимар найближчим часом планує втілити кілька резонансних проектів, серед яких — стрічка про трагічну історію фільму Василя Ілляшенка «Звірте свої годинники», знищеного 1964 року, у переддень розквіту поетичного кіно. Наступним кроком до відродження студії має стати повернення відчужених територій та будинків. У далекій перспективі — створення на базі «Укркінохроніки» державної акціонерної телеструктури, що була б спроможна створювати і розповсюджувати документальні стрічки найрізноманітніших жанрів. Головне — вміло поєднати величезний творчий та технічний потенціал «Укркінохроніки» із вдалою трансформацією студійного життя.