Ще гучніше! Музична індустрія України: як забудувати фундамент?

У теперішні «гучні» часи, коли схрещуються мечі над питаннями дубляжу іноземних фільмів у вітчизняному кінопрокаті, ламаються списи навколо субтитрування програм на телебаченні, якось на другий план відходять проблеми музичного ринку країни. І це не дивно, адже зазвичай про існування в Україні сучасної масової музики згадують лиш напередодні чергового Євробачення. Про музичну індустрію майже не згадується. Музичний бізнес (не плутати із суто комерційною суржиковою попсою а-ля Сердючка) і досі залишається terra incognita, наприклад, для того ж Міністерства культури і туризму. Пересічного чиновника від культури слово «рінґбектон» вводить у депресію, а словосполучення «блекбокс із суміжної публічки», можливо, викликає навіть нервове потрясіння.

Секрет Полішинеля

Здавалося б, певні зрушення у сфері музичного бізнесу таки почалися внаслідок публікації в «ДТ» — «Шоу повинно... триматися. Чому українська музіндустрія чекає нового парламенту» (№ 39 від 20 жовтня 2007 р.). Зокрема колишній міністр культури Юрій Богуцький виступив з ініціативою підтримки музичної індустрії, визначення проблем музичного шоу-бізнесу, формулювання й реалізації пропозицій щодо їх розв’язання.

Втім, на жаль, на рівні чиновників середньої руки ініціативу міністра було успішно просаботовано. Згодом у Міністерстві відбулися кадрові зміни і цікаву ідею відклали на невизначений строк. Між тим представники музіндустрії по-
ставилися відповідальніше до державної ініціативи, надали своїх представників до робочої групи, надали чіткі пропозиції щодо вдосконалення ринку.

Такий своєрідний досвід співпраці породжує запитання, чи потрібне в принципі партнерство держави і музичної індустрії, чи необхідна державна увага до проблем галузі. Адже сама природа вільного і досить ліберального музичного ринку немовби суперечить методам державного регулювання — адміністративним і владним. Бо музична індустрія, на відміну від, скажімо, академічних музичних інституцій, не потребує бюджетних витрат, дотацій і ґрантів. Шоу-бізнес здатний заробляти на життя самостійно і це невід’ємна частина його природи. Більше того, законодавчий фундамент музичного ринку на сьогодні вже закладено, почасти застосовуються квоти на українську музику в теле- й радіоефірі. Що ж могла би принести співпраця держави й музичної індустрії?

Секретом Полішинеля є той факт, що українська нація на загал є талановитою й передусім обдарованою музично. Це засвідчується й понад мільйонною кількістю українських народних пісень (більшість із яких є, на превеликий жаль, вже назавжди втраченими для світу), і славою голосів українських співаків, котрі посідали гідне місце в закордонних капелах. Як раніше, так і нині ми маємо величезну кількість талановитих співаків і музикантів, які могли би стати світовими знаменитостями й українським внеском у світову культурну палітру. Поодиноко це підтверджують і зарубіжна популярність Руслани й Ірини Білик, гуртів «Океан Ельзи», «ВВ», «Гайдамаки» тощо. Ми могли би експортувати свою масову музику й збільшувати доходи вітчизняних бюджетів... проте лише за умови грамотної й професіональної побудови механізму музичного ринку, механізму, що міг би фінансово забезпечити і виконавців, і авторів, і продюсерів. Адже по-
всюдною специфікою сучасного шоу-бізу є те, що для невідомого, хоча й талановитого, виконавця здобути популярність без вагомої продюсерської підтримки, бодай на початку творчої кар’єри, майже неможливо. Тож без заможного продюсера не може бути багатого творця.

Кримінальний кодекс: вгадай мелодію

Побудова саме такого прогресивного і грамотного механізму без співпраці з державою, на жаль, неможлива. Проте першим кроком до такої співпраці вочевидь повинно стати окреслення проблем музичного ринку і пропозиції до їх подолання, які ми хочемо навести в цій статті. Одразу зауважимо, що ці пропозиції стосуються радше комерційної, аніж безпосередньо мистецької складової шоу-бізнесу, хоча капіталізація музичного ринку сама по собі також частково підвищує мистецьку цінність сучасної масової музики за рахунок зростання конкуренції, підвищення творчих стандартів.

