РЯТІВНИКИ КРАСИ ДАНИЛО ДЕМУЦЬКИЙ: ТАЛАНТ БАЧИТИ

Про цю людину не можна не думати з ніжністю, оскільки вона сама була втіленням тієї самої ніжності. Любила заходи сонця та світанки, легкий ранковий туман над озером і верби, що схилилися над ним. Любила грайливі хмаринки над полем і жіночі тіла, розігріті роботою та сонцем. Жіночу душевність і тілесність любила особливо — як явище світла, тепла та краси. Її фотографії оголених жінок (часто йому позувала дружина) чудові, вони повністю позбавлені сучасної усмішки і непристойності. Зняті нею кінокадри назавжди ввійшли в історію екранних мистецтв. Ми, українці, часто не розуміємо, що бачимо Україну її очима, її душею...

Данило Демуцький — як же рідко ми згадуємо сьогодні про нього. Як рідко згадують про своє кіно в нашій країні. Про те, що в його історії є чудові імена та фільми, цілком порівняні з будь-якою великою культурою. Ще з 20—30-х років, коли з’явилися шедеври операторського мистецтва, зняті Олексієм Калюжним, Миколою Топчієм, Демуцьким, і до сьогоднішніх днів у нас завжди були та є блискучі майстри екранного пензля. Назву лише деяких: Юрій Єкельчик, Володимир Окулич, Микола Кульчицький, Володимир Войтенко, Наум Слуцький, Сурен Шахбазян, Олексій Прокопенко, Юрій і Вадим Ілленки, Радомир Василевський, Олександр Деряжний, Геннадій Карюк, Валерій Квас, Віталій Зимовець, Валерій Башкатов, Олег Мартинов, Вілен Калюта, Олександр Ітигілов, Василь Трушковський, Олександр Яновський, Андрій Владимиров, Павло Степанов, Фелікс Гілевич, Геннадій Енгстрем, Віктор Політов, Юрій Гармаш, Василь Бородін, Богдан Вержбицький, Олександр Шумович... Останнє і найгучніше сьогодні ім’я — Сергій Михальчук, який зняв українського «Мамая» і російського «Коханця».

Я назвав лише деяких, та навіть ці імена для людей, котрі знають, про які фільми та явища йдеться, говорять про те, що в нас є чудова, світового рівня школа операторського мистецтва. Кінематограф у нас у занепаді, і є загроза, що це підкосить і операторів. Тут слід кричати «SOS!», оскільки зникнення операторського мистецтва цілком порівняне з утратою Софії чи Києво-Печерської лаври. Я кажу про це цілком серйозно — нація може втратити свої очі, своє неповторне бачення, тобто попросту осліпнути. І потім усе життя, що залишилося, носити чужі окуляри й підсліпувато мружитися, виглядаючи давно й безповоротно втрачене. А до того йде — нерідко кращі наші оператори просто зникають у безвісти. Де Валерій Квас, який зняв геніальний «Камінний хрест»? Давно вже в Москві, і там, за чутками, працює підмайстром. Де Валерій Башкатов, який зняв шедевр «З нудьги»? Перемінив професію... А держава нещодавно лицемірно кинула йому звання, яке він заслужив ще тридцять років тому. Традиція, проте — нехтувати тими, чиїми очима ми й бачимо тепер минуле століття, епоху, яку вкривають води історії.

На жаль, життя Данила Демуцького — ще одне тому підтвердження. Дворянський син народився в липні 1893 року в селі Охматове на нинішній Черкащині. Батько, Порфирій Демуцький, лікар і чудовий діяч культури, який збирав зразки народної музичної культури, керував величезним сільським хором, колесив неосяжними просторами Російської імперії. Шевченківське село, наддніпрянська Україна — не випадково посеред варварського ХХ століття зніме він потім фільм «Тарас Шевченко», не випадково, певне, щось переплететься в його долі з великим Кобзарем — його теж зашлють до Середньої Азії, лише в Узбекистан, де він теж малюватиме (лише за допомогою фотокамери) місцеві пейзажі та чудесні обличчя чоловіків і жінок.

Отже, сільське дитинство, потім Київ — гімназія, університет. І захоплення фотографією, яке розпочалося за участю у фотографічному товаристві «Дагер». Спочатку пейзажі, трохи пізніше й портрети. Знімав моноклем, найпростішим об’єктивом, що дозволяв досягти незвичного мальовничого ефекту. Пізніше буде співробітництво з театром «Березіль», яким керував Лесь Курбас, і — Одеса, кінофабрика, її фотолабораторія. А от знімати кіно було непросто — за словами самого Демуцького, оператори були за тих часів своєрідною кастою, доступ у яку був суворо обмежений. Вони сприймалися як шамани, і секрети чаклунства не віддавалися розголосу. А навчатися професії тоді було ніде. І лише завдяки Олексію Калюжному, який дав йому — на одну ніч — свій апарат, він опанував технічні тонкощі. І незабаром зняв, разом із заїжджим оператором Йосипом Роною, короткий фільм «Вася-реформатор» (1926 рік).

