Ще один сезон блефу

4 липня великим аншлаговим гала-концертом завершився черговий сезон у Національній опері України. «Врожай», що перепав глядачеві в результаті, як завжди, виявився не дуже щедрим. Протягом сезону було поновлено два старих спектаклі, поданих, як звичайно, під «прем’єрним» соусом. Цю хитрість глядач уже давно вибачає театрові через убогість репертуару й відсутність свіжих ідей чи сил для їх реалізації. Йдеться про поновлення «Ромео і Джульєтти» Гуно, поставленої 2000 року, та «Катерини Ізмайлової» Шостаковича, поставленої 1965 року і вже поновлюваної 1974-го. Щоправда, минулого сезону двічі було показано прем’єру опери Понк’єллі «Джоконда» — справді нова назва в київській афіші. Опера пішла на нашій сцені без купюр, що саме по собі можна визнати примітним. Але для її постановки запросили режисера з Італії Маріо Корраді, який поєднує оперну режисуру з іншими видами діяльності, і нам залишається тільки гадати, котрі з них є його хобі, а котрі — професією. Саме він поставив торік оперу «Турандот», яка в сенсі режисури не сяяла особливими знахідками і стала радше добротним «трафаретним» спектаклем, скроєним із затертих «викройок», які десятиліттями набивали оскому на всіх сценах Європи. І ось тепер творче керівництво театру виявило нечувану наполегливість. Для нової постановки єдиної прем’єри в сезоні знову запрошено того ж самого італійського режисера! Таким чином, ми, принижено прогинаючись перед закордоном, укотре сповістили всьому світові: «Панове, своїх режисерів у нас немає й не буде, куди вже нам! А ви подайте хоч щось із вашого столу, нехай це буде далеко не перша свіжість, зате ваше, отже і нам голову сушити не доведеться, і зголоднілий глядач отримає готовеньке». Нікому з «творчих босів» театру й на думку не спадає, що вони роблять щось не так. Про яку критику ви кажете, панове? Все, що вони роблять, нам не до снаги, і не нам, грішним глядачам, подавати свій голос проти їхньої впевненості у своїй правоті. Схоже, кожен із них у якийсь момент своєї кар’єри був загіпнотизований якимось «совковим» міністерським чиновником і відтоді вважає, що перейшов у розряд непогрішних пророків. Ось тільки «проклята преса» своїм невгамовним «цькуванням» іноді порушує безтурботний спокій їхніх душ. Ніде правди діти, інколи в театрі звучали фрази на кшталт: «Тільки через цю пресу всі неприємності!» Ну ось, виявляється, знайдено винуватця всіх творчих бід театру.

Лідія Забіляста так і не встигла в цьому сезоні виступити в заголовній партії «Джоконди» — обидва спектаклі виконала Тетяна Анісімова. Що ж стосується Світлани Добронравової, яка значиться в афішах, то вона, схоже, взагалі вирішила цього разу відмовитися від участі в новій роботі театру. Свого часу Добронравова співала Джоконду на сцені Львівської опери. Хочеться вірити, що нинішнє мовчання примадонни — це її власний вибір, продиктований якимись артистичними міркуваннями. Режисер спектаклю все ж вирізнявся великою скрупульозністю в опрацюванні деталей і бездоганним знанням усіх партій солістів. У сенсі «занурення» в матеріал він дав нашій трупі чимало. Але говорити про серйозний «прорив» було б великим перебільшенням.

Ще однією роботою театру в минулому сезоні стало поновлення «Мазепи» Чайковського мовою оригіналу, яка, втім, лише недавно була показана на одному із закордонних оперних фестивалів, в Угорщині. Київ ще не бачив відновленого спектаклю. Цей «хіт 90-х» нині справді потрібен київському слухачеві, і на початку наступного сезону планується його поновлення, як видно, теж під соусом прем’єри.

Якщо починають розмову про перспективи майбутнього сезону, то, як правило, йдеться насамперед про заплановані гастролі (найчастіше вони проходять у лютому–березні). Ось, виявляється, в чому суть діяльності театру, котрий іменує себе Національним! Про сміховинні масштаби ведення гастрольної діяльності нашої оперної трупи вже сказано стільки, що навряд чи знову варто наводити її географію. Ніякі верстові шляхи європейських турне нам і не снилися. Глибока провінція — ось усе, чим ми задовольнялися досі, особливо останнім часом. Планується якось змінити маршрути майбутніх поїздок і охопити інші країни. Але коли цього дочекаємося, тоді й говоритимемо про це.