Оскільки існування музичної індустрії нерозривно пов’язане з дотриманням авторського права й суміжних прав, то вагомі проблеми музичного ринку пов’язані саме зі складністю захисту музичних прав. Так, порушники авторського й суміжних прав, зокрема й «аудіопірати», сьогодні de facto не несуть кримінальної відповідальності. Досі жоден «пірат» не сів у в’язницю за свою діяльність і це передусім наслідок недолугості формулювання «авторської» статті в Кримінальному кодексі. Ліцензіати не мають змоги адекватно захищати свої права, а організації колективного управління позбавлені можливості ефективно захищати права своїх довірителів. Отже, конче потрібне удосконалення як Кримінального кодексу, так і Закону «Про авторське право і суміжні права», що передбачає добру волю парламенту на здійснення змін. Необхідне посилення відповідальності й за несплату винагороди за використання музики телерадіокомпаніями, кабельними операторами, кав’ярнями, барами, ресторанами, супермаркетами, а також відповідальності за несплату передбачених законодавством авторських і суміжних відрахувань виробниками й імпортерами обладнання й носіїв, на яких музика може бути записана в домашніх умовах. У контексті боротьби з піратством у музичній дистрибуції, можливо, варто було би взагалі забороняти продаж носіїв з музикою поза спеціалізованими магазинами. Адже власникам таких магазинів зазвичай не з руки продавати піратську продукцію, оскільки, на відміну від продавців піратських компакт-дисків у кіосках і лотках, їм є що втрачати.

Найбільші державні телерадіокомпанії, передусім національні, не сплачують передбачену законом винагороду за музику, що звучить в їх ефірах. Адже у Державному бюджеті України витрати на це не передбачені. Отже, держава, що скрізь позиціонує себе як оборонця прав інтелектуальної власності, насправді виступає як аудіопірат. Звісно, така ганебна ситуація потребує виправлення. І першим кроком у цьому міг би стати політичний сигнал Міністерства культури і туризму, Міністерства освіти і науки, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Не зайвим було би й підписання Меморандуму щодо дотримання авторського права і суміжних прав вітчизняними організаціями колективного управління, Міністерством фінансів України та Державним комітетом телебачення і радіомовлення.

«Український велосипед»

Проте державні національні телерадіокомпанії не єдині, хто ігнорує авторське право і суміжні права. Практично жодна приватна національна телекомпанія не сплачує винагороду за використання музики, як не сплачує й більшість кабельних операторів, зокрема й найбільший оператор-монополіст. Безперечно, найбільшим телеканалам легше й дешевше «домовлятись» у судах, ніж домовлятися з правовласниками, ніж сплачувати законну винагороду організаціям колективного управління. Такий стан справ потребує внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення». Свого часу Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення свідомо дистанціювалася від охорони прав інтелектуальної власності. Але за умови низької правосвідомості користувачів такий хід Нацради явно не сприятиме становленню цивілізованого медійного ринку. На наш погляд, потрібно переглянути ставлення Нацради до дотримання телерадіокомпаніями і кабельними операторами авторського права й суміжних прав. Звісно, зовсім не обов’язково нав’язувати Нацраді правоохоронні функції, проте було би справедливо, якби Нацрада видавала ліцензії телерадіокомпаніям і кабельним операторам лише за умови укладення ними договорів з уповноваженими організаціями колективного управління. Доцільним було би й звернення найвищих органів державної влади до суб’єктів медійного ринку з чітким сигналом про те, що держава більше не прощатиме порушення авторського й суміжних прав.

Дещо по-іншому бачиться вирішення проблеми несплати винагороди за використання музики кав’ярнями, барами, ресторанами, торговельними мережами, готелями тощо. Вочевидь політичні сигнали тут недоречні. Проте допомогти дотримуватися Закону могли би зміни до Кримінального кодексу, якими було б визначено, що кримінальна відповідальність за порушення авторського й суміжних прав настає у разі повторного вчинення порушення авторського й суміжних прав протягом року після притягнення винної особи до адміністративної відповідальності незалежно від розміру завданих порушенням збитків.

