«РОСІЙСЬКІ СЕЗОНИ»... У КИЄВІ?

На початку ХХ століття Європа стоячи аплодувала російським музикантам, танцюристам, художникам, акторам. У той час російське мистецтво почало тріумфальну ходу країнами Західної Європи. «Російські сезони» в Парижі, організовані Дягілєвим — талановитим імпресаріо, знавцем мистецтва, — були страшенно популярні в середовищі шанувальників витонченого. Зали були переповнені, квитки дістати було складно. «Російські сезони» являли собою видовищні вистави, які підкоряли своєю «російською екзотикою» і, звісно ж, найвищою майстерністю. Дягілєв займався хореографічними постановками, у його компанії брали участь знамениті Ніжинський, Павлова, Фокін. Щоб «сезони» привертали якнайбільше публіки, він ангажував також відомих і талановитих художників, композиторів: Бакст створював костюми для танцюристів, Добужинський — макети декорацій, Стравінський писав балетну музику на замовлення Дягілєва саме для «Російських сезонів». У такий спосіб було створено музику до трьох його популярних балетів: «Жар-птиця», «Петрушка» і «Весна Священна». Завдяки тому, що під дягілєвською егідою зібралася ціла плеяда талановитих майстрів, «Російські сезони» стали значним і оригінальним явищем у культурному житті Західної Європи, мабуть, одним із найпопулярніших.

Однак усі ці люди, яких залучав Дягілєв, були не просто артистами, котрі виконують, хоч і майстерно, свою роботу на замовлення. Всі вони були творцями і відіграли не останню роль в організації своїх вистав. Талановиті балетмейстери ставили хореографічні номери не лише на балетну музику. Вони розтанцьовували музичні твори, що не були задумані для театральних вистав. Часто танцюристи пропонували свої оригінальні рішення відомих музичних творів, деякі з них не мали ніякого сюжетного підтексту, навіть натяку на підтекст. Велику популярність в хореографів мала також програмна музика з літературним сюжетом.

«Шахерезада» Римського-Корсакова не могла пройти повз хореографічні інтереси видатних російських танцюристів. Екзотичний сюжет, виконаний зі східною розкішшю, відображеною в музиці великого композитора, вічні питання кохання, ненависті, що змінюються казковими, героїчними подіями. А головне — це музика, яка картинно й барвисто змальовує відомий сюжет. Саме в російській музиці того періоду були дуже популярні східно-екзотичні мотиви. Це явище отримало назву «російський Схід» — східні країни очима російських композиторів, художників, письменників, і за ним закріпився визначений і стійкий набір художньо-виразних засобів.

Римський-Корсаков писав «Шахерезаду» за мотивами казки «Тисяча й одна ніч», обравши ідею торжества кохання, жіночої краси й мудрості, і за деякими казковими сюжетами. Шахерезада, улюблена дружина султана Шахріара, обвинувачена в зраді, розповідає розгніваному чоловіку казки, пом’якшує його серце, і він скасовує рішення покарати смертю кохану й весь гарем. У музиці ця лінія простежується чітко. Лейтмотив Шахріара, який грізно звучить на початку симфонічної картини, наприкінці втрачає свою металеву жорсткість. Тим самим слухачу стає зрозумілий сюжетний розвиток (у музиці можна просто простежити перетворення Шахріара грізного, котрий жадає смерті, на Шахріара люблячого і спокійного).

1910 року Фокін здійснив балетну постановку «Шахерезади» для «Російських сезонів», але в геть вільному трактуванні музики й сюжету в цілому. Щасливий кінець замінив трагічним, по суті, зневаживши сюжетом, переставив акценти в дії. У Римського-Корсакова підозру про зраду вміщено у вступі до першої частини, решта частин — казки Шахерезади, фінал четвертої частини — прощення і тріумф любові. У Фокіна зрада Шахерезади (за сюжетом балету — Зобейди) реальна, і викривається вона у фіналі. Попередня дія — гарем без повелителя (Шахріар вирушає на полювання зі своїм братом), де пускаються берега. Результат — масове убивство дружин і євнухів та самогубство Зобейди. Забагато крові й натуралізму. Ніхто не сумнівається, що таке могло цілком бути в східних гаремах, але Римський-Корсаков зовсім не ці події описував і зовсім не ці ідеї проводив. Звісно, я не беруся брати під сумнів роботу Фокіна, котра свого часу була популярна і резонансна. Це його оригінальне рішення, що має право на існування. Я взагалі не порушувала б це питання, якби постановку не відновили на сцені Київського оперного театру.

Можливо, хореографія за сто років просунулася далеко вперед, може, наші балетмейстери щось прогледіли в постановці, може, на початку XXI століття нам стало складно сприймати те, що було на початку ХХ століття. Проте все звелося до того, що виникло деяке непорозуміння з приводу розтанцьовування «Шахерезади». Красиві костюми, зі смаком зроблені декорації, але ж цього недостатньо. Балет — насамперед мистецтво пластики руху, всі виразні можливості сконцентровані саме в пластиці людського тіла. Важка статика деяких дійових осіб, використання основної частини балетної трупи як декорацій зовсім не пішли на користь постановці. Звісно ж, велику роль зіграла невідповідність із літературним сюжетом музики Римського-Корсакова. Усі звикли до Синбада-мореплавця, котрий подорожує бурхливим морем у першій частині, до царевича Календера з його спогадами про героїчні подвиги в другій частині, романтичної третьої частини «Царевич і царівна». Тим більше що музика йде суворо за сюжетом. Збентежила мене і перша частина при закритій завісі і за відсутності балету — такий затягнутий вступ.

Складно сказати нині, як поставився б Римський-Корсакова до балетної «Шахерезади», адже поставлено її було після його смерті. Фокін — видатний танцюрист і балетмейстер. Та, швидше за все, «Шахерезада» у «Російських сезонах» була розрахована на яскравість, мальовничість й ефектність, може, вона була хореографічним експериментом Фокіна. Однак цілком очевидно, вона не може за багатьма параметрами входити в число кращих його робіт. Тому, напевно, у мене залишилося досить дивне враження від відновленої «Шахерезади» на київській сцені. Особисто мені хочеться стати на захист Римського-Корсакова та його ідеї всеперемагаючої сили життя й любові.