Висновок зі сказаного вище зворушливо простий. Нічого нового нам у наступному сезоні не всміхається. Звісно, якась прем’єра проб’є собі шлях до глядача. Найімовірніше — наприкінці сезону. Серед давніх мріянь запрошеного італійського режисера фігурують три опери Верді — «Макбет», «Бал-маскарад» і «Дон Карлос». Це ілюструє єдину усталену поки що традицію — бодай один раз на рік пропонувати публіці нову назву, раніше в афіші не представлену, але таку, що входить до скарбниці західноєвропейської світової класики (в основному — італійської). Чи варто казати, що по-справжньому новим кроком для Національної опери був би саме «Макбет», адже дві інші опери вже йшли на нашій сцені, і живі ще ті покоління слухачів, які добре пам’ятають їх постановки. Головний диригент театру Володимир Кожухар відкрито запевняв у пресі, що весь репертуар європейських театрів — це якісь два-три десятки назв. І що консерватизм і обмеженість репертуару — це ледь не ознака хорошого смаку. Цікаво було б дізнатися, де саме почерпнуто такі сенсаційні відомості? Щоб спростувати цю помилку, досить, як мінімум, звернутися до будь-якого сайта в Інтернеті.

Хоч би що говорили про Національну оперу останнім часом, найчастіше ця назва трапляється в контексті «проблеми Національної опери». Справді — проблем хоч відбавляй. Це і відсутність гідної оперної режисури, і повне блокування нового національного оперного репертуару, і фінансова проблема, і кадрова, і проблема оновлення творчого керівництва. Стоп, а чи не в цій останній уся річ? Що ж заважає розпочати нарешті вирішення решти проблем? І хто повинен це робити? Наважусь припустити, що цим покликане займатися творче керівництво. А що ж заважає керівництву?

Лихо в тому, що всі «три кити» керівництва театру вирощені й вигодувані трохи іншими ідеями. Київський театр вони в глибині душі вважають надто провінційним, реноме оперного українського мистецтва в Європі їм байдуже. Тому достатньо тихо вершити свої власні справи в дусі «толерантної і взаємовигідної колегіальності». І таке ставлення цілком узгоджується з бездоганно радянським вихованням, здобутим ними. Звісно, таке пояснення хотілося б вважати лише «очевидним припущенням», та аж ніяк не істиною. Якби воно було істиною, то це виглядало б зовсім безнадійно. І тоді фінал наших нотаток виглядав би як поховання заживо юної й закоханої Аїди. Глядачеві залишається чекати й сподіватися, що так чи інакше зміни все ж таки стануться. Якщо ж тим, від кого це залежить, забракне здорового глузду втрутитися в ситуацію, то справу зробить сам час. І «племя молодое, незнакомое» згодом саме увірветься в стіни театру й розчинить навстіж усі вікна й кватирки, даючи доступ довгожданому свіжому повітрю змін. Віримо, що ці зміни будуть викликані не прагненням зламати геть усе, а багатством ідей і задумів у головах тих, хто не отруєний споживчим і консервативним ставленням до мистецтва. Такі люди вже є, вони серед нас, і хочеться вірити, що незабаром їхні імена зазвучать на весь голос. Тут-таки зауважимо, що кадрові казуси Національної опери мало цікавлять глядача. Йому потрібен якісний продукт і театр, готовий поважати і враховувати його запити. І кожен сподівається, що ера поваги до глядача настане ще на нашому віку.

Новий, 137-й сезон театру відкриється у вересні традиційним «Тарасом Бульбою». Напередодні відбудеться прослуховування нових претендентів у стажерську групу театру. Час рухається вперед, і ми неминуче опинимося перед обличчям тих чи інших сюрпризів. Хочеться, однак, щоб ці сюрпризи були приємними. Бо англійська приказка «Найкраща новина — це відсутність новин» годиться не для кожної національної специфіки...