РОЗВАЖЛИВИЙ І ЩИРИЙ ЛИЦЕДІЙ

Чи можна чимось нівелювати смуток від усвідомлення швидкоплинності проминання літ? Очевидно, можна — впевненістю в тому, що прожито ці роки недаремно. Провідний актор Національного театру ім. І.Франка, народний артист України Степан Олексенко, озираючись назад, спокійний, оскільки розуміє: все було правильно, прожиті роки тішать спогадами яскравого насиченого життя — зіграно чимало ролей, найрізноманітніших, важливих, у розмаїтих амплуа, набуто величезного сценічного і кінематографічного досвіду. Нині можна сказати з упевненістю: багато чого вмію, знаю, розумію, що та як потрібно робити. І нехай доля й надалі дарує артистові прихильність, адже театр — усе його життя.

Народившись у перший рік війни і спізнавши разом із сім’єю всіх тягот того часу, Степан Степанович ріс із переконанням, що він артист. Змалку постійно фантазував, придумував, лицедіяв. І досі пам’ятає свою дитячу кривду, коли батьки не взяли його на прем’єру фільму «Тарас Шевченко». Він кричав навздогін, обурюючись їхньою несправедливістю, — візьміть, адже артист — я! Незрозуміло, звідки це взялося, бо в сім’ї ніхто не був безпосередньо пов’язаний з театром. Мама, Галина Олексенко, виховуючи шістьох синів, зуміла написати й видати два романи «Буревій у Карпатах» і «Трембіта». Сім’я повернулася з Дрогобича, де жила після війни, до рідного Києва. І Степан почав відвідувати театральну студію, брав участь у постановках шкільних спектаклів, які ставив Михайло Свєтін, на той час викладач співів у їхній школі, що став згодом відомим актором. Свою майбутню долю Степан Степанович пов’язував лише з театральним інститутом. Найщасливішими роками вважає він навчання в Київському театральному інституті у чудового педагога Л.Олійника, який зробив Олексенка актором, навчив професії, дав ремесло, школу. Прибічником психологізму в театрі, глибоким шанувальником і знавцем системи Станіславського залишається Степан Степанович і тепер. Після інституту природним було рішення йти в трупу Київської російської драми ім. Лесі Українки, де ще студентом почав грати разом із дружиною Мариною Герасименко, нині народною артисткою України, вірним другом, рідною людиною. Та не склалося. Тодішній міністр культури Бабійчук захотів «кинути» молоду перспективну акторську пару на «підняття» театру ім. І.Франка. Хоч як домагалися керівники театру ім. Лесі Українки, нічого не вийшло. Актора заспокоїли: «Будеш другим Добровольським». На що режисер В.Скляренко пророчо відповів жартом: «Нехай краще буде першим Олексенком!» Так і сталося. Розквіт і становлення дуету Олексенко—Герасименко розпочався з приходом у театр режисера Д.Алексідзе. В історію українського театру ввійшли такі спектаклі, як «Антігона», «Уріель Акоста», «Кассандра», «Патетична соната» і ще безліч спектаклів в участю С. Олексенка. На той час він грав по 30 спектаклів на місяць, був наймолодшим артистом зі званням, у 29 років став заслуженим. І була ще одна велика творча радість, усвідомлення важливості якої прийшло, щоправда, згодом, — роль Лаерта у знаменитому фільмі «Гамлет» (1964). Ця робота подарувала спілкування з Козинцевим, Смоктуновським, Вертинською, знайомство із самим Фелліні під час показу фільму в Італії. І хоча кіно не стало найбільшою любов’ю, головне в житті все-таки театр, Степан Степанович вважався одним із найзатребуваніших у кіно українських артистів. Глядачі пам’ятають фільми режисера В.Івченка з його участю «Десятий крок», «Падав іній», «Шлях до серця», «Софія Грушко» та чимало інших.

У творчій долі С.Олексенка один театр — ім.І.Франка. Звичайно, тепер актор не так завантажений, як колись, але до зміни поколінь варто ставитися по-філософськи, і Степан Степанович із задоволенням говорить про ті великі ролі, які зараз грає, — Майстер у «Майстрі й Маргариті», Вершинін у «Трьох сестрах», Мартіан у «Адвокаті Мартіані». Спеціально до ювілею актора відновили спектакль, який колись став подією київського театрального життя — «Візит старої дами» Ф.Дюрренматта в постановці С.Данченка за сценографією Д.Лідера, де Олексенко грає головну роль Іля. Одного разу Олексій Арбузов, який приїхав на прем’єру своєї п’єси в російській драмі, у вільний вечір подивився у франківців «Візит...» і наступного дня, забувши про власний спектакль, захоплено розповідав про враження від «Візиту...», поставивши його в ряд найкращих світових спектаклів. Характер дюрренматтівського персонажа чимось перегукується з самим Олексенком. Може, тому так ліг він на людську природу актора. У цій ролі Степан Степанович працював за власним творчим принципом, намагався насамперед зрозуміти, що потрібно робити на сцені. Завжди він іде за роллю поступово, радує глядачів і радіє сам несподіваним колізіям та поворотам характеру. «Майже завжди, — зізнається актор, — я не знаю, яким вийде мій герой наприкінці. На результаті позначається сукупність усіх моментів пошуку, які часом бувають зовсім незапрограмованими». Та саме в цій природності рухів навпомацки й народжується відчуття акторської органіки.

За гороскопом Степан Олексенко — Терези. У його характері все збалансовано. Вибуховий, нервовий шукач на сцені, в житті він — урівноважений і розважливий. Не змінює з часом своїх життєвих пріоритетів, як і раніше, вважає кращим другом свою дружину й кращим пристановищем — родину, відкритий до всього нового, не боїться творчого експерименту, не любить дурнів, не терпить нещирості, хвастощів і нескромності. Очевидно, тому, що сам гранично скромний. Погоджуючись, що скромність — найкоротший шлях до невідомості, актор усе ж не може і не хоче змінювати своєї сутності. Та взагалі, як засвідчив час, скромність не зашкодила йому стати по-справжньому відомим. Його люблять глядачі. Як актор і як людина Степан Олексенко відбувся.