Садо-мазо як магістральний жанр "нашого" гумору

Як дивно: "95 Квартал", який ще недавно підносили всі до рубінових зірок, тепер дедалі частіше системно покусують (наче темники такі чи вектор суспільно-політичного мислення різко змінився). Якщо раніше персонажі "Кварталу" хамувато пародіювали активних фігурантів нашого політичного процесу, тепер чітко видно, що деякі фігуранти норовлять пародіювати хамуватих персонажів.

Така ось діалектика в місцевій теорії комічного й стратегічного.

У знаменитому романі Умберто Еко "Ім'я рози", як відомо, маніакальні ченці одного монастиря саме й одержимі теорією комічного, вони намагаються сховати або навіть з'їсти велику працю Арістотеля "Поетика", ту її єдину вцілілу частину, де філософ розмірковує про природу комічного. Буцімто сміх - найнебезпечніша зброя для Господа нашого Бога. Адже Ісус буцім ніколи не усміхався й не сміявся.

За довгу історію світової культури, навіть усвідомлюючи гірку втрату "Поетики" про комічне (адже текст про жанр трагедії зберігся), людство, проте, не засмучувалося, винаходячи нові й норовливі жанрові відгалуження на території комічного. І я не маю наміру їх тут усі згадувати, перелічувати, хизуючись перед високошанованим читачем. Я лише іронічно зазначу, що і в нашому передовому колгоспі робота з розпушування комічного чорнозему ніколи не припинялася. А з розквітом новітніх медійних політтехнологій ми таки ступнули і вглиб, і вгору, доповнивши зниклу працю Арістотеля новітніми абзацами, термінами та іншим науковим багажем.

Ось візьмімо, для прикладу, феномен нашої тоталітарної комічної матриці, "Кварталу 95", який уже в багатьох нав'яз у зубах. Різне бувало. І смішне - коли артисти браво лоскотали нерви вельможам. І сумне - коли артистів у їхньому шаленому студійному пориві інколи намагалися приборкати, притиснути до стінки. Не завжди виходило. Проте вплив цієї тоталітарної комедійної матриці на наші реалії ще навіть як слід не вивчений і, можливо, буде серйозно вивчатися. Я колись несміливо зронив спірну думку, нібито в поваленні рейтингу Віктора Андрійовича винен не тільки персонально Віктор Андрійович, а й системні танці на цьому образі та навколо нього в рамках певного дуже популярного комічного проєкту.

Отже, рейтинги чи антирейтинги наших фігурантів часто безпосередньо залежали від присутності знаку-образу того чи іншого політика в жанровій еквілібристиці нашої знаменитої комічної "Криворіжсталі". Тож чухайте свої лисі потилиці, панове теоретики, продовжуйте справу Арістотеля, інтегруйте, так би мовити, новітні форми комічного в найактуальніші формати політтехнологічного.

Зазвичай чим хамуватіший вигляд мав той або інший політобраз у репертуарі проєкту, тим більша увага була до нього прикута: зростає індекс цитування, крекче всенародне обговорення.

Але деякі процеси мають і зворотний ефект. Перебуваючи в повному усамітненні в санаторії "Конча-Заспа" й регулярно пірнаючи на дно різноманітних Telegram-каналів або Facebook-постів, які бурхливо обговорюють трагічне й комічне нашого політичного життя, не можу позбутися відчуття, що маємо певну зворотну матрицю. Невгамовна прислуга слуг народу ніби норовить пародіювати хамуваті маски й манери вже з репертуару "Вечірнього кварталу" (а не навпаки).

Багатомедійний скандал на тему дачі й зовсім не давньогрецького хору, а хору імені Верьовки вже до того нав'язнув у зубах, що іноді імпульсивно виникає бажання запропонувати скинутися всім миром по гривні й відновити згорілі угіддя, щоб танці злобних політичних лебедів на згарищі не ганьбили ні сцену, ні наші окремі хорові цінності.

І то правда. Хто силоміць гнав цей хор підспівувати непристойним частівкам, якщо для їхнього репертуару залишилися неопрацьованими масивні пласти фольклору справжнього, а не політтехнологічного, що погано пахне?

Однак справді комічне почалося вже після того, як заспівали, затанцювали й обсмоктали цей номер на форумах і в постах. Тут-таки, як у знаменитій пісні Пугачової, "виходять на арену силачі". Виходять - і кожен з абсолютною й безсоромною впевненістю щось та модерує на цю тему. Це природно - відкритий світ постправди, ми давно живемо в ньому. Автор "Імені рози" жив собі й творив у постмодернізмі, а тут - постправда, і проти неї не попреш.