Колективне управління загалом є досить проблемною й одіозною галуззю музичної індустрії. Законодавство досі не відображає просту і, здавалося би, очевидну істину: держава повинна надавати особливі повноваження лише тим організаціям колективного управління, яким довіряють правовласники на більшість об’єктів авторського й суміжних прав, що реально використовуються в Україні (наприклад, музичні твори й фонограми, які звучать в ефірі українських радіо й телекомпаній). Натомість окремими суб’єктами вигадуються різні химерні шляхи вирішення власних проблем. Так, нещодавно всім учасникам ринку було запропоновано підтримати окремий закон «Про колективне управління правами на твори, виконання, фонограми, відеограми», який би остаточно зарегулював сферу колективного управління і створив би монстроподібний орган з надзвичайними повноваженнями — Палату України з колективного управління правами на твори, виконання, фонограми, відеограми. Сама ж палата створюється і переважно контролюються... творчими спілками. Хоча, як відомо, між творчими спілками й популярними творцями — прірва глибиною в саме життя, але творчі спілки зовсім не від того, щоб підвищити фінансування своїх секретаріатів за рахунок популярних і задіяних авторів і виконавців. Безперечно, представленим законопроектом не обійдене й визначення організацій колективного управління уповноваженими організаціями. До критеріїв визначення віднесено «суперчіткі» позиції: досвід діяльності з колективного управління, рівень матеріально-технічного забезпечення організації, зміст програмного забезпечення, результати публічної діяльності організації. Як бачимо, про довіру правовласників не йдеться.

Зрозуміло, що ані «український велосипед», яким є даний законопроект (адже жодна країна світу, окрім Німеччини й Словаччини, чомусь не регулює колективне управління окремим законом), ані інші фантазії представників окремих одіозних організацій не розв’яжуть проблем колективного управління і не замінять щоденну роботу зі збирання й розподілу винагороди. І лише прозора й в хорошому сенсі змагальна робота організацій колективного управління щодо здобуття довіри правовласників сприятиме побудові якісної та ефективної системи управління правами.

Інтернет-пірати ХХІ століття

Окремою проблемою музичної індустрії є проблема Інтернет-піратства. Сьогодні в Україні діють чимало сайтів, які розповсюджують музику без дозволу правовласників і без сплати будь-якої винагороди, що викликає справедливе обурення й міжнародних організацій. Характерно, деякі з таких сайтів належать компаніям, близьким до певних народних депутатів. Слід сподіватися, тільки через це правоохоронні органи не поспішають допомагати правовласникам у боротьбі з Інтернет-піратами. Втім, окрім несприяння правоохоронців, є ще й проблема доведення використання фонограм у мережі Інтернет інтернет-піратами. Адже відомо, що Інтернет є мережею, де інформація змінюється блискавично. Тому зазвичай Інтернет-пірати в лічені хвилини прибирають зі своїх сайтів неліцензійну музику після того, як дізнаються, що проти них здійснюються якісь юридичні дії. А самі такі дії після цього унеможливлюються через недоведеність використання музики. Гадаємо, слід запровадити долучення скопійованої інформації до матеріалів судової справи.

Кепські справи і з піратством багатьох контент-провайдерів, що розповсюджують чужу музику на мобільні телефони споживачів, отримуючи від останніх гроші, але й копійки не сплачуючи правовласникам. Певною допомогою у боротьбі з таким різновидом піратства могло би стати запровадження дер-
жавного ліцензування контент-провайдерів (як це зроблено в Російській Федерації). Вочевидь загроза втрати ліцензії застерегла б багатьох піратів від продажу споживачам неліцензійної музики без оплати належної винагороди її авторам, виконавцям та продюсерам.

Викликає безліч нарікань система надання контрольних марок, що наклеюються на музичні компакт-диски і без наявності яких продаж компакт-дисків заборонений законом. З одного боку отримані контрольні марки легко стираються, і пірати на них друкують нові дані, наклеюючи такі видозмінені марки на неліцензійні компакт-диски. Визначити такий піратський продукт на полицях магазинів інспекторам з питань інтелектуальної власності або міліціянтам вкрай непросто. З другого боку, вітчизняне законодавство дозволяє отримувати контрольні марки для наклеювання на піратські компакт-диски у разі, коли заявник на марку як доказ своєї сумлінності подає договір з іноземним правовласником — фіктивною компанією з якоїсь маленької офшорної острівної держави. У такому разі ДП «Інтелзахист», що й видає контрольні марки, не має права відмовити заявнику в наданні йому контрольних марок, а авторське й суміжні права між тим порушуються. Для подолання цього, окрім суто технічної видозміни голографічної контрольної марки, слушно було би запровадити опублікування в Інтернеті всіх позицій, щодо яких подаються заявки на отримання контрольних марок. Це дало б продюсерам змогу оперативно реагувати на порушення їх прав ще до виходу в світ піратського альбому з контрольною маркою.