Знаєте, хто був сценаристом, а потім і співрежисером цієї стрічки? Олександр Довженко, теж дебютант у кіно. Разом вони знімуть ще короткометражку «Ягідка любові» і на короткий час розійдуться. Щоб зійтися через два роки в «Арсеналі», картині цілком блискучій — і за екранною пластикою, і за монтажем, неповторному ритму. А далі — далі вони зняли ще один шедевр, «Землю», де агіткова історія про колективізацію села раптом виросла у біблійний сюжет про загибель і відродження, у новому вигляді, Українського Космосу. Так, мабуть, саме так, і сталося це багато в чому завдяки камері Демуцького. Воли й коні, які здригаються при пострілі, безкраї поля й барочна пишність небес, пишнота оголеного жіночого тіла, що переживає трагедію втрати коханого чоловіка... Соняшники, які немов символізують віру в те, що на цій землі зійде сонце нової великої культури та нового чудового життя. Потім ці соняшники стануть ще одним символом України, хоча розповідають, що початком тут послужила любов Демуцького до живопису Ван Гога...

Будуть й інші фільми, у тому числі довженківський «Іван», де чудово зняті Дніпровські пороги, що ховаються під воду. А потім станеться страшне. Його заарештують. Спочатку 1932 року. «Тоді, — пояснить він на допиті через три роки, — мені було пред’явлене звинувачення в оголошенні даних допиту та приховуванні сценарію Фауста Лопатинського «Україна». Через чотири місяці звільнили, але арешт багато чого зламав і чимало тепер пояснює в характері роботи знімальної групи «Івана». Над Довженком теж витали хмари, він змушений був запросити ще двох операторів...

Далі більше. У написаному вже після війни, у липні 46-го, листі на ім’я генерального прокурора СРСР Демуцький розповість про те, що сталося, так: «19 жовтня 1934 року я був заарештований НКВС УРСР у м.Києві, де працював у студії художніх фільмів як оператор і де прожив майже все своє життя.

Єдиний допит, на який я був викликаний слідчим, полягав у тому, що я мав найдокладнішим чином перелічити всіх своїх родичів як близьких, так і далеких, по лінії батька і по лінії матері — як живих, так і давно мертвих, імена й ступінь кревності яких часто я з трудом міг пригадати (...).

Після закінчення допиту слідчий ознайомив мене з попереднім звинуваченням, у якому йшлося, що я родич активного члена білоемігрантської організації К.Ф.Демуцького і мав із ним зв’язок.

Насправді ж цього родича (сина двоюрідного брата мого батька) я бачив усього один раз у житті (1917 чи 1918 року), і то мигцем, коли він заходив до мого батька в Києві, і відтоді не тільки жодного зв’язку з ним не мав, а навіть не знав і донині не знаю, де він перебуває, оскільки це була для мене зовсім стороння людина, долею і особистістю якої я зовсім не цікавився і жодних спільних із нею інтересів не мав.

Просидівши під арештом 4 місяці, 14 квітня 1935 року я був звільнений з в’язниці з зобов’язанням наступного дня з’явитися в Обліково-статистичний відділ НКВС, де мені повідомили рішення Особливої наради від 27 березня 1935 року, у якій йшлося: «Демуцькому Д.П., із дворян, як соціально небезпечному елементу заборонити проживання в 15-ти пунктах СРСР терміном на три роки, тобто по 19 грудня 1937 року».

Мені запропонували вибрати місто, де я б хотів жити, і я вибрав Ташкент, оскільки там було кіновиробництво, на якому я зміг би працювати за своєю спеціальністю. Через кілька днів я виїхав до Ташкента».

В Узбекистані Демуцький і справді працює в кіно — знімаючи, на жаль, невеличкі сюжети для студії хронікальних фільмів. Трьома роками, проте, справа не обмежилася. У січні 1938-го оператора знову заарештовують. Цього разу, як пише сам Демуцький у тому самому листі генпрокурору, «за безглуздими показаннями одного хлопчика, визнаного згодом експертизою психічно ненормальним. Скажу лише, що справу було до того заплутано слідством, що тяглося майже рік, що Військовий трибунал, куди було передано справу, направив її на переслідство, яке тривало ще шість місяців вже за нормальних умов. У результаті справу було припинено й всі 21 чоловік звільнені. 1 червня 1939 року я був звільнений одним із перших, просидівши у в’язниці 17 місяців. Повна реабілітація дала мені можливість знову повернутися до Києва» (цитую лист, копія якого знаходиться в архіві Музею Національної кіностудії імені О.Довженка; опубліковані фото також звідти).

На жаль, здоров’я було підірвано. Хоча Данило Порфирійович зніме ще не один фільм — «Насреддин у Бухарі», «Тахір і Зухра» (у роки війни він знову попрацює в Ташкенті), знаменитий «Подвиг розвідника», інші картини. Буквально за кілька днів до смерті йому присвоять звання «Заслужений діяч мистецтв України» — йому, класику світового кіно, немов як глузування (як бачимо, тут у нас спостерігається стійка традиція; чи не краще було б, до речі, скасувати її, відмінивши всі ці дурнуваті й нікчемні звання, значки та регалії, в яких влада вже порядком заплуталася?).

Будете в Києві, на Байковому кладовищі, відшукайте могилу батька й сина Демуцьких — на центральній алеї. Пригадаймо їх, що входили в століття двадцяте із такою надією і такою вірою в майбутнє. І на що ж обернулася їхня віра, їхній талант любити й бачити людину і світ прекрасними? Невже лише в ненависть до них же, у бажання знищення всього природного, справжнього? Віритимемо й ми, входячи в нове століття... І щось робитимемо, щоб побачена й збережена ними краса не випарувалася в безмежний космос, а залишилася з нами. Щоб перебувати вічно.