Ось лише кілька слів про відомих риторів, які виступили з колоритним репертуаром на тему дачі. Природно, не можна було не розчути громоподібного голосу Зевса Валерійовича К., який, чинно возсідаючи на своєму Олімпі, не погрожував пальчиком, а стукав кулаком, заходячись у гніві після нерегламентованих висловлювань окремих своїх підопічних богів усе на ту ж комічну тему: дача, пожежа, мистецтво належить народові. Одного з прісних богів він називав "дебілом", другого - "виродком". І тут уже зав'язалася нова глава теорії комічного поза розумінням і осяганням Арістотеля, Крилова та навіть Леоніда Івановича Глібова.

Наприклад, милий чоловік на прізвище Милованов (він і міністр, і педагог, і лекції у США читає) не став сперечатися з Зевсом і якимось опущеним голосом розгубленого "квартального" персонажа тут-таки визнав: мовляв, так, я дебіл, то що ж, нехай мене так звуть вельможі, як вони від мене далекі-далекі, ніколи не подадуть руки. Навіть заграючись у жанрові особливості комічного, мені здається, не можна допускати, щоб до серйозної людини прилипало таке клеймо - дебіл. Адже інші заслуги можуть і забутися, а ось ця залишиться - дебіл. Мовляв, сам зізнався.

У цій же комічній тяганині мені не зовсім зрозумілий пародійний злом на тему детектора брехні. У цьому сюжеті повіяло вже булгаковським гумором, зарябів фразеологізм (поліграф поліграфович). Знову ж, навколо - суцільна постправда: яку правду ви хотіли з них вивудити, якщо ця прислуга слуг збреше й оком не змигне.

Концентрацію мого розпачу на дні медійних смітників у якийсь момент освітив голос розуму. І належав цей голос, даруйте, міністрові культури, пропаганди, молоді, спорту й інших ділянок прекрасного Володимиру Володимировичу Бородянському. Його теж Зевс було вирішив припечатати. Однак чоловік, що сьорбнув не одну ложку постправди в телевізійному шоу-бізнесі, відповів олімпійському Богу, як мудрий Арістотель. Не віднікувався, не погоджувався, а сказав те одне-єдине слово, яке нескладно вгадати, але яке, як виявилося, дорого коштує. Це слово - хамство. Мовляв, друзі мої, ми тут у хамстві загрузнули, говорячи про якісь складні людські сюжети. І, оскільки я не входжу до свити ВВБ, об'єктивно підтримаю його думку й навіть дозволю собі трохи доповнити.

Тут самим хамством не відбудешся. Бо, даруйте, окремі форми так званого гумору набирають мало не клініко-фізіологічного аспекту. Справді, постать екс-банкіра контраверсійна, але й вона - людина, вона, даруйте, жінка. І, хай там як, сталося лихо. І влаштовувати на цю тему дикі змагання, наче це не артисти й не політики, а маленькі дикуни з "Володаря мух", - уже навіть не постправда, а постклініка.

Природно, я не читав зниклого трактату Арістотеля про комедію, але можу нафантазувати, що великий філософ передбачав, буцім смішне має очищати душу, як і трагічне її очищає, але вже у вигляді катарсису. Комічне, за ймовірною версією Арістотеля, має знімати больові симптоми в суспільстві й окремій людині, але не загострювати їх. А ми що бачимо? З якоюсь садистською невгамовністю політикум і попсаріум системно норовлять викликати біль і в бідних, і в багатих, які (на їхній погляд) мусять ридати ридма. Це схоже на садизм. Але зовсім не на гумор і не на комедію. І коли політикум і попсаріум при цьому ще й отримують від болю (чужого й свого) певне задоволення, це явно й мазохізм теж. Ось так і регочемо в садо-мазо-жанрі, у своїй вибірковій постправді.

У перших рядках я почав сю невеселу пісню зі згадування Умберто Еко й Арістотеля. Ближче до фіналу "Імені рози" один сліпий чернець-маніяк Хорхе зжирає просякнуті отрутою сторінки Арістотелевого трактату про комедію: то не дістанься ж ти нікому! Ось він і не дістався. Та ось про що я подумав: якби потрапила в цю знамениту бібліотеку монастиря прислуга слуг народу, вона б не стала їсти книжки - вона їх навряд чи навіть читає. Гадаю, вони б адаптували трактат Арістотеля під потреби нашої сучасності, хутенько забацали на його основі ще один законопроєкт і так само хутенько проголосували б за нього вже в першому читанні. Все правильно: сміх - справа серйозна.