71 мільйон — ціна гастролей

Є надія на вирішення проблеми проведення концертів без сплати організаторами гастрольних заходів платежів за використання об’єктів авторського права й суміжних прав. За останньою інформацією, узгоджено, що в законопроект про зміни до Закону «Про гастрольні заходи в Україні» буде додано положення щодо обов’язку управлінь культури видавати свідоцтва про проведення гастрольних заходів лише в разі укладення їх організаторами відповідних договорів з організаціями колективного управління. Проте законопроект не скорочує істотно засилля іноземних гастролерів, хоча й підвищує ціну квитків на концерти таких гастролерів. Очевидно, прогресу в протекціонізмі українських виконавців вдалося б домогтись, якби свідоцтва про проведення гастрольних заходів іноземних гастролерів видавалися за погодженням з українськими виконавцями і продюсерами. Дуже корисним для вітчизняних гастролерів було б, якби державна податкова служба серйозніше ставилася до збору за проведення гастрольних заходів. Нагадаємо, що згідно з законом про державний бюджет на цей рік доходи від такого збору до державного й місцевих бюджетів заплановано на рівні двох мільйонів ста сорока двох тисяч грн., що є абсолютно неадекватною, мізерною сумою. Сам збір становить три відсотки з виручки від реалізації квитків на всі гастрольні заходи, що проводяться в Україні. Відтак, податкова служба передбачає, що виручка від продажу квитків на усі гастрольні заходи в Україні протягом року становить близько сімдесяти одного з половиною мільйона гривень. А отже, середньостатистичний українець за весь рік платить за відвідування концерту лише півтори гривні. Наскільки це адекватна сума, судити читачам.

Серйозною проблемою музичної індустрії є й оподаткування роялті. Химерне визначення роялті у нинішньому податковому законодавстві парадоксальним чином відносить до роялті платежі за використання творів, і водночас не відносить — платежі за використання виконань і фонограм, які так само є об’єктами права інтелектуальної власності. Видається, що це не умисел законодавця, а лише суто термінологічний професійний брак розробника податкових законів. Та ж помилка повторюється і в проекті податкового кодексу. Звісно, музична індустрія була б доземно вдячна за ліквідацію таких дивних парадоксів в оподаткуванні.

Подолання цього, можливо, й неповного переліку проблем українського музичного ринку стало б внеском у розвиток вітчизняної музичної індустрії, дозволило б звести міцну надбудову на вже існуючий фундамент ринку, створити цивілізовану й сильну музичну індустрію, яка, гадаю, потрібна не тільки продюсерам і виконавцям, і навіть не самим лише слухачам і глядачам, але й державі, що дбає про свою масову музичну культуру, вболіває за поширення своєї культури у світі.

Коментар

Стефан КРАВЧИК, Виконавчий регіональний директор IFPI (International Federation of Phonographic Industry) у Європі:

— Вирішення проблем піратства просте: правоохоронні органи, тісно співпрацюючи з правовласниками, повинні вживати заходів проти кричущого продажу піратської продукції. Таких же заходів треба вживати щодо веб-сайтів, які продають неліцензійну музику. Звичною справою для судів повинно стати притягнення до відповідальності піратів, при цьому суд/судді мають розглядати порушення авторського права так само серйозно, як крадіжку. Хоча Україна вже подолала великий шлях, тут усе ще дуже легко знайти піратську продукцію навіть у Києві. Другою головною проблемою, як згадувалося вище, є відсутність порядку у сфері колективного управління. Існують організації колективного управління без досвіду, що отримали дозвіл на діяльність. Їх наявність створює хаос на ринку і подається користувачами як виправдання, аби лише не сплачувати роялті. Правовласники та інвестиції у творчість зазнають великих втрат. Було би правильно припинити видачу дозволів організаціям колективного управління, що не є репрезентативними, не мають відповідних повноважень від правовласників, а також слід анулювати дозволи тих організацій колективного управління, що не отримали повноважень від правовласників та/або не в змозі довести, що вони можуть функціонувати належним чином (що передбачає не лише збирання винагороди, але й виплату її правовласникам в якомога більшій кількості).